Духовний вплив та французька могутність: тисячолітня історія Риму, якою ви, можливо, не були обізнані.
Рим став столицею Італії задовго до того, як офіційно увійшов до складу країни восени 1870 року. Молоде італійське королівство вважало Рим своєю столицею, хоча спочатку уряд розміщувався в Турині, а потім у Флоренції. Лише після поразки Франції від Пруссії Рим отримав статус столиці. Це "вічне місто" стало головним містом Італії лише трохи більше ніж півтора століття тому, що є лише невеликою частиною його майже тритисячолітньої історії, протягом якої місцеві жителі постійно боролися за своє право на управління.
Протягом тисячі років перед тим, як Рим став столицею сучасної Італії, він був центром держави, яку очолював папа. Ця держава формувалася і зберігалася впродовж більшої частини свого існування за підтримки французької армії. Тому не дивно, що формування сучасної Італії у її нинішньому вигляді стало можливим лише після військових поразок Франції. За цей період папа двічі проголошував бунтівників з території колишньої римської Галлії імператорами, отримуючи військову допомогу для боротьби з внутрішніми супротивниками. Цей процес ілюструє, як Рим пройшов шлях від першої у світі республіки до абсолютної теократичної монархії.
Антична спадщина
Вважається, що Рим виник приблизно 753 року до н.е. Спочатку місто управлялося місцевими монархами і не вирізнялося серед інших тодішніх поселень. Однак близько 500 року до н.е. римляни скинули царя і взяли на себе управління містом. Піклування про добробут і розвиток рідної громади стало для них спільною справою, що призвело до утворення Республіки. Аналогічні місто-держави з системою самоврядування вже існували в Східному Середземномор'ї, зокрема завдяки грецькій культурі. Декілька з таких міст функціонували успішно на території сучасної України протягом століть. Проте саме римляни змогли досягти вражаючого балансу між військовою дисципліною і особистими свободами, що дозволило їм не лише вижити в суворих умовах стародавнього світу, а й розширити свої володіння з невеликого регіону в центрі Апеннін до значних територій Європи, узбережжя Північної Африки та Близького Сходу.
На початку римляни завоювали сусідні міста-держави та племена, що заселяли Апенніни. Після цього вони перемогли регіонального лідера — Карфаген, а потім поступово підкорювали всі племена і держави, які з’являлися на їхньому шляху.
Спочатку республіка розширювалася в інтересах більшості своїх громадян. Воїни отримували землю на завойованих територіях та рабів. Соціально незахищені верстви отримували соціальне забезпечення. Воєнна здобич розділялася нерівномірно і з часом родини воєначальників суттєво розбагатіли. Багатство та військова влада очікувано спонукали їх до узурпації. Так у першому столітті до н.е. Римська республіка пережила низку диктатур, поки врешті не перетворилася на імперію.
У Римі звання царя (рекс) стало символом ганебності з моменту вигнання останнього монарха. Повернення до монархічного правління вважалося абсолютно неприйнятним. Ця ідея, яка існувала протягом пів тисячоліття, глибоко запала в уми людей. Тому спроба проголосити себе царем коштувала життя навіть Юлію Цезарю, про що Фокус надав окрему увагу.
Цей парадокс полягає в тому, що прізвище, яке він носив, згодом стало титулом для багатьох наступних монархів: кайзер, цар, кесар, цісар — усі ці варіації походять від цього знаменитого імені, адаптованого різними мовами. Мови тих народів, які сприймали політичну систему Риму як зразок для наслідування. У самому Римі воєначальник-імператор зазвичай займав усі найважливіші посади, проте не наважувався стати повноцінним рексом. Лише пізніші правителі Риму мали сміливість сакралізувати свою владу, і остаточно це відбулося після впровадження Християнства, але це вже зовсім інша історія, що стосується Східної частини імперії.
Що ми отримали від давнього Риму
Окрім політичного ладу, Рим запам'ятався своїми досягненнями у науці, технологіях, літературі та культурі. Римляни уміли виготовляти надзвичайно якісний для свого часу бетон. Це дало змогу їм розбудувати неймовірну на той час систему доріг (десятки тисяч кілометрів); створити систему водопостачання величезного міста, населення якого у період розквіту, можливо, сягало мільйона осіб; здивувати світ своєю архітектурою. Деякі дороги та віадуки використовуються й досі.
Римський світ -- це неймовірне місце, відгороджене від дикого, варварського світу стінами, деколи у прямому сенсі. У Римі була високорозвинена правова система, функціонувала преса (спеціальні дошки оголошень зі щоденними новинами стали прообразом сучасних ЗМІ) та жили і творили визначні митці та науковці того часу.
У той же час в цьому місті відбувалися неймовірно порочні оргії, а також жорстокі та кровопролитні гладіаторські бої. Сучасні дослідники вважають, що ці явища виникли внаслідок культу вшанування померлих — своєрідної альтернативи людським жертвоприношенням. У початкові роки імперії ця традиція перетворилася на щось схоже на шоу-бізнес. Гладіатори, хоча й рідко доживали до двадцяти п'яти років, за життя ставали справжніми зірками та кумиром для бідних верств населення.
Цей парадоксальний факт полягає в тому, що місто, яке колись було символом влади та завоювань, згодом стало осередком релігії, що пропагує ідею прощення і милосердя, навіть у випадку агресії. Християнство в Римі пройшло надзвичайно захоплюючий шлях, який не поступається самій історії "вічного міста". Від жорстоких переслідувань і таємного поклоніння в катакомбах до визнання єдиною державною релігією Римської імперії. Сьогодні римський варіант християнства залишається найбільш поширеним у світі.
Стурбовані часи Середньовіччя
Проте всьому настає кінець. Західна частина Римської імперії впала у кінці V століття. Проте Рим задовго до того перестав бути столицею держави і двічі за століття був розграбований варварами. Наступні віки були справжніми політичними гойдалками: варварські завоювання змінювали періоди відновлення імперського правління (йдеться про Східну Римську імперію -- Візантію зі столицею у Константинополі).
У самому серці міста спалахнула конфронтація між потужними та заможними родинами (патриціями) та папською владою. Це була боротьба за контроль над світською владою в містечку. Згодом до цих двох груп, що змагалися за вплив, приєднався також римський середній клас.
У VIII столітті папі римському вдалося здобути автономію від Візантійської імперії. Піпін Короткий, який незаконно проголосив себе правителем франків, прагнув легітимізувати свої повноваження. Водночас папа потребував військової підтримки для протистояння Візантії та римській аристократії. Таким чином, між ними виникла угода. У 800 році папа Лев III коронував сина Піпіна, Карла, імператором римлян, проголосивши створення нової імперії, де коронацію правителів здійснював саме папа. В результаті, Рим остаточно відокремився від Візантії. Однак згодом західні імператори почали намагатися впливати на папу, а місцеві аристократи вели боротьбу не за Церкву, а за контроль над владою в самому Римі.
Ситуація в Римі в період IX-XII століть можна описати так: аристократи змагалися не на жарт, а на смерть, прагнучи стати папою або ж забезпечити своїм родичам чи союзникам місце на папському троні. Після того як їм вдавалося зайняти бажане місце, вони вступали в конфлікт із впливовими імператорами Священної Римської імперії.
Цікаво, що папи змогли перемогти в боротьбі з імператорами і досягти остаточного визнання незалежності Риму та його підконтрольних територій (Папська держава) в 1197 році.
Водночас у самому Римі ситуація загострилася до такої міри, що ворожі родини розділили місто на кілька територій. Аристократи, настільки боязкі один до одного, переважно ховалися у неприступних укріпленнях, зведених на основах стародавнього Риму. Фортифікації, побудовані в епоху пізньої імперії, все ще залишалися на місці, а серед них переважала пустка, адже невелика середньовічна громада селилася переважно біля берегів Тибру. Тим часом на руїнах колишніх архітектурних пам’яток почали з'являтися нові замки. Одним із таких став, наприклад, Колізей. Деякі барони навіть використовували усипальниці римських аристократів та імператорів для спорудження своїх замків.
У Римі республіка була проголошена двічі в середині XII та XIV століть. Другий раз це сталося завдяки Колі ді Рієнцо під час так званого "Авіньйонського полону" пап, який тривав у період інтриг, коли папи проживали у французькому місті Авіньйон, далеко від Рима.
Дослідники Риму відзначають обмежену кількість культурних артефактів, які місто зберегло з цього історичного періоду. Цей етап важко охарактеризувати як епоху розквіту, що наочно видно через культурні прояви того часу. Це був період, коли в умовах внутрішніх конфліктів будувалися міські укріплення, спрямовані на захист. Часто ці укріплення зводилися на основах стародавніх пам'яток або навіть з матеріалів, отриманих внаслідок їх руйнування.
Відродження Риму
Період XV-XVII століть став справжнім етапом культурного відродження. У Римі було зведено величезний християнський собор — Собор Святого Петра. Тут працювали видатні митці, такі як Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті та Донато Браманте. Сикстинська капела, а також безліч нових замків і церков у бароковому стилі — все це стало свідченням нової епохи, що охопила Рим.
Незважаючи на руйнування, завдані Риму військами імператора Карла Габсбурга, а також на Реформаційні рухи, що підірвали авторитет папи в Європі, місто продовжувало залишатися серцем Католицизму. Щороку тисячі паломників приїжджали сюди, приносячи з собою значні суми золота. Рим, який розташовувався далеко від традиційних торгових маршрутів, став одним з перших європейських центрів туризму.
Нові епохи приносять нові труднощі.
Проте вічне місто не змогло протистояти викликам сучасності. З кінця XVIII століття Європа була охоплена ідеями свободи та рівності. Консервативна теократична монархія не могла повною мірою задовольнити потреби римлян, навіть якщо й намагалася. Папи XIX століття докладали зусиль для покращення добробуту міста, але, по-перше, їм це не дуже вдавалося, а по-друге, незважаючи на всі їхні зусилля, мешканці все ще прагнули республіканських ідеалів.
У 1849 році відбувся політичний парадокс, який, втім, був цілком передбачуваним: після проголошення республіки в Римі папа вирішив звернутися за допомогою до Франції, де в той час правив Наполеон III, родич знаменитого Наполеона Бонапарта. Минуло тисяча років, а ситуація залишалася незмінною - папа знову просив Францію про військову підтримку. У результаті Париж надіслав своїх солдатів, які розігнали республіканський рух у Римі. Цей парадокс полягав у тому, що сама Франція тоді була республікою, тоді як римські республіканці орієнтувалися на революційну Францію. Водночас варто зазначити, що саме поняття республіки виникло в Римі.
Жителі Апеннін хотіли об'єднатися в одну державу. Вперше з часів античності. Джузеппе Гарібальді, Камілло Кавур та король Віктор Емануїл змогли об'єднати майже усі строкаті держави півострова під владою Савойської династії. Осторонь залишився лише... Рим. Папа не бажав приєднуватися до нового королівства. Він хотів очолити Італію сам. Але проти такого виступили навіть підвладні йому провінції, що століттями перебували у складі Папської держави. Вони приєдналися до проголошеного у 1861 році Італійського королівства.
Рим залишався самостійною територією, охоронюваною французькими військами. Італійське королівство оголосило його своєю столицею, а уряд спочатку тимчасово оселився в Турині, а потім переїхав до Флоренції. Місто намагалися захопити, зокрема під проводом відомого Джузеппе Гарібальді, але французький гарнізон виявився спроможним дати відсіч.
Об'єднання Італії стало складним і непередбачуваним процесом. На цьому шляху існували потужні перешкоди з боку інших європейських держав, а формування сучасних кордонів Італії стало, в значній мірі, результатом удачі, а не історичної неминучості. Наприклад, для того щоб Венеція увійшла до складу Італії, довелося чекати на поразку Габсбургів від Пруссії у 1866 році. Лише через чотири роки, після перемоги Пруссії над Францією, Італія змогла остаточно приєднати свою столицю. Восени 1870 року італійські війська увійшли до Риму, а вже наступного 1871 року місто стало офіційною столицею королівства.
Протягом XX століття кордони Італії зазнали низки змін. Найважливішою з них стало проголошення незалежної держави Ватикан на території Рима, що стало унікальним явищем у світі. Таким чином, Рим став єдиним містом, в межах якого існує окрема суверенна нація. Це сталося завдяки рішенню фашистського диктатора Беніто Муссоліні у 1929 році. Раніше, з 1870 року, п'ять пап римських вважали себе ув'язненими в папському палаці, протестуючи проти втрати своєї світської влади над містом. Створення Ватикану, найменшої держави у світі, допомогло знизити напругу у відносинах між італійським урядом і Католицькою Церквою.
Сьогодні "вічне місто" є столицею однієї з найвпливовіших і найбагатших країн у світі. Італія входить до складу "Великої сімки" та має одну з найбільш розвинених економік у Єврозоні. Рим, в свою чергу, перетворився на популярний туристичний напрямок, який щороку приваблює мільйони відвідувачів. Кожен турист має свої мотиви для візиту: хтось прагне відвідати Ватикан, інші цікавляться шедеврами мистецтва епохи Ренесансу, а для деяких важлива атмосфера давньої столиці великої античної імперії. Проте не всі з них усвідомлюють, наскільки багатогранною, іноді яскравою, а іноді трагічною була історія цього "вічного міста".
