Боріс Джонсон. Кайданів немає. Фрагмент.
На початку Великої війни, коли в лютому 2022 року московські орди здійснили масштабний наступ на Україну, мене неодноразово запитували журналісти про причини активної підтримки з боку Великої Британії. Як колишній посол у цій країні, я намагався надавати чесні й обґрунтовані відповіді, спираючись на свій досвід у дипломатії та знання теми. Проте, мої відповіді не завжди були вичерпними. Один важливий аспект, що допомагає зрозуміти, чому саме англійці так активно підтримують нас, я свідомо залишав поза увагою у своїх коментарях, дотримуючись принципу політкоректності та намагаючись уникати згадок про конкретних політиків. Тепер, коли є слушна нагода, я хочу висловити цю думку відкрито: нам справді пощастило, що на той момент прем'єр-міністром Великої Британії був Боріс Джонсон.
Це ім'я сьогодні, мабуть, відоме кожному українцю. Воно гарненько і набагато краще відоме, звичайно, і кожному британцю, але трохи з іншого боку: постать Боріса Джонсона у сучасній британській політичній історії є неоднозначною і досі викликає жваві дискусії. Тому я дещо хвилювався, коли отримав пропозицію скласти передмову до українського видання останньої книги його спогадів, яку тримаєте зараз в руках: а коли щось напишеться не те, чого очікує читач, -- адже у більшості наших співгромадян уже, мабуть, склався в уяві свій образ несамовитого красномовного білявого англійця, який сновигає між Лондоном та Києвом у часи нової великої війни в Європі і не жалкує влучних, інколи уїдливих виразів, щоб донести до світової аудиторії палкий заклик надати всіляку можливу допомогу жертві неспровокованої агресії, а до української -- запевнення у беззастережній підтримці з боку Великої Британії.
Рекламное продвижение
Користуючись словами одного з його найзнаменитіших попередників, політична та інша підтримка Б. Джонсоном України напередодні та в перші тижні великої московської навали -- в наших, та й не тільки наших, очах -- може й насправді його finest hour ("зоряний час"). Втім, віддавши належне цій дійсно надзвичайно яскравій сторінці його життєпису, мусимо розуміти, що той Джонсон, якого ми в Україні запам'ятали -- то, принаймні для англійської та ширшої світової аудиторії, далеко не весь Александер Боріс де Феффел-Джонсон, адже саме так звучить його повне ім'я, яке він зі своїх студентських часів скоротив до зручнішого варіанту.
Народжений у Нью-Йорку (США) у сім'ї англійців, Боріс Джонсон виріс в атмосфері вищого середнього класу. Його батько був студентом Колумбійського університету, а мати – художницею. Отримавши класичну гуманітарну освіту в престижних коледжах Ітону та Бейліол (Оксфорд), він став експертом з латини, стародавньої історії та філософії. У студентській спільноті він вирізнявся активною позицією: деякий час обіймав посаду секретаря Оксфордської унії, був епатажним журналістом із вражаючим почуттям гумору, а також автором кількох книг. Це лише частина цікавих фактів про його молодість.
Цей комплект, відповідно до англійських звичаїв, ще в університетські роки свідчив про значний потенціал та добрі кар'єрні можливості в обраній сфері. Джонсон спочатку слідував своїй професії: працював у традиційно консервативній національній газеті Daily Telegraph, здобувши досвід у часописі Spectator та займаючись тележурналістикою, а потім перейшов у політику.
Можливо, хтось запитає, чому Джонсон, вже досить відомий і популярний журналіст, вирішив зайнятися політикою? Це питання, мабуть, радше риторичне, але важливіше інше: чи можуть виборці, спираючись на наведені біографічні дані, сформувати уявлення про його "політичну ідентичність", враховуючи, що він обрав цей шлях? Люди кажуть, що, вступаючи в політику, ти потрапляєш під "публічний радар" і вже не можеш залишитися в тіні, потрібно бути готовим до цього. Це складне питання, і хоча на нього можна дати позитивну відповідь, вона буде лише частковою. З огляду на його біографію, англійці могли б здогадатися, що Джонсон обере шлях через Консервативну партію, і це дійсно сталося. Тож його нещодавно видана солідна автобіографія, насичена первинними джерелами, напевно, є найповнішою спробою дати вичерпну відповідь на запитання: хто ж ви, містере Джонсоне?
Не про все, звичайно, пише автор -- щоб вийшов його особистий "Фул Монті". Але глибоку, потужну і досить зрозумілу та вправно сформульовану відповідь -- все-таки Джонсон передусім є гарним фаховим журналістом і письменником-публіцистом -- вона дає, тому без зайвих упереджень рекомендуватиму це видання найширшому колу українських читачів.
Адже автор книги вже став частиною сучасної історії України, до того ж найдраматичніших її сторінок. Навіть політичні противники і несимпатики Джонсона віддають належне майстерності автора у написанні цього своєрідного "свіжого мемуару" і, не забуваючи покпинити колишнього прем'єр-міністра за його витівки, все ж таки відгукуються напрочуд позитивно щодо самої книжки.
Я ніколи не мав можливості особисто зустрітися і поспілкуватися з Борісом Джонсоном. Можливо, ми мимохідь перетнулися на якихось офіційних заходах — здається, він був поруч із літньою Марґарет Тетчер під час одного з її фінальних публічних виступів. Тоді мене представили "залізній леді" як українського посла, але це знайомство не залишило в пам'яті жодних яскравих вражень.
Протягом останніх двох років моєї діяльності в Англії Боріс Джонсон вже став відомою публічною особистістю, обіймаючи посаду обраного глави мерії Великого Лондона. Він несподівано переміг на виборах 2008 року, зокрема, у боротьбі з лейбористом Кеном Лівінгстоном, який тривалий час вважався "невразливим" мером Лондона. Ця подія викликала значний резонанс у політичних колах та серед місцевих медіа. Пам’ятаю, як національні газети, від прихильників лейбористів до консерваторів, а також місцева преса і телебачення, активно обговорювали "неординарний" вибір лондонців. За традиційними критеріями, такими як освіта, професійний досвід і певна ексцентричність, Джонсон не зовсім відповідав класичному образу мера. Він був практично протилежністю свого попередника, якого сам і переміг. Один із моїх знайомих, який мав значний досвід у місцевій політиці, під час розмови зазначив: "Це не випадковість, можливо, він готується стати прем'єр-міністром!"
Рекламное продвижение
Мені, як тимчасовому резиденту Лондона, звільненого від сплати місцевих податків через дипломатичний статус, але "достатньо резиденту", щоб мати формальне право голосу у місцевих виборах (за традицією, іноземні дипломати в Англії не голосують на таких виборах, зберігаючи прихильний нейтралітет до всіх висуванців, робота така), це питання було цікавим не тільки з погляду перспектив покращення комунальних умов життя у великому метрополісі, але й для глибшого розуміння внутрішніх механізмів досить складної британської політичної системи, яка, попри цю складність, по суті, є достатньо простою і, на моє переконання, однією з найбільш дієвих і функціональних у світі. Чи ця дієвість та функціональність залежить від фактора особистості, такої, наприклад, нестандартної як Джонсон? Питання, до речі, не тільки для британців, воно із загальної історичної філософії, а в цьому випадку е й має дуже цікаве практичне наповнення. Гадаю, для українських читачів, особливо мешканців великих міст, становитимуть предметний інтерес ті сторінки спогадів, які присвячені справам Великого Лондона -- як завжди, автор не шкодує красномовства і дотепності у змалюванні, здавалося б, ну зовсім уже буденних речей, пов'язаних з управлінням міським господарством: не слід забувати, що до 2000 року посади мера Великого Лондона взагалі не існувало, тобто загальними для міста-дев'ятимільйонника "хазяйськими справами" ніхто цілеспрямовано не займався. Адміністративний будинок цієї Greater London Authority є суперсучасною будівлею, розташованою в "лейбористському" Іст-Енді за межами того, що традиційно вважається історичним центром міста (хоча на предмет того, де у них "історичний центр", у лондонців цілком можуть бути досить різні погляди), доволі далеченько від імпозантної класичної будівлі мерії лондонського Сіті. Боріс Джонсон став лише другим після Лівінгстона обраним мером цього величезного і надзвичайно складного міста з дійсно багатющою історією, тому його практичний досвід може стати в пригоді і українським градоначальникам, адже у нас більше міст-мільйонників, ніж в "старій добрій Англії".
Безсумнівно, особливо цікавими і, можливо, вирішальними для автора, а також для розуміння "політичної особистості" оповідача, є ті частини книги, де він розкриває свою мотивацію та підходи до однієї з найзначніших політичних подій в історії сучасної Британії — так званого Брекзиту, тобто процесу підготовки та реалізації рішення про вихід Сполученого Королівства з Європейського Союзу. Саме з цього питання автор починає свої спогади, а спеціально присвячений цій темі розділ має досить промовисту назву: "Визнання євроскептика".
Багато політичних аналітиків, як у Великій Британії, так і за її межами, вважають, що основну відповідальність за суперечливий крок — вихід Великої Британії з Європейського Союзу — несе Борис Джонсон. Як видно з його власних "зізнань" у цій книзі, ці оцінки мають під собою певні підстави. Думки щодо політичної доцільності рішення про Брекзит залишаються розділеними, навіть у межах його власної Консервативної партії. Джонсон відкрито згадує імена, політичні конфлікти, комічні та трагічні ситуації, адже це питання має величезне значення не лише для британців, але й для всієї Європи та глобального контексту. Я особисто був у Японії, де на щоденних зустрічах місцеві політики та журналісти запитували мене про Брекзит та його вплив на міжнародні відносини. Безперечно, для багатьох чиновників, не лише європейських, те, що Джонсон викладає у своїх спогадах, може бути дуже корисним, оскільки він торкається вічного питання оптимальних моделей державного управління. Це питання не лише цікавило політиків, але й філософів та істориків, адже навіть у Геродота можна знайти елементи порівняльного аналізу політичних систем Афін і Спарти. Це давня тема, яка все ще викликає суперечки. У випадку Брекзиту мова не тільки про управлінські системи, адже всі члени ЄС є представницькими демократіями, а про ширші проблеми, які Джонсон підкреслює у своїй "євроскептичній" аргументації. Зокрема, йдеться про ефективність міжнародної бюрократії, що стало надзвичайно актуальним питанням останніх років. Як дипломат із досвідом роботи у різних міжнародних організаціях, я визнаю, що думки Джонсона на цю тему заслуговують на серйозну увагу. Крім того, його аргументація "проти брюссельських норм" вказує на складну дилему: чи має міжнародне право переважати над національним. Це питання також викликає різні погляди серед юристів і політиків, залежно від їхніх традицій та політичного контексту. Тому точка зору Джонсона щодо Брекзиту зсередини кампанії "Виходимо" має безсумнівну цінність не лише як історичний матеріал. І, враховуючи його літературний та публіцистичний талант, важко знайти кращий приклад системно та яскраво викладеної позиції євроскептика, який водночас залишається справжнім європейцем за духом і вихованням. Читаючи його запальні аргументи, я згадував старий британський жарт про двох джентльменів, які прогулювалися біля білих скель Дувра і, помітивши густий туман над Англійським каналом, почали обговорювати погоду.
Подивіться, пане, який густий туман над каналом – абсолютно нічого не проглядається!
Звісно, сер, континент абсолютно відокремлений!
Особисто для мене було дуже цікаво спостерігати за змінами в поглядах Боріса Джонсона щодо проблеми зміни клімату, листаючи відповідні матеріали. Саме під час моєї поїздки до Лондона я став свідком того, як британська громадська думка, яка зазвичай є досить консервативною і спочатку прислухається до думок визнаних експертів, а вже потім формує свою позицію, отримала потужний аргумент у справі кліматичних змін. Це сталося завдяки публічному виступу одного з найвідоміших англійських натуралістів, сера Девіда Аттенборо. Як зазначали деякі коментатори, якщо вже Девід Аттенборо висловився з цього питання, то це безумовно має вагу. Цей випадок вразив мене як приклад бездоганної професійної репутації, яка здатна справляти реальний політичний вплив.
Ця та інші суттєві загальнолюдські питання були відображені на сторінках книги, яка аналізує період діяльності Боріса Джонсона на посаді міністра закордонних справ в уряді Терези Мей. Цікавим аспектом, що сприяє глибшому розумінню британської політичної системи, є те, що прем'єр-міністерка запросила до цього ключового міністерства людину, яка мала іншу точку зору щодо Брекзиту, щоб забезпечити успішне завершення процесу виходу з Європейського Союзу.
Зрозуміло, втім, що найприскіпливішу увагу українського читача привернуть ті сторінки книги, які присвячені подіям кінця 2021 -- початку 2022 року.
Я пам'ятаю, що в місяцях і тижнях, що передували повномасштабному вторгненню Росії, кілька моїх старих знайомих і друзів — журналісти, міжнародні аналітики та навіть політики — неодноразово питали мене: "Чи розпочне Путін війну?". Моя відповідь завжди була однаковою: він уже розпочав агресію в 2014 році, якщо хтось не звернув на це уваги. І це не просто "Путін напав", а, дотримуючись точності термінів, правильніше буде сказати: "здійснено акт неспровокованої агресії одним із постійних членів Ради Безпеки ООН — Російською Федерацією". Тепер ми можемо говорити про можливе розширення цієї агресії, але варто зазначити, що Збройні сили України значно підготувалися до цього сценарію. Напруга та емоційний фон, пов'язані з пошуками адекватних відповідей на питання і виробленням відповідної політики у зв'язку з загрозою великого вторгнення, відчуваються і на сторінках книги Бориса Джонсона. Не буду переказувати чи аналізувати всі деталі, нехай читач сам зазирне в наше недалеке минуле і відчує його з позиції добре поінформованого представника англійського "вищого середнього класу", який підтримує Україну. Проте одну значну цитату я все ж наведу трохи нижче, адже вона яскраво ілюструє питання, яке піднімали наші тележурналісти ("Чому Британія?"), про яке я згадував на початку цих нотаток. Не буду приховувати, що у своїх публічних коментарях я тоді використовував дуже схожі формулювання. Але про це поговоримо пізніше.
Рекламное продвижение
Справжнім збігом обставин стало те, що напередодні першої у 2022 році поїздки Боріса Джонсона до України – всього за кілька тижнів до початку масштабного вторгнення – мені випала нагода зустрітися в Києві з моїм давнім другом, колишнім членом парламенту від Лейбористської партії та екс-главою парламентської групи дружби з Україною, йоркширцем Джоном Ґроґаном. Джон проявив інтерес до нашої країни, оскільки в його виборчому окрузі активно діяла українська громада, але він ніколи раніше не відвідував Україну. Тому я організував для нього свого роду "ознайомчий візит", з якого він повернувся вельми задоволеним та враженим якістю української кухні і пива (на той момент він також очолював всепарламентську групу підтримки пивоварів і пабів – важливої частини британської культурної традиції). Згодом він не раз приїжджав до України, зокрема за спеціальним дорученням свого уряду як офіційний представник Великобританії на заходах з вшанування пам'яті жертв Голодомору, і досі виявляє активний інтерес до наших справ.
Коли ми зустрілися в безлюдному вестибюлі готелю "Дніпро" в останні дні січня 2022 року, Джон жартома і "по секрету" повідомив, що приїхав належно підготувати та прослідкувати на місці за перебігом неоголошеного ще візиту свого прем'єр-міністра -- цей візит 1 лютого Джонсон описує у своїх спогадах. І хоч Джон Ґроґан лейборист, а Боріс Джонсон -- консерватор, мені було зрозуміло, що у британців у такі часи партійні розбіжності відходять на другий план: переможець повоєнних виборів влітку 1945 року лейборист Клемент Еттлі (за уїдливим висловом свого консервативного прем'єр-міністра, "дуже скромна особистість, і зрозуміло чому") всю війну пропрацював в очолюваному консерватором Вінстоном Черчиллем уряді національної єдності. Британці -- єдина нація, яка пройшла всю Другу світову у переможному таборі з першого до останнього дня, вони краще за інших розуміють, коли у світі починає "тхнути смаженим", забувають про партійність і роблять належні висновки. Коли у 2014 році росіяни вдерлися до Криму і розпочали вторгнення на Донбасі, це був нині Його Величність Король, а тоді ще Принц Вельський Чарльз, який в близькому колі прокоментував події так, щоб це почули і в британській пресі: "Гітлер робив те саме". З такою оцінкою важко сперечатися, та й нема потреби, бо вона є дійсно об'єктивною і зовсім вже по-королівськи "позапартійною". Коли у 2008 році росіяни вдерлися в Грузію, я на власному досвіді пересвідчився у тому, що британці мають загальнонаціональний консенсус із таких питань: виявився одним з небагатьох чинних послів, які "чомусь" залишилися на роботі в спекотному серпневому Лондоні у "мертвий політичний сезон" -- всі у відпустках або на Олімпіаді. Тоді протягом першого ж дня після московської інвазії в Грузію мене по черзі знайшли і урядовці, -- уряд був лейбористським, -- і консервативна опозиція, з абсолютно однаковим здивованим коментарем "О, та ви в Лондоні, як це добре!" і абсолютно однаковими "консультаційними питаннями дня": "Що нам в Британії треба робити зараз, чи не загрожує ця ситуація власне самій Україні, чи можливе російське вторгнення у вашу країну, чи не потребуєте ви допомоги?".
Я відчував, що Джон Ґроґан у кінці січня 2022 року приїхав в Україну не просто зустрітися "як колись по старій дружбі" і потеревенити за життя. Розмова в незвично тихому і напруженому зимовому Києві крутилася навколо тем, які хвилювали тоді всіх: чи можна запобігти широкомасштабному вторгненню? Чи зможете ви чинити реальний спротив? А що ти робитимеш, якщо вони раптом дійдуть до Києва? Настрій в мене тоді був, звичайно, не дуже, але, повідомивши йоркширському другові, що не збираюся нікуди тікати з Києва, бо не вірю у можливість захопити моє місто військовими засобами, я використав увесь свій наявний аргументаційний потенціал, щоб донести до співрозмовника одну єдину думку -- до речі, майже ту саму, що її сформулював на спеціальній закритій нараді з британським прем'єр-міністром Джонсоном 17 лютого знаний англійський військовий історик і гуру стратегічних студій з лондонського Кінгз-Коледжу Лоуренс Фрідман: якщо Путін все ж таки здійснить великий напад, це буде його самовбивчою помилкою (Фрідман, як ми дізнаємося з мемуарів Боріса Джонсона, використав потужніший термін: "катастрофою для Путіна"). Джон, зі свого боку, запевнив мене, що з питання підтримки української сторони в Британії є і буде загальнонаціональний консенсус.
Звертаючись до попередньої обіцянки, наведу повністю слова Боріса Джонсона з глави "Битва за Київ", в яких він роз'яснює, чому Велика Британія, під його керівництвом, швидко зайняла ясну і однозначну позицію щодо беззаперечної підтримки України:
Я усвідомлював, що моїм обов'язком, враховуючи підписання Великою Британією Будапештського меморандуму, було забезпечити міжнародну підтримку. У мене не виникало жодних сумнівів щодо того, що слід робити. Мій досвід у галузі міжнародних відносин ще ніколи не стикався з питаннями, які були б настільки однозначними та простими.
Вибір між Україною та Путіним став питанням між Істиною і Несправедливістю, між Добром та Злом. Якщо я і виявляв надмірну емоційність під час перших переговорів з Групою Семи, НАТО та іншими організаціями, це пояснюється тим, що я був впевнений у своїй правоті, адже обставини вимагали термінових дій.
Як колись його видатний однопартієць і попередник на посаді прем'єр-міністра Великої Британії Вінстон Черчилль, Боріс Джонсон, який, до речі, є автором книги "Фактор Черчилля", використав свої таланти в ораторському мистецтві – іноді гучного й вражаючого – на благо важливої справи: підтримки сил Світла у боротьбі проти Темряви. Його особисті ораторські здібності, як ми тепер можемо стверджувати, відіграли ключову роль у формуванні швидкої міжнародної підтримки України в перші тижні та місяці, що стало несподіваним для багатьох, включаючи Москву. Тому, повторюю, ми частково можемо вважати себе щасливими, що в лютому 2022 року посаду прем'єра обіймав саме Боріс Джонсон.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Ці слова були написані в березні 2025 року в Києві, всього через кілька тижнів після трагічної дати, що відзначала одинадцяту річницю війни та третю річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Ці рядки створюються в тому ж домі, де вікна досі обклеєні скотчем у формі хреста, щоб уберегтися від ударної хвилі. Ми не збиралися покидати місто навіть у найтяжчі моменти початку великої атаки; навпаки, ми укріплювали барикаду на найближчому перехресті.
Коли я усвідомив, що до нашого району можуть долетіти снаряди з ворожих "Градів", які розташовувалися неподалік від Бучі, я почав шукати найбільш безпечні місця в квартирі, де можна було б укритись від уламків у випадку, якщо снаряд влучить у будівлю чи потрапить прямо в вікно.
Протягом цих трьох років, проведених у Києві під постійною загрозою авіаударів, коли "прильоти" ворожих снарядів стали звичним явищем, я не раз ділився зі своїми друзями та знайомими думкою, що лондонці в часи Другої світової війни стикалися з набагато серйознішими викликами. Вони пережили численні бомбардування нацистських літаків, а згодом і ракет ФАУ. Майже третина житлових будинків у Великому Лондоні зазнала руйнувань, а кількість жертв серед цивільного населення була значно вищою, ніж у нашій ситуації.
Але британці билися і працювали на перемогу попри руйнування, смерті рідних і близьких, щоденні загрози життю і раціонування продуктів першої потреби. Вони були єдині у тому розумінні, що гітлерівська нацистська чума, яка захопила майже всю Європу, має бути поборена -- якщо треба, то й власними силами, бо іншого вибору не було. Свобода або тиранія -- у переважної більшості британців з дитинства немає сумніву, що обирати в цій дихотомії. В України тут є чудовий історичний приклад, як переможно виходити з найзагрозливішої ситуації: роби, як Британія в Другу світову.
