Коли насправді стартує "грузинський сценарій"? Соціальний баланс корупції в Інь-Ян.
Українські політики та інтелектуали все частіше висловлюють застереження щодо можливого "грузинського сценарію": суспільство втрачає терпіння з приводу війни, починаючи побоюватися її продовження більше, ніж російської залежності. Водночас, розчарування в Заході зростає, і політичні сили, що пропонують відмову від попередньої стратегії, заповнюють вакуум, використовуючи такі терміни, як "мир", "стабільність" і "прагматизм". Сьогодні цей страх має цілком конкретні наслідки, аналогічні грузинському досвіду: Європейська комісія підтверджує, що дії грузинського уряду фактично призупинили процес інтеграції до ЄС, а рішення уряду наприкінці 2024 року відстрочило відкриття переговорів до 2028 року.
Проте мене турбує інше питання: коли саме розпочинається "грузинський сценарій"? Коли Бідзіна Іванішвілі стає на чолі влади? Коли приймають закон, що регулює "іноземний вплив"? Чи це відбувається ще раніше, коли надзвичайно складні зміни в суспільстві починають сприймати як набір простих і зрозумілих реформ?
У своїй статті "Країна неможливих одночасностей" я ставив питання: яке суспільство зможе привести до влади наступних українських лідерів? Продовжимо наше дослідження. Що відбудеться, якщо таке суспільство отримає практично ідеального реформатора - молодого, освіченого, проєвропейського, енергійного, з сучасними підходами до модернізації та готового рішуче знищити стару корупційну систему? Нам не потрібно його вигадувати. Його звали Міхеіл Саакашвілі.
Він справді зробив те, про що в Україні досі мріють. Розігнав стару дорожню поліцію, радикально скоротив побутову корупцію, перебудував державні сервіси і перетворив Грузію на міжнародну вітрину пострадянської модернізації. Минуло два десятиліття. Саакашвілі - за ґратами, а Reuters повідомляв, що після нових вироків його ув'язнення може тривати до 2034 року. Як точка А перетворилася на точку Б?
Дивовижна країна, що потребувала порятунку.
Грузія на початку 2000-х років являла собою не лише корумповану націю. Після розпаду Радянського Союзу, численних внутрішніх конфліктів, збройних зіткнень в Абхазії та Південній Осетії, а також економічного колапсу і зростання кримінальних елементів, країна перетворилася для багатьох на місце, де виживання стало важливішим за спільні правила. Люди опинилися між чиновниками, силовими структурами, кланами та знайомими, які мали можливість "вирішити" їхні проблеми.
Вражаючий аспект масштабного дослідження Світового банку: до моменту реформ, позиція дорожнього поліцейського могла обійтися в суму від 2 до 20 тисяч доларів хабаря, які потім "поверталися" за рахунок водіїв. Це свідчить про те, що корупція не була випадковим явищем у системі, а навпаки, стала її невід’ємною частиною.
Революція троянд, що відбулася у 2003 році, надала Михайлу Саакашвілі практично революційний мандат для перебудови держави. Саме в цей період грузинська історія перетворилася на символ великої надії початку 2000-х: пострадянську націю можна було швидко вивести з тіні минулого за допомогою чесних виборів, сильного реформатора, нових інституцій, ринкових механізмів, активного громадянського суспільства та підтримки з боку Заходу.
Західний програмний продукт і реформатор, якого прагнули отримати всі.
Саакашвілі був майже ідеальним носієм цієї моделі. За даними Columbia Law School, він навчався там як стипендіат Edmund S. Muskie Fellowship і здобув LL.M. Потім вивчав право на докторському рівні в George Washington University та отримав у Страсбурзі диплом із порівняльного права прав людини.
Це не біографічна прикраса. Саакашвілі повернувся додому з потужним інтелектуальним інструментарієм: право, інституції, ринок, дерегуляція, прозорість, нова поліція, нові сервіси, віра в політичну волю. Цей підхід дуже добре відповідав на питання, як демонтувати несправний державний механізм. Значно менш очевидною була відповідь на інше: як зробити новий порядок незворотним у суспільстві, яке десятиліттями жило за неформальними правилами?
2004-2010. Це був справжній дивовижний період.
Перші результати виявилися настільки вражаючими, що скептицизм здавався майже недоречним. За інформацією Світового банку, стара дорожня поліція була ліквідована: 16 тисяч співробітників були звільнені, а всього за кілька місяців їх замінили близько 2300 новими патрульними. Водночас проводилася реформа податкової та митної систем, енергетичного сектору, процедур реєстрації та державних послуг. Світовий банк згодом узагальнив цей досвід у окремій книзі, присвяченій боротьбі з корупцією в сфері публічних послуг.
Для людини це означало елементарні речі: поліцейський більше не зупиняє тебе заради хабаря, для отримання документа не потрібно мати знайомих, а державний офіс більше не є місцем принижень. Грузія перетворилася на яскравий приклад, який легко демонструвати на конференціях і в звітах для донорів. Здавалося, формула успіху була знайдена: правильні люди + ефективні інституції + політична рішучість + підтримка Заходу = нова країна.
Проте саме сяйво успіху могло затушити вразливість моделі. Найяскравіше проявлялися ті аспекти, які легко піддаються вимірюванню: кількість хабарів, час на отримання документів, податкові надходження, кількість чиновників, рівень довіри до поліції. Натомість, значно складніше було вловити такі речі, як страх, образа, залежність від "своїх", готовність дотримуватися однакових правил і відмовитися від особистих привілеїв. Система вимірювання фокусувалася переважно на тому, що могла безпосередньо оцінити.
Коли реальність перестала поміщатися в модель
У листопаді 2007 року уряд застосував силу для розгону протестів, оголосив надзвичайний стан, а силові структури захопили телеканал Imedi, зупинивши його трансляцію. Організація Human Rights Watch зафіксувала випадки надмірного застосування сили. Це стало першим парадоксом: хоча вертикаль влади успішно боролася зі старою корупційною системою, вона сама не змогла адекватно обмежити свою власну силу.
У 2008 році Росія розв'язала війну, що стала фактором, який не можна було усунути простим указом. У вересні 2012 року з'явилися відеозаписи катувань і сексуального насильства над ув'язненими, які викликали масове обурення напередодні парламентських виборів. Організація Human Rights Watch вимагала незалежного розслідування цих фактів. Хоча держава зміцніла, це не означало, що її сила була підкріплена правовими нормами в усіх сферах.
Відплата, яку не рекламували як відплату.
На виборах 2012 року перемогла "Грузинська мрія" Бідзіни Іванішвілі. Це був перший мирний демократичний перехід влади в незалежній Грузії, що фіксували і міжнародні спостерігачі. І це принципово: виборцям не продавали повернення хабарів і старого даішника. Їм продавали нормалізацію, справедливість, мир, припинення жорсткості та надмірної концентрації влади. Відкат старої логіки майже ніколи не приходить під власним ім'ям.
Далі відкат став сучаснішим: проблеми незалежності судів і прокуратури, тиск на медіа та громадянське суспільство, дедалі жорсткіший політичний контроль. У 2024 році закон про "прозорість іноземного впливу" став для ЄС одним із маркерів демократичного відступу. Європейська комісія констатувала, що курс грузинської влади де-факто зупинив процес вступу до ЄС.
Що вони не побачили?
Якщо реформи дійсно були ефективними, чому їх не вдається закріпити? Чому для грузин, які вперше відчули життя без поширеної корупції, цього виявилося недостатньо? Якщо Саакашвілі мав політичну рішучість, а Захід забезпечував фінансами, університетами, експертами та інституційними рекомендаціями, чого ж тоді не вистачало?
Найпростіше розкласти провину між Саакашвілі, Іванішвілі, Росією, Заходом і "невдячним" суспільством. У кожному поясненні є частина правди. Але є ще одна проблема: суб'єктність реформатора може певний час компенсувати дефіцит суб'єктності системи - та не може назавжди її замінити. Сильний лідер здатний своєю волею змінити правила, кадри, стимули й поведінку державної машини. Але позичена суб'єктність залишається позиченою.
Цей аргумент не може слугувати запереченням на користь інституцій. Навпаки, інституції є необхідними саме тому, що неможливо очікувати від кожного громадянина чи посадовця постійної мудрості, самоконтролю та моральної стійкості. Вони формалізують у правилах те, що не повинно залежати від настрою конкретної особи. Проблема виникає, коли правильно створена інституція сприймається як повна заміна суспільству, яке повинно не лише користуватися нею, але й захищати її, погоджуючись з єдиними правилами, навіть якщо ці правила є невигідними для особистих інтересів.
Соціальний Інь-Ян: те, що залишається прихованим всередині системи.
Я досліджував парадоксальну рису людської природи: здатність вимагати справедливості для всіх, при цьому створюючи особисті винятки. Коли мова йде про мільйони індивідуальних виборів, ця суперечність перетворюється на не просто особисту ваду, а на усталену соціальну структуру.
У пострадянській системі корупції можна виокремити два нерівноцінних полюси. На вершині піраміди розташоване право на значну ренту: доступ до державних бюджетів, потоків ресурсів, посад, судових інстанцій і державних активів. На нижньому рівні – обмежене право на виняток: знайомства у медичних закладах, поліції, освітніх установах, податкових органах; можливість обійти незручні процедури, досягти домовленостей "по-дружньому", не дотримуватися правил у своїй конкретній ситуації.
Моральна та правова відповідальність на різних рівнях відрізняються. Особа, яка краде мільйони з державних коштів, не може бути порівняна з громадянином, що намагається знайти знайомого, щоб вижити в несправедливій системі. Чим вища влада, тим більша відповідальність. Однак культурний алгоритм залишається подібним: закон є важливим для всіх, поки він не заважає мені особисто.
Цю приховану взаємозалежність я називаю соціальним Інь-Ян корупції. Це не спроба звалити провину еліт на суспільство. Скоріше, це можливість побачити всю систему в цілому. Еліти та маси можуть публічно зневажати одна одну, але при цьому продовжують підтримувати порядок, у якому закон не є спільною нормою, а стає перешкодою: деякі його купують, інші обходять, а треті застосовують до інших.
У цій співзалежності присутній ще один вимір. Коли індивід або суспільство не здатні самостійно нести відповідальність за складні рішення, дотримуватись загальних принципів і контролювати свої бажання щодо винятків, цей дефіцит не залишається вакуумом. Він породжує потребу в зовнішньому носії влади: тому, хто "наведе лад", "покарає всіх", "правильно розподілить обов'язки" і візьме на себе тягар ухвалення важких рішень. Недостатній рівень внутрішньої суб'єктності Інь формує соціальне середовище для потужного Ян.
Тут важливо розуміти одну межу: не слід вважати, що суспільство "винне" у виникненні авторитаризму, чи що жертва сама формує свого катівника. Той, хто зосереджує владу, має нести свою власну - і навіть більшу - відповідальність за її використання. Справа полягає в іншому: стійкий попит на зовнішні впливи робить концентрацію влади привабливою з політичної точки зору, а недостатні механізми контролю дозволяють цій владі фактично приватизувати делеговану відповідальність.
Запозичена суб'єктність
Саакашвілі володів потужним реформаторським потенціалом. Справжня проблема полягала не в браку рішучості, розуму чи адекватних інституційних підходів. Навпаки, цих ресурсів було достатньо, щоб за короткий проміжок часу кардинально трансформувати функціонування державного апарату. Він закрив корупційні джерела доходу, змінив кадри, процедури та мотиваційні механізми, зробив хабарництво більш ризикованим і в багатьох випадках просто непотрібним.
Але суспільне перетворення не зводиться до інституційного дизайну. Неможливо указом створити мільйони людей, які внутрішньо погодилися: правило має діяти і тоді, коли воно невигідне особисто мені. Неможливо назавжди замінити їхню здатність підтримувати це правило суб'єктністю одного президента, уряду чи навіть покоління реформаторів.
У цьому контексті метафора хірурга набуває особливого значення. Саакашвілі виявився справжнім хірургом, який вирізав суттєву частину "пухлини". Проте соціальний організм є набагато складнішим, ніж простий механізм, де достатньо замінити зламані елементи. Хоча операція може дати шанс на виживання, вона не здатна замінити організм у його подальшому розвитку протягом наступних двадцяти років.
Це не свідчить про те, що західні моделі були помилковими. Нова поліція перевершує корумповані структури. Незалежний суд більш ефективний, ніж система телефонного права. Прозорі послуги кращі за хабарництво. Більше того, Світовий банк, аналізуючи успіх Грузії, підкреслював важливість зміцнення інституцій та впровадження механізмів стримувань і противаг як запобіжників від корупції. Досвід Грузії свідчить не про безглуздість інституцій, а про інше: необхідні умови не завжди є достатніми.
Україна: осмислити грузинську мотивацію, а не просто побоюватися завершення.
Саме в цей момент грузинський досвід перетворюється на український. Ми можемо обґрунтовано остерігатися "грузинського сценарію", але в той же час ризикуємо повторити однобічність у своєму мисленні: затримати кількох високопосадовців, підтримати НАБУ та САП, сформувати ефективний суд, обрати відповідного президента, виконати вимоги Європейського Союзу - і сподіватися, що країна зміниться.
Усе це є вкрай важливим. Еліти, особливо в умовах війни, повинні бути готові діяти першими та з найбільшою суворістю. Незалежні антикорупційні інституції, судові органи, прозорі процедури, конкуренція та зовнішні механізми контролю - це не просто елементи декору, а критично важлива інфраструктура для забезпечення свободи. Проте, якщо антикорупційні заходи не стануть складовою частиною стратегії переходу від культури приватних винятків до культури спільного дотримання правил, ми ризикуємо безкінечно ремонтувати систему, яка постійно відтворює потребу в ухиленні від цих правил.
Найбільш небезпечна помилка виникає, коли розчарування в сильному реформаторі не веде до вимоги створення більш потужних інституцій або підвищення активності суспільства, а лише породжує бажання знайти ще одного реформатора з великими амбіціями. Відсутність суб'єктності залишається, просто змінюється її зовнішнє втілення. Це зовсім не означає, що наступним носієм стане новий Саакашвілі.
Політичний фаст-фуд привабливий саме тим, що обіцяє очищення без особистої ціни: поганих посадять, хороших призначать, правильний президент наведе порядок, а нам самим змінювати спосіб взаємодії з державою, законом і одне з одним не доведеться. Але демократія відрізняється від пошуку хорошого господаря саме тим, що частину відповідальності за спільний порядок вона повертає громадянину.
Таким чином, "грузинський сценарій" не розпочинається тоді, коли країна остаточно відмовляється від європейського вектора розвитку. І навіть не завжди у момент, коли до влади приходить політична сила, що здійснює цей поворот. Насправді, його корені можуть простягатися значно раніше — в той час, коли суспільство починає плутати успішну модернізацію державних інститутів з незворотними змінами у самій системі взаємин між владою, правом і громадянами.
Протягом кількох років можна створити нову поліцію. Однак значно складніше — змінити суспільство, яке вже не потребує звичних поліцейських. Саме з цього моменту починається реформа, що дозволяє відмовитися від "грузинського сценарію" як нашої долі.
