Артур Дронь: Я прагну змінити сприйняття війни, відходячи від сухих цифр і політичних аспектів.

"Території -- це чиїсь життя, чиїсь домівки. Ми не маємо права просто їх віддати"

Чому 36-й рік незалежності може виявитися більш значущим, ніж усі попередні 35?

Це уривок з мого виступу на честь Дня Незалежності у Львові. Я використав ці цифри, оскільки ми святкували 35-річчя.

Проте я не зосереджую увагу на минулому, а на тому, що кожен новий рік має більше значення, ніж усі попередні, оскільки він здатен суттєво змінити все, що було раніше. Це нераціонально і недостатньо просто сидіти і пишатися витривалістю та незламністю попередніх років, коли ми все ще перебуваємо в небезпечній ситуації, не маючи уявлення про те, що нас чекає за тиждень, два або місяць.

Якийсь наступний рік, може, на жаль, стати останнім, -- ми все-таки повинні мати це на увазі і працювати, аби так не сталося. І, мабуть, наступного року, якщо доживемо, нагадувати собі, що 37-й рік буде ще важливішим, ніж 36 попередніх.

Яке значення для вас має українська перемога в ролі військовослужбовця та автора?

Важко визначити щось конкретне та практичне. Для мене, наприклад, перемога полягала б у тому, щоб не зазнати додаткових втрат, ніж ті, які вже понесли. Не відмовитися від того, на що ми не маємо права відмовлятися.

Це може прозвучати не зовсім чітко, проте саме ці напрямки можуть вірно визначити суть перемоги.

Чим ми не маємо права поступатися?

По-перше, це наше право на життя. Це те, що щодня намагаються у нас відібрати.

Своєю незалежністю, очевидно. І своєю землею -- тим, що в геополітичних обговореннях війни постійно називають територіями: зберегти, віддати, забрати території. Це чиїсь життя, чиїсь доми. Ми не маємо права просто назвати їх територією і віддати.

Коли я кажу про те, чим ми не маємо права поступитися, найперше я маю на увазі наше право існувати в своїй незалежній державі і наше право, щоб уся земля цієї держави була в її складі. Це, можливо, наївно звучить зараз, але я це бачу так, а наскільки це реалістично, яким чином цього досягти -- значно складніші питання.

Ми повинні ілюструвати на прикладах, зокрема, Олешок, що окуповані Росією землі — це питання людей, які позбавлені будь-яких прав на життя та свободу.

Так, це не існує окремо одне від одного. Коли хтось сторонній говорить про якісь українські території, -- не існує українських територій окремо від людей, які на них живуть.

Що таке російська окупація на українських землях, ми спостерігали неодноразово. Існує безліч свідчень про це. Коли я обговорюю подібні питання за межами України, я згадую, як наші військові звільнили Ізюм і те, що було виявлено в лісі. Ось це і є справжня російська окупація. Це не просто зміна кольорів прапора, а коли приходять і забирають життя людей найжахливішими способами, бо їм цього хочеться.

"Жоден Бог не може на це піти — тільки росіяни здатні на такі вчинки."

Війна — це час, коли людина може втратити все, але в той же час знайти нові основи для своєї віри. У вашій книзі "Гемінґвей нічого не знає" одним із центральних мотивів є спілкування з Богом. Як, на вашу думку, можна розглядати зв'язок між людиною і Богом під час війни, беручи до уваги різні цінності?

Я б до цих двох варіантів -- людини, яка втрачає віру, й людини, яка знаходить віру, -- додав третій -- людину, яка з нею була і її не втратила, але пройшла якісь болісні трансформації, випробування. Мені здається, що мій варіант був би третій.

Війна -- це найважчі обставини, зокрема й для стосунків з Богом. У тебе з'являється надто багато складних питань, на які ти отримуєш надто мало відповідей. Усі ці три варіанти абсолютно правильні і людські. Мені здається, що наскільки по-людськи є втратити віру під час війни, настільки ж по-людськи і правильно є її знайти.

В умовах нестабільності будь-яка реакція стає цілком природною. Обговорення Бога, його пошук або заперечення – це невід'ємна частина людської природи. У мирний час, коли смерть здається чимось абстрактним, далеким і незрозумілим, ми можемо з легкістю відкласти роздуми про існування або відсутність Бога. Проте в моменти постійної небезпеки це питання стає для багатьох актуальним і невідкладним, незалежно від їхніх переконань.

Багато хто, вочевидь, ставить собі питання на кшталт "За що нам ці випробування?", які лишаються риторичними на індивідуальному рівні. Як трансформувати такий внутрішній діалог?

Я б змінив саме формулювання питання, адже саме в ньому криється проблема.

Коли ми говоримо, чи є добрим Бог, який дає нам випробування, ми чомусь усе те, що роблять з нами росіяни, приписуємо Богові й запитуємо: "За що він це робить?" Не він це робить. Є конкретні 140 мільйонів людей, які це роблять.

Можна поставити наступне питання: чому, якщо Бог справді існує, Він не втручається в події, які відбуваються у світі? Чому допускаються такі жахливі речі? Це важлива тема для обговорення. Проте, я особисто не уявляю собі Бога, який випробовує людство через такі жахливі страждання, як вбивства дітей, катування та масові поховання. Це не могло б бути справою Бога — такі жорстокості можуть вчиняти лише люди.

Якщо Бог дійсно існує в такій формі, як його описує християнство, то він постає переді мною як істота, що наділяє людей здатністю розуміти, що таке добро, а що таке зло, а також дарує їм свободу вибору. Саме в цьому, на мою думку, лежить суть всього. Людина має право обирати, і, на жаль, багато хто з нас вирішує заподіяти шкоду іншим. Наприклад, чимало росіян обирають приходити сюди з наміром вбивати. Я вважаю, що корінь усіх цих проблем криється у свободі вибору людини.

Підземелля навчального закладу, в якому протягом 27 днів утримували 367 мешканців села Ягідне.

Чому Російська православна церква не можна вважати справжньою православною інституцією?

Люди нерідко звертаються до релігії, щоб обґрунтувати свої вкрай нерелігійні вчинки. Хрестові походи можна вважати формою псевдорелігійності, оскільки це стало виправданням для вбивств під прапором прагнення потрапити до раю і захисту свого Бога. Подібним чином росіяни приховують свої дії, представляючи їх як божественну місію. Вони залучають священиків для освячення "Градів", які пізніше вбивають українців.

Росіяни формують свою ідеологію, використовуючи різноманітні інструменти, зокрема релігію, яка здатна мобілізувати населення. Вони трансформували свою церкву в складову державного апарату, перетворивши її на механізм контролю. Навіть наші зусилля захистити себе вони подають як війну проти братнього християнського народу.

Російська православна церква може розглядатися як організація, що має свою ієрархію, священнослужителів, мирян, храми та практики моління. Проте, з точки зору християнства, її не можна вважати церквою. Якщо вона підтримує війну, яку ведуть росіяни проти України, якщо благословляє своїх військовослужбовців на вбивство невинних людей і виправдовує ці дії, то вона не може бути названа церквою Христовою.

"Військові у суспільстві представлені значно меншою мірою, ніж це могло б бути."

У вашій книзі зазначено: "Людське тіло перетворюється на двері, через які відкривається вид на перемогу". Найбільшою ціною за любов і патріотизм розплачуються окремі люди, тоді як суспільство зазвичай зосереджується на цифрах загиблих і полонених. Чи поділяєте ви таку інтерпретацію?

Абсолютно з вами згодна. Коли я обговорюю ці аспекти в своїх творах, моєю метою є змістити акцент з сухих статистичних даних і політичних термінів на індивідуальний, особистісний вимір, який є суттєво людським.

Я повністю поділяю вашу думку щодо необхідності приділяти більше уваги цьому аспекту. Чим довше триває війна і чим далі ми від неї віддаляємося, тим менше звертаємо уваги на важливі деталі — а це саме те, що є найважливішим, суть нашого існування.

Артур Дронь может быть представлен как уникальная личность с интересной историей. – это имя, которое можно представить как символ уникальности и индивидуальности. может быть представлен как уникальная личность с интересной историей и характером. та Ольга Айвазовська

Яке значення має для вас поняття справедливості, і хто на вашу думку є справжніми героями?

Дуже легко любити, підтримувати, поважати абстрактних героїв, коли ти з ними не співживеш, коли вони існують у твоїй уяві або й навіть у реальності, але за багато кілометрів, на лінії фронту. Ти собі про них думаєш, можеш публікувати дописи, робити сторіз, але не стикаєшся з ветеранами чи військовими, які мають інші погляди, ніж ти. З ними значно складніше поводитися так, як ти поводишся, коли їх немає поруч.

На мою думку, це в значній мірі зумовлено тим, що їхня присутність у суспільстві є обмеженою. У нас багато ветеранів, які брали участь у бойових діях і з різних причин наразі звільнені з армії. Я, зрештою, теж належу до цієї категорії. Проте, враховуючи, що протягом багатьох років сотні тисяч військовослужбовців служать без можливості повернутися додому, їхня видимість у суспільстві значно нижча, ніж могла б бути.

На мою думку, це також має вплив на те, як суспільство вміє співіснувати зі своїми героями, сприймаючи їх як справжніх людей — надзвичайно різних і часто незручних. І саме ти повинен бути готовим до них, а не вони — до твого повернення.

Ознака справжнього, негучного, правдивого героїзму -- це вміння брати на себе відповідальність. Це та колосальна кількість людей, які найперше ще в 2014, але, очевидно, і в 2022 році, в час найбільшої небезпеки, вирушили добровільно всіх нас захищати. Вони взяли на себе відповідальність за життя своєї сім'ї, за життя спільноти, в якій вони живуть, за життя країни.

Героїзм полягає в здатності прийняти на себе відповідальність за близьких у критичні моменти, коли це означає пройти через випробування, як-от опинитися в небезпечних ситуаціях, де існує значний ризик отримати травми або навіть загинути.

Коли ти готовий взяти на себе відповідальність у складних ситуаціях, коли усвідомлюєш, що цей ризик і цей тягар варто нести заради тих, кого ти любиш, я вважаю це справжнім героїзмом.

Серед аудиторії – цивільні особи, для яких надзвичайно важливо максимально усвідомити досвід військових.

Яка тематика вашої нової книги "Лікарня Святого Пантелеймона"?

Вона -- про дуже різні рани, різні досвіди. Мені хочеться попрацювати з тим, яку роль література -- принаймні той її маленький шматочок, який би я міг зробити, -- може відіграти в розмові про те, чого ми не знаємо, про прірви в досвідах. Про те, що ми чимраз більше стикаємося з неможливістю порозумітися.

У цій книжці є монологи від імені людей із різними досвідами: жінки, яка переживає втрату сина на війні; жінки, чоловік якої зник безвісти; військовослужбовця, який всю війну служив командиром і повертається з іншим виміром багажу досвіду, ніж просто солдат, -- із наслідками своїх рішень.

Словом, це люди з різними, інколи кардинально протилежними досвідами, які просто про ці досвіди говорять. І говорять щось таке, що інколи незручно чути.

Молодий чоловік, який опинився в полоні у 2022 році і був звільнений у 2025-му, розмірковує про те, з якого середовища він вирушив на війну і в яке повернувся. Він висловлює думки, які можуть бути незручними для його суспільства, проте вони мають бути почуті.

Зрозуміти досвіди людей, які пережили одну й ту ж війну, але з різних перспектив, вкрай складно. Це відчуває кожен, чий товариш приїжджає з фронту на відпустку лише раз на рік, або чия близька людина втратила коханого на полі бою. Спілкування з ними стає настільки непростим, що підбір слів може викликати страх образити, і в результаті ти можеш вирішити просто мовчати — а це, мабуть, найгірший вибір, який ти можеш зробити.

Я думаю, що перший крок -- наважитися говорити одне з одним. Наважитися говорити про всі ті досвіди, якось їх озвучувати. Ці неприємні, болісні речі і є, мабуть, найважливішими.

Початок діалогу здатен задати курс подальшій розмові. Розумію, що це може звучати не зовсім конкретно, але, враховуючи складність питань, було б наївно сподіватися, що ми просто сядемо і скажемо: "Ось, це слід вирішити ось так". Так не відбувається. Мабуть, якщо ми відчуваємо певний напрямок, варто слідувати за ним і вже потім розглянути, що буде далі.

Артур Дронь может быть представлен как уникальная личность с интересной историей. – это имя, которое можно представить как символ уникальности и индивидуальности. может быть представлен как уникальная личность с интересной историей и характером.

Для кого ви писали книгу "Гемінґвей нічого не знає"? Хто ваша аудиторія?

Спочатку я створював ці тексти виключно для власного задоволення. Коли ж я вирішив перетворити їх на книгу, то, звичайно, почав враховувати інтереси своїх читачів. А згодом, коли твір отримав незалежне життя і я намагався його підтримати, зустрічі з читачами на презентаціях та інших заходах допомогли мені значно краще зрозуміти їхні потреби та очікування.

Моя аудиторія складається з осіб, які глибоко залучені у військову реальність. Можливо, це звучить дивно в контексті України, адже всі ми так чи інакше пов'язані з військовими подіями, оскільки живемо в цій країні. Проте, варто визнати, що деякі люди здатні дистанціюватися від того, що відбувається, і не відчувати своєї відповідальності або обов'язку діяти в цій ситуації, намагаючись жити у власному світі. Мої читачі, на мою думку, усвідомлюють, в яких складних умовах ми існуємо. Це зазвичай люди, які пережили травми цього періоду — ті, чиї близькі служать, люди, які самі брали участь у бойових діях, або військовослужбовці.

Від своїх читачів-військових я чую дві протилежні реакції. Перша -- навіщо мені читати? Тобто я не маю ніякої потреби, бо і так це все знаю. Друга -- я це все знаю, але тепер можу це комусь показати і не буду змушений говорити сам. Одна моя читачка, в якої хлопець військовий, говорила, що він подарував їй книжку зі словами, що нарешті не мусить сам щось із себе видавлювати. Це те, що він хотів би їй сказати.

На мою думку, це особи, які прагнуть висловити словами ті обставини, в яких ми живемо. Це цивільні, які намагаються максимально зрозуміти досвід військових, адже військові – це їхні близькі, друзі, люди, за яких вони безмежно вдячні. Вони усвідомлюють, що ніхто, хто не перебував на передовій, не може повністю осягнути цю реальність. Проте література має потенціал передати щось з цього досвіду. Для тих, хто пережив подібні ситуації, це можливість нагадати собі, що вони не самотні у своїх переживаннях і що таких людей, як вони, багато. Ще одна ключова риса моїх читачів – це їхнє прагнення до спілкування.

Кожного разу, коли ми збираємося на читаннях чи презентаціях, це ніколи не обмежується лише ознайомленням із книгою або обговоренням її змісту. Це завжди стає приводом для глибоких розмов про життя, їхні особисті переживання та родинні зв'язки. Це можливість зустрітися, поглянути одне одному в очі й нагадати собі, що я не один у цьому світі, нас є багато. Хоча таке спілкування може здаватися бульбашкою, це водночас бульбашка, що пронизана глибоким почуттям спільної відповідальності.

Артур Дронь может быть представлен как уникальная личность с интересной историей. – это имя, которое можно представить как символ уникальности и индивидуальности. может быть представлен как уникальная личность с интересной историей и характером. під час презентації нової книжки "Гемінґвей нічого не знає" у Луцьку

Герой цієї історії — ветеран, який після тривалого перебування в полоні повернувся додому і відчуває, ніби потрапив у інший час, спостерігаючи за змінами, що відбулися в суспільстві. Розкрийте, будь ласка, цю тему більш детально.

Це розповідь про мого товариша Сашу, який спершу служив у 125-й бригаді територіальної оборони (так само, як і я), а пізніше був переведений до іншої бригади. Він опинився в полоні в перші місяці повномасштабного вторгнення і був звільнений в травні минулого року.

Його монолог і присутність у цій книжці так і називається -- "Машина часу". Він говорить: "Я ніби з машини часу. Я не знаю, в якому часі я опинився в цій країні, в якому суспільстві. Коли я йшов на службу, то все довкола було синьо-жовте. Всі плакали, дивлячись на військових, дякували і розуміли, що ми, якщо будемо живі, то тільки завдяки людям у формі. А коли я повернувся, довкола все більше русского язика, військових у тилових містах вбивають, всі між собою гризуться, сваряться. Якщо я десь у формі, від мене ховають очі".

Ми, будучи присутніми зараз у цьому суспільстві, розуміємо, що є певні негативні тенденції, як, наприклад, повернення російської мови в життя багатьох людей -- можливо, й тих, хто вже навіть її і відрізав від себе, але з якихось причин знову повертається.

Ми й самі ці тенденції бачимо, але ми в теплій воді, яка поступово нагрівається. Почути це від нього -- це наче тебе з холодної води одразу в окріп кинули. Це справді машина часу. Знову ж таки, цьому суспільству, про яке він говорить, треба це прямо почути.

Артур Дронь может быть представлен как уникальная личность с интересной историей. – это имя, которое можно представить как символ уникальности и индивидуальности. может быть представлен как уникальная личность с интересной историей и характером.

Вражає, наскільки величезна різниця між тими, хто взяв на себе відповідальність за всіх нас у найважчі моменти і продовжує нести цей тягар, та тими, хто не відчуває цього обов'язку.

Що викликає у вас реакцію?

Російська мова викликає у мене сильні емоційні реакції. Я відчуваю дискомфорт, спостерігаючи за численними конфліктами та сварками, які відбуваються навколо, а також за людьми, які намагаються використовувати військову ситуацію для виправдання російської мови. Багато хто, відповідаючи на питання про те, чому вони спілкуються російською, перебуваючи в тилу, посилаються на аргумент, що їх "захищають російськомовні".

Так, багато хлопців і дівчат, які тебе захищають, є російськомовними, але це не привід ними прикриватися, скидати на них відповідальність за те, що ти тут, у цих обставинах робиш.

Очевидно, мене сильно тригерить, наскільки непропорційно велика різниця між людьми, які взяли відповідальність за нас усіх у найскладніший час і несуть її досі, і тими, які цього обов'язку не чують. Накласти на них цей обов'язок чітко і в повному обсязі чомусь різними державними механізмами так і не спроможуться.

Ви говорите про мобілізацію?

Да, это вполне очевидно.

Є безліч факторів, які можуть викликати негативні емоції або неприємності, але я не маю плану, як з ними впоратися, і не відчуваю себе зобов'язаним його розробляти. Я вже зробив усе, що міг. Хто знає, можливо, мені ще доведеться продовжити цю роботу.

Мій рецепт проти речей, які мене тригерять, -- зосереджуватися на тому, чого я довго не мав, а зараз маю: можливості бути з сім'єю, рідними, робити роботу, яку люблю, любити своїх читачів, десь-колись зробити якийсь вклад у щось корисне, як, наприклад, поїхати за кордон із перекладами й поговорити про нас -- може, це дасть результат. І далі перебувати в бульбашці, де я принаймні відчуваю, що ми в тому самому світі. Це не найприємніший світ, але принаймні ми розуміємо, де ми зараз є і що нам загрожує.

Вояки УПА

"Ми з вами -- українці дуже довгої боротьби"

Ви згадували, що разом із товаришами вивчали історичні праці, особливо ті, що стосуються Української повстанської армії. Як ви вважаєте, наскільки важливим є усвідомлення історії боротьби меншості за українську незалежність для сучасних військових?

У моєму власному сприйнятті це відчуття безперервності має велике значення. Воно допомагає краще усвідомити суть цієї війни і чому ми характеризуємо її терміном "екзистенційна". Це нагадування про те, що ми переживаємо лише один з етапів тривалої боротьби, в якій росіяни намагаються знищити нас протягом століть.

Мене глибоко вражає відчуття зв'язку з епохою Української повстанської армії. Незважаючи на те, що вони перебували в абсолютній меншості, багато хто з них усвідомлював, що їхня доля, можливо, вже вирішена. Вони були тим фундаментом, на якому в майбутньому може вирости щось значуще.

Це важливий історичний урок, що в результаті їхньої боротьби з такими гігантами, як Совєтський Союз і нацистська Німеччина, ми опинилися на тому етапі історії, коли не існує ні нацистської Німеччини, ні Совєтського Союзу, але існує те, за що боролася ця меншість і чого вона не побачила. Їхня ідея втілилася.

Важливо усвідомлювати історичні зв'язки, що тягнуться з глибини минулого. Наприклад, якщо б події української революції на початку XX століття розвивалися інакше, можливо, наслідки сьогодні були б зовсім іншими.

Це послання нагадує нам, що ми, українці, маємо надзвичайно тривалу історію боротьби. Можливо, ми зараз відчуваємо, що цей момент є ключовим у нашій боротьбі.

Згадки про те, як ми з товаришами поглинали книги, повертають мене в початок нашого служіння в 2022 році. Я добре пам’ятаю, як ми читали "Моя УПА" Любові Загоровської — спогади ветеранів Української повстанської армії. Це творіння знайшло відгук не лише у моєму серці, а й у серцях моїх побратимів. Найголовніше, що ми відчували зв'язок з минулим, розуміючи, що те, за що боролися та що залишилося їм недосяжним, тепер є частиною нашого сьогодення, і ми активно це захищаємо.

Ми нині боремося і віддаємо життя не за якусь концепцію, яка, можливо, колись реалізується, а за те, що вже існує і що потрібно зробити.

Артур Дронь может быть представлен как уникальная личность с интересной историей. – это имя, которое можно представить как символ уникальности и индивидуальности. может быть представлен как уникальная личность с интересной историей и характером. та Ольга Айвазовська

Коли ми стверджуємо, що українські військові охороняють не лише свої родини, а й безпеку інших європейських держав, це не просто гарний вислів, а реальність.

Чи може література слугувати ефективним засобом комунікації щодо війни в Україні для міжнародних слухачів?

Я не окреслюю літературу як політичний інструмент, але погоджуюся, що вона говорить про війну в зовсім іншому вимірі. В тому вимірі, в якому важливіше поговорити з суспільством іншої країни, ніж вони собі говорять з абстрактними нами, коли споживають інформацію про російську війну в Україні з новин, соцмереж, інтернету.

На п'ятому році повномасштабного конфлікту, як ми вже зазначали, в українському суспільстві існує певна група людей, які здатні відволікатися і вдавати, ніби живуть у зовсім іншій епосі. Тож не слід дивуватися, що наші зарубіжні друзі також можуть втрачати зосередженість на подіях, що відбуваються в Україні.

Цей інформаційний потік перетворюється для них на статистику, на кількість загиблих чи поранених, на назви окупованих і деокупованих міст. Війна перетворюється в абстракцію, тому що вони починають говорити про неї так, як говорять їхні політики -- геополітичними термінами: території, президенти, угоди. Коли в такий спосіб говорять про те, що в нас відбувається, це виглядає надто просто і надто неправдиво.

Література здатна перетворити сприйняття війни на особистісне і глибоке. Варто обговорювати цю тему не лише через терміни територій та угод, а через долі людей, які, приміром, мешкають у Києві і щоденно піддаються обстрілам. Кожного дня втрачаються життя. Багато українців змушені жити з усвідомленням того, що їхнє місто піддається атакам, якщо не щодня, то принаймні через день, і члени їхньої спільноти гинуть.

Вважаю, що обговорення даної теми з людьми за межами нашої країни є набагато більш суттєвим, ніж дебати про те, які території і кому слід передавати. Це питання стосується особистісного виміру, а також є простором для літературної творчості.

Важливу роль може виконувати наша література стосовно іноземних читачів. Я вболіваю, щоб це була одна з головних функцій, яку б мої книжки виконали для іноземних читачів -- допомогти їм засоціювати себе з нами, допомогти зрозуміти, хто такі українці під час війни, хто така українська армія. Що це точно такі самі люди, як і вони, з такими самими професіями, мріями, з таким самим правом на життя, але, оскільки вони прокинулися зранку в ситуації, коли до них прийшли з намаганнями їх убити, в них не лишилося вибору, крім як захищати себе.

Бої навколо Києва, 6 березня 2023 року.

Необхідно чітко усвідомлювати, що в 2026 році може виникнути такий рівень жорстокості. Багатьом за межами нашої країни досі важко повірити, що росіяни можуть чинити такі жахливі дії. Ця жорстокість перевищує межі їхніх уявлень про те, що може статися. Вони вважають, що це просто неможливо. Тим не менш, якщо подібне стає реальністю в 2026 році в серці Європи, в Україні, то нічого не заважає тому, щоб таке ж відбулося й в інших країнах. Сьогодні це стало нашою реальністю, і цілком ймовірно, що в майбутньому інші також зіштовхнуться з аналогічними викликами.

Якщо, не дай Боже, Україна залишиться без роботи для росіян, вони поширять свою діяльність і, рано чи пізно, знайдуть нові місця для її виконання. Ймовірніше, це станеться швидше, ніж ви думаєте. Коли ми говоримо, що українська армія захищає не лише свої родини, а й усі інші європейські країни, це не просто риторика, щоб закликати вас до більшої фінансової підтримки – це реальність, яку важко сприйняти. Вони становлять загрозу і для вас. Зараз у вас є шанс зупинити їх, поки вони ще тут.

Як вести діалог з аудиторією, щоб перетворити страх перед війною на бажання об'єднатися задля спільної безпеки?

Психологія каже нам, що є три реакції на страх і небезпеку: бий, біжи або завмри. Мені здається, що третій варіант -- завмерти, застигнути -- багато кому притаманний за кордоном.

Нещодавно я побував у Швейцарії разом із Остапом Українцем на літературному ярмарку в Гетеборзі. Він поділився враженнями від спілкування зі шведами, які його здивували своєю активною підтримкою, незважаючи на те, що вони живуть у безпечній країні. Вони пояснили йому, що відчувають загрозу, навіть перебуваючи в Швеції, і що в їхньому розумінні безпека є відносною, адже абсолютної безпеки не існує.

Чи є необхідність створювати зовнішній наратив про Україну з огляду на майбутнє після війни?

Можливо, так і є, але для мене це виглядає занадто віддалено і абстрактно. У своїх творах я прагну висловити, якими українці є в умовах війни. Перспектива того, що чекає на нас після цього конфлікту, залишається для мене невизначеною. Неясно не лише саме "після", а й те, якими ми будемо в цьому "після".

Це занадто далекий концепт, щоб я міг серйозно розмірковувати про те, як вести розмову про наше спільне майбутнє після війни.

Артур Дронь может быть представлен как уникальная личность с интересной историей. – это имя, которое можно представить как символ уникальности и индивидуальности. может быть представлен как уникальная личность с интересной историей и характером.

"Порівнювати страждання — хто з нас більше потерпає від війни, хто в небезпеці, кому важче — це, безсумнівно, хибно і нерозумно."

Чи можливо порівнювати страждання? Чи є справедливим обговорювати рівномірний розподіл болю між різними соціальними групами чи регіонами?

На мою думку, з розумної точки зору, ми всі усвідомлюємо, що біль не є тим, з чим слід змагатися.

Немає нічого раціонального в тому, щоб порівнювати, як у якому місті кому живеться. Очевидно, що є безпечніші й небезпечніші міста. Очевидно, що в Україні немає стовідсотково безпечного міста. Але ми знаємо, що рівень загрози для людини, яка більшість часу живе у Львові, і для людини, яка більшість часу живе в Харкові, -- це все-таки зовсім різні рівні загрози. Це просто факт, який ми знаємо.

Коли така ситуація перетворюється на підставу для порівняння страждань — хто переживає війну важче, хто знаходиться в більшій загрозі, кому доводиться важче — зрозуміло, що це не є ні справедливим, ні розумним.

Проте, чи можна вважати цю реакцію типовою для багатьох людей? На мою думку, так. Війна завжди приносить з собою агресію, образи та рани. Твої страждання можуть проявлятися різними способами і часто звертаються не на тих, на кого насправді мають бути спрямованими. Природа цього явища зрозуміла, але воно не є нормою.

Тут відразу виникає знецінення, зокрема, військовослужбовців, їхніх родин, ветеранів та сімей загиблих захисників, які нині живуть у відносній безпеці, але втратили найрідніших, кого лише могли втратити. Війна забрала у них вже все найцінніше. Неможливо звести біль, завданий війною, лише до територіальних аспектів.