Лідерство ветеранів та нові політичні традиції в Україні

Протягом минулого тижня ми знову стали свідками змін, коли активність в соціальних мережах та збори небайдужих громадян на площах українських міст змогли вплинути на ухвалення державних рішень швидше, ніж, скажімо, традиційні парламентські процедури.

Це нова політична культура чи винятки, продиктовані війною, коли тисячі українців виходять на мирні акції протесту по всій країні не за закликом партії, політика чи громадської організації, а на заклик ветерана?

Цей явище ще раз підтвердило, що в Україні виник новий формат суспільного лідерства - лідерство ветеранів.

З ініціативою започаткування протестів виступив бойовий медик батальйону "Вовки Да Вінчі" Дмитро Козятинський, який є випускником Програми ветеранського лідерства, реалізованої Рухом ЧЕСНО спільно зі Школою публічного управління УКУ. Його приклад ілюструє, чому ветерани все частіше стають голосом, якому суспільство довіряє більше, ніж політикам.

Козятинський не займає престижну посаду і не має досвіду в політичній діяльності. Однак він здобув репутацію особи, яка брала участь у бойових діях, та відзначається послідовною і чіткою громадянською позицією. У 2025 році він також закликав людей вийти на захист незалежності Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Цього року люди знову вийшли з плакатами, як і минулого року – в Києві, Львові, Дніпрі та численних інших містах. На мою думку, це відображає не силу окремої особи, а є результатом того, що держава втратила формат спілкування зі своїми громадянами.

Невдовзі після протесту виникла думка, що вулиця нібито стала головним гравцем у війні, а натовп має право обирати Головнокомандувача. Водночас лунають побоювання, що такі акції можуть привести до політичної та соціальної дестабілізації. Особливо тривожать повідомлення про те, що влада "поступилася" вимогам протестувальників.

Спокійні громадяни з паперовими плакатами не нав’язують своїх вимог, не заважають роботі установ, не прагнуть захопити владу. Вони просто вживають своє право висловлювати незгоду з діями держави, які здійснюються від їхнього імені. Це можливість заявити відкрито: ми не підтримуємо це і бажаємо отримати роз’яснення щодо прийнятих рішень.

Спроможність системи приймати і адаптуватися до подібних сигналів свідчить про її силу, а не про слабкість. Держава, що коригує свої рішення у відповідь на громадську думку, є справжнім прикладом демократії.

Слід усвідомити, що суть справи полягає не в тому, що громадяни вийшли на вулиці, а в тому, що їм більше нічого не залишилося, як шукати способи достукатися до влади.

Спільнота об'єдналася на заклик ветерана, адже довіра до ветеранів перевищує довіру до політичних партій, парламенту, уряду та окремих політиків. Цей рівень довіри залишається стабільно високим вже протягом кількох років і не демонструє тенденцій до зниження.

Суть в тому, як ми використовуємо цю довіру. Наразі ми звертаємося до неї в найскладніші моменти — коли потрібно організувати масові акції, чітко висловити нашу думку або привернути увагу представників влади та політиків.

Такий рівень довіри можна й треба спрямовувати на розв'язання конкретних проблем. Ветерани здатні бути амбасадорами змін не тільки тоді, коли щось пішло не так, а й у щоденній роботі: в реформі медичної системи, в місцевих бюджетах, у політиці зайнятості, в реабілітації, в реінтеграції сотень тисяч людей, що повернуться з війни.

Для досягнення цього недостатньо лише довіри. Необхідно мати уявлення про структуру системи, знати, де розташовані ключові точки впливу, а також вміти спілкуватися з установами їхньою термінологією.

І тут важливо наголосити, що ветеранське лідерство ширше за політичне представництво. Розмова про ветеранів у політиці майже завжди зводиться до мандатів, списків і майбутніх виборів. Скільки ветеранів буде в парламенті, хто очолить ветеранську партію, у кого є шанси потрапити в прохідну частину списку -- важливі питання, але вони не вичерпні.

Випускники нашої програми працюють у місцевих радах, в громадських організаціях, у бізнесі, представлені в експертних середовищах. Хтось розв'язує конкретну проблему своєї громади чи формує локальні ветеранські програми. Дмитро, наприклад, збирає людей на площі, коли треба вказати політичному керівництву, що суспільство не підтримує обраного ним курсу.

Мандат -- це один з інструментів впливу, далеко не єдиний і не завжди найефективніший. Ветеранська спільнота -- це люди, які бачили ціну неправильних кроків зблизька і знають, що буває, коли рішення ухвалюють без зворотного зв'язку.

Ми в ЧЕСНО співпрацюємо з цією спільнотою вже третій рік і спостерігаємо, що багато людей готові активно долучатися до змін прямо зараз. Вони бачать у цьому логічне продовження тієї роботи, яку виконували на фронті.

Справа не в наявності ветеранських лідерів в Україні — їх дійсно чимало. Головне питання полягає в готовності держави до співпраці з ними.

Віта Думанська, очільниця Руху ЧЕСНО.