Хто навчив жінок відчувати сором щодо своєї власної інтимної частини?

Про вульву людство говорить тисячі років. Але майже ніколи - просто і спокійно.

Колись її вважали емблемою родючості. Згодом вона стала асоціюватися з небезпекою, соромом та необхідністю ховатися від очей оточуючих.

Сьогодні навколо неї сформувалася ціла галузь: надають послуги з "омолодження", косметичних процедур та хірургічних втручань.

Одночасно художники зображують вульву у своїх творах, активістки використовують її як символ боротьби, а медики прагнуть донести, що нормальна жіноча анатомія може мати безліч різних форм.

Як одна частина людського тіла пройшла такий шлях - від символу родючості до предмета сорому, від "ідеалу краси" до політичного символу?

Французьке видання Le Monde вирішило дослідити цю ситуацію, тоді як британська газета Guardian доповнює інформацію, аналізуючи вплив порно та соціальних мереж.

Разом вони показують: суперечки навколо жіночих геніталій насправді не лише про тіло. Вони ще й про владу, сором, красу та право людини самій вирішувати, що робити зі своїм тілом.

Сьогодні важко уявити, що вульву колись могли відкрито показувати в мистецтві - без сорому чи бажання її приховати. Але саме так було.

Десятки тисяч років тому люди створювали образи жіночого тіла, особливо підкреслюючи лобок. Про це свідчать знахідки у Франції - на давній стоянці Ла-Феррассі та в печері Шове, де збереглися одні з найстаріших наскельних малюнків у світі.

Існують і інші захоплюючі відкриття. Наприклад, у мініатюрній статуетці Венери з Монпазьє жіночі статеві органи зображені з надмірними пропорціями. Можливо, це свідчить про бажання давніх людей акцентувати увагу на родючості жінки.

У Стародавній Месопотамії жіноча сексуальність не вважалася чимось ганебним. У одному з античних творів богиня Іштар звертається до свого коханого зі словами: "Посій мою вульву, любий!"

Однак з часом все стало інакше.

Історик античності Крістіан-Жорж Швентцель розповів Le Monde, що перелом стався у Стародавній Греції, а потім у Римі. Саме тоді жіночу сексуальність почали сприймати як щось небезпечне.

"В Греції, а потім у римському світі вульва стає об'єктом презирства", - зазначає історик.

Жінка, керуючись своїми прагненнями, поступово перетворюється на щось, що потребує контролю та обмеження.

І ця ідея виявилася надзвичайно стійкою.

Психоаналітик Сара П'яцца розмірковує про "боязнь жіночих статевих органів", яка, на її думку, пронизує історію уявлень про жінку від давніх часів до сучасності.

Бажання змінити жіночі геніталії теж не виникло в наш час.

У різних культурах існували практики, пов'язані з видаленням частини статевих органів або зміною їхнього вигляду.

Європейська медицина описувала операції зі зменшення малих статевих губ ще задовго до появи сучасної пластичної хірургії.

Сьогодні жінка має право самостійно визначати, як розпоряджатися своїм тілом. Проте постає запитання: наскільки дійсно вільним є цей вибір, якщо суспільство безперервно нав'язує свої уявлення про те, яким повинно бути "ідеальне" жіноче тіло?

Медична спільнота стверджує, що не існує єдиного стандарту для зовнішнього вигляду вульви.

Сексолог Жоель Міньо підкреслює, що не існує єдиного медичного критерію для вигляду жіночих геніталій. Вони мають велику різноманітність, так само як і чоловічі.

Проте жінка може спостерігати за своїм абсолютно звичайним тілом і вважати, що з ним є якісь проблеми.

Протягом останніх десяти років вплив на цю ситуацію значно зросли завдяки порноіндустрії, соціальним мережам, рекламі косметичних послуг і тенденціям, що пропагують повне видалення волосся.

З часом виник досить обмежений уявлення про "ідеальну" вульву: вона виглядає гладкою, безволосою, без виражених складок, має пружну текстуру, рожевий відтінок і не має запаху.

Гінекологиня Софі Бервіль називає це своєрідним "золотим стандартом", який сформувався у 2000-х роках.

П'яцца охарактеризовує це як "Барбі-сексуальність" - ідеалізована, майже безособова інтерпретація жіночої фізіології, яка суттєво відрізняється від справжньої анатомії.

Guardian зазначає, що ще однією проблемою є те, що молоді люди майже не усвідомлюють, наскільки різноманітною може бути нормальна анатомія.

У 2024 році в одному з видань були опубліковані результати австралійського дослідження, в якому виявлено, що 23% молодих людей віком від 18 до 24 років відчували тривогу або сором через свій зовнішній вигляд статевих губ.

А майже половина тих, хто думав про пластику, пов'язували це рішення з побаченим у порно або соціальних мережах.

Водночас не кожна жінка, яка хоче змінити своє тіло, просто стала жертвою реклами, соцмереж чи порно.

Гінекологиня Софі Бервіль поділилася з Le Monde, що деякі її пацієнтки протягом тривалого часу страждали через те, як виглядають їхні геніталії, відчували сором, коли потрібно було роздягнутися перед партнерами, або ж уникали інтимної близькості.

Після проведення операції, за її свідченнями, деякі люди відчували психологічне полегшення, а якість їхнього інтимного життя значно зростала.

Отже, справа не лише в елементарному виборі «проводити чи не проводити операцію». Куди важливіше з’ясувати, чи усвідомлює пацієнт потенційні ризики та наслідки, і чи дійсно це рішення є його власним.

Американський коледж акушерів і гінекологів (ACOG) застерігає, що інтернет і порнографія можуть формувати у людей хибне уявлення про нормальну анатомію, змушуючи їх вважати її "неправильною". Крім того, існує недостатня кількість доказів, що підтверджують безпеку та ефективність багатьох косметичних процедур у цій галузі.

І тут історія робить несподіваний поворот.

Тіло, яке століттями змушували приховувати, стало способом говорити вголос.

У 1969 році австрійська художниця Валі Експорт з'явилася в мюнхенському кінотеатрі, вдягнена в костюм з вирізом у зоні інтимних частин. Цей вчинок був свідомою провокацією та протестом проти об'єктивації жіночого тіла в суспільстві, яке часто підпорядковує його чоловічому погляду.

Експорт запропонувала глядачам побачити не черговий еротичний образ на екрані, а реальну жінку поруч із собою - і взаємодіяти з нею наживо.

У 1970-х роках феміністки-художниці почали сміливо інтегрувати зображення жіночих геніталій у свої твори. Це стало способом висловити ідеї про жіночу сексуальність, тілесність та право жінок самостійно вирішувати, яким чином представляти своє тіло.

Однією з художниць, пов'язаних із цим напрямом, була Джуді Чикаго.

Значний внесок у популяризацію цього руху зробила мистецтвознавиця та критикиня Сінді Немсер, яка активно досліджувала феміністське мистецтво і надавала підтримку художницям з цього середовища.

З часом ця тема перейшла за рамки мистецтва.

У 2019 році художниця Дебора де Робертіс з'явилася оголеною біля Європейського парламенту. Так вона протестувала проти недостатньої представленості жінок у владі.

"Демонстрація оголеного тіла - це дзеркало, яке може мати політичний вплив. Але політичним є не стільки саме тіло, скільки роздуми, які воно викликає", - пояснювала вона.

Паралельно з'явилися проєкти, які намагалися замінити сором знаннями.

У 2011 році мистець Джеймі Маккартні презентував проект під назвою Great Wall of Vagina, що складається зі зліпків 400 різних вульв, з метою продемонструвати багатогранність жіночої анатомії.

У 2016 році був запущений "Галерея вульви" (The Vulva Gallery) - віртуальний проєкт, що демонструє різноманітність жіночої анатомії.

У 2019 році в Лондоні було засновано Vagina Museum — перший у світі музей, присвячений жіночій анатомії, здоров'ю та соціальним уявленням про жіноче тіло.

Сьогодні вульва знову стає публічною - але вже з іншої причини.

Її показують, щоб говорити про свободу. Її вивчають, щоб боротися із соромом.

У мистецьких творах вона виступає символом влади та права особи на самостійне рішення щодо власного тіла.

Питання вже не в тому, якою має бути вульва.

Вона може мати різні форми. І це абсолютно нормально.