День бабака в Генпрокуратурі: четвертий раз відбувся за тим же планом.
Руслан Кравченко став не лише наймолодшим генеральним прокурором в історії України, але й четвертим за час президентства Володимира Зеленського керівником Офісу Генерального прокурора, який після звільнення залишив межі країни. Перед ним емігрували Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова та Андрій Костін.
А 15 вересня 2026 року Верховна Рада конституційною більшістю 317 голосів поставила крапку в кар'єрі Кравченка на цій посаді, але сама крапка виявилася найменш цікавою частиною історії. Значно примітніше те, як саме він із неї виходив.
У ніч з 13 на 14 вересня Кравченко покинув Україну на службовому автомобілі, оформивши відрядження: спочатку до Литви, а потім на п'ять днів до Франції, нібито для участі в слуханнях ПАРЄ. Наказ, виданий 13 вересня, був підписаний ним особисто, хоча на той момент він ще займав посаду керівника Офісу Генерального прокурора. Проблема полягає в тому, що його прізвище не зазначене в порядку денному самих слухань ПАРЄ.
Отже, виїзд за кордон, ймовірно, був оформлений як відрядження заднім числом, щоб надати формальне, юридично прийнятне пояснення для цього кроку в момент, коли ситуація навколо нього ставала все більш напруженою.
Після голосування про його звільнення ця ситуація втрачає навіть формальний сенс: Кравченко більше не є керівником ОГП і не має права представляти цю інституцію на жодних зустрічах, включаючи ті, на які нібито планував вирушити. Він не зобов'язаний терміново повертатися в Україну, оскільки це не є автоматичним наслідком його звільнення, якщо слідство не вручить йому підозру або виклик. Проте, відсутність юридичного зобов'язання не означає, що немає жодних запитань.
Коли четвертий генпрокурор поспіль опиняється за межами країни в той момент, коли втрачає свою посаду, це стає не просто особистою ситуацією конкретної особи, а певною тенденцією, яку слід визнати на загал.
І ця закономірність вказує не стільки на особисті якості усіх попередніх генпрокурорів та їхні прізвища, скільки на проблеми архітектури самої інституції. Генпрокуратура виявилася вразливою до корупційної схеми, розкритої масштабною операцією НАБУ й САП "Карфаген", -- і лише цей факт є показовим для установи, яка мала б слугувати взірцем добропорядності. Ще більш разюче, що механізму внутрішнього стримування в ОГП фактично не існує: генпрокурор одноосібно підписує собі відрядження, особисто вирішує, кого переслідувати, і користується цим правом вибірково -- як-от підозра директору НАБУ з'явилася в дуже слушний момент. А в основі цього кадрова політика, яка досі базується не на компетенції, а на політичній лояльності, особистій довірі до конкретної людини з боку Банкової.
Це системна вада, яку інститут відтворює вчетверте поспіль, і немає підстав вважати, що подібне рішення вп'яте раптом дасть якийсь інший результат.
Розірвати це замкнене коло може ініціатива, яка пропонує впровадження конкурсу на посаду генерального прокурора через Вищу раду правосуддя з вирішальним голосом для міжнародних експертів. Це є тією деполітизацією, яку Україна зобов'язалася реалізувати перед Євросоюзом ще з 2014 року, і яка є важливим елементом "плану Качки-Коса" на шляху до європейської інтеграції. Без цього законодавства механізм призначень залишиться без змін: Віктор Пшонка, Юрій Луценко, Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова, Андрій Костін, Руслан Кравченко — це лише кілька недавніх призначень, які були зручні для Банкової, а не для самої інституції.
Читайте також: Модифікувати систему, а не прізвище: виклик для наступного Генерального прокурора.
Найбільш турбуючим аспектом є швидкість змін. Процес заміни Кравченка відбувається за традиційною схемою, миттєво і без зрозумілого пояснення для самих депутатів — очевидно, це відбувається швидше, ніж законопроєкт встигає отримати політичну підтримку в парламенті. Кабінет міністрів, який відповідає за напрямок євроінтеграції, досі не представив свого законопроєкту для виконання цього зобов'язання, що означає, що ініціатива залишається в руках депутатів без підтримки уряду.
Якщо нового генпрокурора призначать раніше, ніж ухвалять конкурсну процедуру, це буде недвозначним сигналом: влада воліє зберегти контроль над посадою в звичному ручному режимі, а не скористатися моментом гучного скандалу для того, щоб нарешті змінити правила. При цьому варто чесно визнати: і відкритий конкурс не є стовідсотковим захистом від зовнішнього втручання.
Закон запрацює лише тоді, коли в саму конкурсну процедуру справді не втручатимуться, а тут українська влада вже має свіжий і невтішний кейс. Досить згадати справу Ольги Стефанішиної. За версією САП, будучи віцепрем'єркою, вона координувала підконтрольних членів конкурсних комісій із відбору очільників НАБУ й НАЗК, наперед узгоджувала список пріоритетних кандидатів і вказувала, кому із учасників занижувати бали. Тобто формально незалежні конкурси на найчутливіші антикорупційні посади виявилися керованими з Кабміну, і це сталося вже після того, як ці конкурсні процедури були законодавчо закріплені саме як гарантія убезпечення від політичного впливу.
Якщо та сама модель ручного управління застосовуватиметься й до конкурсу на генерального прокурора, наявність закону про відкритий відбір нічого не змінить по суті: процедура буде відкритою на папері й контрольованою на практиці. Тож ідеться не лише про те, щоб ухвалити відповідний закон, а про те, щоб реально захистити саму процедуру від втручання, інакше це просто новий фасад для старої логіки призначень.
Отже, ми спостерігаємо чітку тенденцію: за один президентський термін змінилося чотири генеральні прокурори, і жоден з них не завершив свої повноваження цивілізовано, залишивши країну. Це вже не просто випадковість чи особисті обставини кожного з них. Це свідчить про недоліки системи відбору, яка постійно призводить до одного й того ж результату, адже рішення приймаються за закритими дверима. Тепер питання полягає в тому, чи стане ця ситуація каталізатором, який нарешті стимулює проведення конкурсу, чи п’ятий генпрокурор під керівництвом Зеленського буде повторювати шлях своїх попередників.
