Аналітичне інтернет-видання

Логвиненко: Обіцяний урядом портал Ліфт працює лише на нижніх рівнях.

Ми, можливо, ще не повністю усвідомлюємо цю ситуацію, але насправді вже опинилися в кількох кризах одночасно, які я спробую викласти тут.

1. Суспільна. Збільшення суспільної недовіри до влади як інституції та множення паралельних недержавних сутностей.

Мітинги стали чітким відображенням того, як суспільство намагається вирішити конфлікти, адже довіра до державних органів, які повинні виступати в ролі справедливих посередників, значно зменшилася. Коли офіційні інституції відходять у тінь, люди змушені формувати альтернативну реальність, щоб знайти шляхи для виживання.

Волонтерські фонди перебирають на себе логістику та забезпечення бригад, приватний мілтек -- розробку та впровадження військових технологій, громадські організації -- міжнародну адвокацію тощо. Це рятує нас тактично, але стратегічно держава як інституція, що втрачає довіру й підзвітність, стає вкрай вразливою. Навіть без екзистенційної війни.

2. Людський аспект. Це лише кадровий безодня, в яку ми стрімко занурюємось.

Чи пам’ятаєте ви про ініціативу "Ліфт" — національний кадровий портал, створений командою Володимира Зеленського? Цей проєкт мав на меті швидкий підйом у владу для тих, хто проходив співбесіди. Проте тепер цей "ліфт" функціонує лише на мінус-поверхах. Для багатьох це виявився справжній шлях у пекло.

Нині велика ймовірність у тому, що більше ніхто з найефективніших менеджерів просто не піде спалювати себе, свою репутацію і свої команди заради системи, яка будь-якої миті може витерти об них ноги на догоду чиїмось ревнощам. Юлія Свириденко не хоче йти в посли, нашими ключовими військовими інституціями тепер керують самі ТВО. Євген Хмара, який є ефективним бойовим управлінцем, вдруге рятує президента, закриваючи своїм авторитетом його управлінські провали.

3. Інституційна. На мою думку, це найбільш складна та маловідома криза, яка ніколи не зупинялась.

Все почалося з того, що команда президента вирішила зламати систему управління культурними та освітніми установами. Згадайте, як цинічно було знищено суб'єктність Довженко-Центру, призначено підконтрольну директорку для кінотеатру Запоріжжя в Держкіно, а також судові справи проти Федів з Українського культурного фонду. Знищували те, що працювало і було на виду. Водночас, в тіні залишалися абсолютно безрезультатні "інститутики", які ніхто не чіпав, оскільки вони не мали власної суб'єктності та виконували будь-які ручні рішення, що їм нав'язували.

Інституційна криза між ГШ і МОУ триває не перший десяток років. Згідно із Законом про національну безпеку, саме цивільний міністр оборони має здійснювати військово-політичне та адміністративне керівництво, пропонувати й контролювати ефективність головнокомандувача. Але чи працює це? У системі тотального ручного управління інституційний вплив Міноборони розмивається, посади стають номінальними, а військові можуть керуватися безпосередніми політичними вказівками в обхід профільних міністерств. Відповідальність розпорошується або просто ніким не береться, бо за взяття відповідальності, як нам відомо, треба розраховувати й на покарання.

Отже, ці протести, народні зібрання, майдани, картонні плакати — називайте це як завгодно, але це свідчення прямої демократії, на яку ми маємо право. І так триватиме доти, поки ми як суспільство не навчимося брати на себе набагато більшу відповідальність, розвивати інституції, дбати про людей та цінувати своє товариство, не сприймаючи владу як щось далеке і незрозуміле, а водночас не дозволяючи їй віддалятися від народу.

Читайте також