Чому, незважаючи на численні цифрові платформи, демократія в Україні не функціонує ефективно?

Україна не має дефіциту цифрових інструментів участі. Електронні петиції, громадські бюджети, онлайн-консультації, сервіси повідомлень про проблеми, відкриті дані - це далеко не повний перелік доступних інструментів. Проте кількість можливостей не означає, що громадяни стали більше впливати на рішення влади.

Це основна проблема, що стоїть на шляху розвитку електронної демократії. Ми вже оволоділи навичками цифровізації взаємодії між урядом і громадянами, але досі не змогли створити єдину інституційну структуру, яка б забезпечувала вплив цієї взаємодії на формування державної політики та ухвалення рішень місцевими органами влади.

Міжнародний досвід свідчить: наступний етап цифрової трансформації має стосуватися не технологій, а правил і це має стати пріоритетом для нашої держави. Детальніше про те, чого Україні бракує для успішної роботи інструментів електронної демократії та які кроки потрібно здійснити, щоб вони запрацювали, Mind розповіли представники Центру розвитку інновацій - директор з ІТ та аналітики Михайло Лейченко і стажерка-аналітикиня Аліса Джугостран.

Чому ж справа не в самих платформах?

Ще у 2015 році Україна стала однією з країн, які активно впроваджували інструменти електронної демократії. Команда Центру розвитку інновацій була серед тих, хто працював над запуском електронних петицій та громадського бюджету, допомагаючи громадам будувати нові формати взаємодії з мешканцями.

Протягом цього періоду цифрові технології стали невід'ємною складовою діяльності численних державних установ. Однак паралельно з розвитком цих сервісів постала нова проблема - нестача загальних норм для їх застосування.

Одна громада здатна швидко аналізувати електронні петиції та відкрито інформувати про їх реалізацію, тоді як інша може обмежитися лише формальними відповідями без подальших дій. У першій громаді результати обговорень інтегруються в стратегічне планування, у той час як в іншій вони залишаються лише цифрами на веб-сайті, які важко трактувати.

Які висновки можна зробити на основі міжнародного досвіду цифрової демократії?

В процесі детального вивчення практик електронної демократії в країнах Європи, Північної Америки та Азії ми виявили цікаву тенденцію. Нації, які нині займають провідні позиції в сфері цифрової демократії, досягли цього не лише завдяки впровадженню окремих цифрових сервісів.

Іспанська платформа Decidim стала успішною тому, що є частиною офіційного процесу прийняття рішень. Кожна пропозиція громадян має зрозумілий маршрут: від реєстрації до розгляду, ухвалення рішення та звіту про його виконання.

У Великій Британії сервіс FixMyStreet користується довірою не через зручний інтерфейс. Кожне повідомлення автоматично потрапляє до відповідального органу, має визначені строки реагування та відкритий статус виконання.

Естонію, що здобула популярність як зразок цифрової держави, свій успіх не заснувала на електронному голосуванні. Основою стала єдина система стандартів для державних установ, спільна цифрова інфраструктура та чітко визначені процедури взаємодії між урядом і громадянами.

Чому Україна буксує попри велику кількість сервісів?

Суть проблеми полягає не стільки в браку політичної волі чи технологічних ресурсів. Вона полягає в тому, що Україна й досі сприймає електронну демократію як набір окремих ініціатив.

У нашій країні створено набір якісних цифрових сервісів, але не сформовано єдину екосистему участі. Причина досить проста. Протягом останніх років основна увага держави була зосереджена на розвитку цифрових сервісів, тоді як питання процедур, стандартів і відповідальності залишалися переважно на рівні окремих громад або донорських проєктів.

Кожен орган місцевого самоврядування змушений по суті створювати унікальну модель своєї діяльності. Як наслідок, ідентичні інструменти функціонують по-різному, а громадяни мають різний ступінь впливу в залежності від того, де вони проживають.

Які зміни необхідно внести?

Ця політика повинна базуватися на конституційних принципах народного владарювання. Відповідно до статті 1 Конституції України, наша країна є демократичною державою. Стаття 5 Основного закону закріплює основоположний принцип, згідно з яким народ виступає як носій суверенітету та єдине джерело влади. Стаття 38 забезпечує громадянам право брати активну участь в управлінні державними справами, долучатися до всеукраїнських та місцевих референдумів, а також вільно обиратися і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування.

Водночас стаття 69 визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Доповнює цю систему стаття 3, яка проголошує людину, її права і свободи найвищою соціальною цінністю та встановлює відповідальність держави перед людиною за свою діяльність.

Як створити цілісну екосистему участі: три етапи

1. Створення уніфікованих державних норм для роботи механізмів живої та електронної демократії.

Вони повинні визначати не лише технічні вимоги до платформ, а й єдині принципи організації процесів участі, забезпечення прозорості, доступності, інклюзивності та підзвітності органів влади перед громадянами.

Це не про стандартизацію програмного забезпечення. Мова йде про спільні норми, які зобов'язані дотримуватися всі органи державної влади та місцевого самоврядування, незалежно від обраної ними платформи.

2. Встановити законодавчі норми, які б окреслювали базові вимоги до реагування державних органів.

В більшості випадків реакція на петиції є лише формальною. Проте громадяни заслуговують не лише на відповідь, а й на детальні пояснення: які саме пропозиції були прийняті, які — відхилені та з яких причин. У випадку прийняття рішення, його виконання повинно бути відкритим для громадського контролю.

3. Модифікувати підходи до оцінювання прогресу електронної демократії.

Ми досі вимірюємо успіх кількістю платформ, користувачів або поданих звернень. Тоді як потрібно оцінювати інше:

* скільки з громадських пропозицій насправді було враховано при розробці рішень,

* який відсоток ініціатив, що отримали підтримку, втілено в життя,

* який час потрібен для їх обробки,

* якою мірою громадяни вважають результати задовільними.

Тільки подібні параметри свідчать про ефективність роботи системи.

Хто має бути лідером трансформацій?

Найефективніший спосіб впровадження змін - це експериментування з різними підходами у громадах. Державі слід розробити узгоджену стратегію розвитку електронної демократії, спираючись на аналіз успішних практик, які вже існують.

На центральному рівні влади слід створити нормативну основу, типові процедури та стандарти для взаємодії з населенням. Це можна втілити за допомогою спільної роботи парламенту, Міністерства цифрової трансформації, відповідних комітетів Верховної Ради, центральних виконавчих органів, асоціацій місцевого самоврядування, представників територіальних громад та експертів.

Важливу роль можуть відіграти й громадські організації, які вже мають значний досвід розвитку інструментів електронної демократії. Вони можуть допомогти розробити стандарти, навчати громади та незалежно оцінювати якість їхнього впровадження.

Трохи більше про спільні принципи участі як важливий крок до змін.

Україна довела, що спроможна швидко впроваджувати цифрові рішення навіть у надзвичайно складних умовах. Зараз завдання ще амбітніше. Треба цифровізувати не лише послуги, а й саму систему ухвалення рішень.

Досвід інших країн показує, що люди довіряють не платформам, а інституційним системам, єдиній системі правил, стандартів та механізмів, які забезпечують зрозумілі правила, відповідальність влади та реальний вплив громадян на її рішення.

Створення єдиної інституційної системи участі громадян має стати наступним великим проєктом цифрової трансформації України.