Почему Норвегия делает вложения в защиту Украины? Рассмотрим роль северного соседа.

Президент Володимир Зеленський і прем'єр-міністр Йонас Гар Стьоре зустрілися для підписання угоди між Україною та Норвегією 14 квітня 2026 року.

Президент України днями заявив, що для безпеки Європи необхідна тісніша взаємодія з країнами, які наразі не входять до ЄС, але без яких не вийде мати достатні сили для самодостатності у безпековій сфері, особливо у разі, якщо США продовжать відхід від європейської безпеки.

Йдеться про Велику Британію, Україну, Туреччину та Норвегію. "Із цими чотирма країнами можна контролювати моря, мати захищене небо та найбільші сухопутні сили", - пояснив Володимир Зеленський для іноземної аудиторії у розмові з британським подкастом The Rest is Politics.

На його думку, без участі України та Туреччини Європа не зможе порівнятися з Росією, яка є її найближчим військовим суперником. Однак у поєднанні з Великою Британією та Норвегією формується спільний потенціал, що значно перевищує російські можливості. Цю ж ідею, що ця четвірка може зміцнити безпекову стабільність Європейського Союзу, президент повторив під час інтерв'ю "телемарафону" 21 квітня, зазначивши: "Ці чотири держави мають значну силу і можуть зміцнити ЄС. Але навіть окремо вони є потужними партнерами".

Тепер можна з упевненістю стверджувати, що це не просто випадкове висловлювання чи мимовільні роздуми з даної теми.

Це позиціонування є частиною стратегії України, головним спікером якої наразі виступає глава держави.

Ці висловлювання особливо помітні на фоні підписання 14 квітня угоди про оборонну співпрацю між Україною та Норвегією.

Це, звісно ж, не ізольована зміна у безпекових підходах. Одночасно відбуваються й інші процеси. Війна на Близькому Сході, заяви про можливий вихід США з НАТО, заморожене, але так і не владнане питання Гренландії, політика Дональда Трампа загалом - все це запустило рух геополітичних і безпекових "тектонічних плит" у Європі.

Кожен зі згаданих партнерів України у цій четвірці дійсно важливий.

Ця стаття присвячена Королівству Норвегія, зосереджуючи увагу на аспектах військово-політичної співпраці між Україною та Норвегією. Давайте розглянемо ці питання детальніше.

Норвегія - держава, що межує з РФ, і для неї реальність російської загрози не потребувала додаткового доведення. Тому після повномасштабного вторгнення РФ Норвегія швидко долучилася до підтримки Збройних Сил України.

На початковому етапі основна увага приділялась постачанню переносних зенітно-ракетних систем, протитанкових засобів, боєприпасів як радянського, так і натовського калібрів, а також нелетальної допомоги, що включала в себе екіпірування, засоби зв'язку та засоби захисту.

Одночасно Норвегія активно брала участь у навчанні українських військовослужбовців у рамках міжнародних тренувальних програм. Цей етап характеризувався оперативними рішеннями, які були спрямовані на термінове зміцнення обороноздатності України для стабілізації ситуації на фронті.

У 2024 році фінансування норвезької допомоги дещо зросло і вона набула більш системного характеру. Пріоритетами стали протиповітряна оборона, включно з ППО NASAMS, безпілотні системи та засоби протидії БпЛА, посилення морської безпеки та розвідки, а також інтеграція України у спільні логістичні та навчальні ланцюги НАТО. До початку 2025 року загальний обсяг військової допомоги Норвегії сягнув близько 1,8 млрд євро.

Протягом усього цього періоду основним орієнтиром залишалася "Програма Нансена для України" - унікальний механізм підтримки, створений у 2022 році на честь нобелівського лауреата Фрітьйофа Нансена. За роки її існування контури "Нансенівської програми" неодноразово адаптувалися, а обсяги фінансування зростали.

Хоча тривалий час лунала і критика щодо недостатніх обсягів, зважаючи на специфіку нафтогазових доходів Норвегії.

Період 2025-2026 років означив якісний зсув у наданні норвезької підтримки.

Норвегія перейшла від пакетної допомоги до стратегічного планування війни на виснаження, на яку перетворилася російська агресія. У 2025 році було ухвалено рішення про додаткові 50 млрд норвезьких крон (2,65 млрд євро), у 2026 році - ще 70 млрд (3,7 млрд євро).

Загалом, до кінця 2026 року обсяг фінансової допомоги повинен перевищити 19,4 мільярда євро.

Окрім цього, передбачено 400 мільйонів доларів на розвиток енергетичного сектору та 200 мільйонів доларів для підтримки бюджету.

Ця тенденція вказує на те, що Норвегія переходить до більш реалістичного сприйняття сучасних військових конфліктів: акцент на боєприпасах, системах протиповітряної оборони та стійкості Збройних Сил України у середньо- та довгостроковій перспективах.

Безпекова підтримка має чітку політичну рамку.

У 2024 році Україна та Норвегія уклали угоду про міждержавну безпеку, яка закріплює їхнє партнерство на тривалий термін. Цей документ підкреслює взаємозв'язок між безпекою України та безпекою Європи, а також визначає російську агресію як системну загрозу міжнародному порядку. Угода підкреслює, що підтримка України є складовою частиною стратегічної політики Норвегії, включаючи відповідні зміни в бюджеті, оборонному плануванні та співпраці в рамках НАТО.

Мова йде не лише про надання допомоги, а й про створення сумісних і стійких сил оборони України, а також їх інтеграцію в євроатлантичну систему безпеки. Окремо підкреслюється важливість координації санкційної політики та притягнення Росії до відповідальності за її дії.

Отже, допомога України від Норвегії є не просто відповіддю на конфлікт, а складовою частиною її тривалої стратегії.

Для того щоб осмислити суть цієї стратегії, важливо орієнтуватися не на декларативні висловлювання, а на географічні та військово-політичні обставини.

Норвегія - це не лише стабільна і розвинута держава. Це ключовий елемент північного флангу НАТО, один із головних постачальників енергоресурсів для Європи і держава, яка безпосередньо стикається з російською військовою присутністю поруч зі своїми територіальними водами і сухопутними кордонами.

Арктика та Північна Атлантика є територіями, де інтереси Росії та Норвегії безпосередньо перетинаються.

Це зачіпає усі домени та усі сфери: ресурси, морські комунікації, базування російських стратегічних сил, контроль над виходами в океан...

Прикладом може слугувати архіпелаг Шпіцберген, який відомий під своєю російською назвою, що збереглася в країнах, де Росія мала значний вплив. Проте в міжнародному контексті, зокрема в Норвегії та більшості держав ЄС, його називають Свальбард (Svalbard). Норвегія змінила назву архіпелагу 100 років тому, коли здобула над ним суверенітет. Проте Росія, а раніше СРСР, має особливі права на цю територію.

Присутність Росії на архіпелазі грунтується на особливому міжнародно-правовому статусі цієї території, що був визначений угодою 1920 року. У радянській юридичній практиці цей документ відомий як "Шпіцбергенський трактат", тоді як у контексті міжнародного права його називають "Свальбардською угодою" (Svalbard Treaty). Ця угода є частиною повоєнного врегулювання, яке відбулося після Першої світової війни.

Згідно з цим угодою, хоча архіпелаг знаходиться під контролем Норвегії, Росія отримує право безвізового доступу та можливості здійснення економічної діяльності на його островах. Оскільки така діяльність є необхідною для присутності на архіпелазі, збитковий видобуток вугілля в російському Баренцбурзі підтримується за рахунок державних дотацій.

Головна мета Москви на Шпіцбергені полягає в утриманні стратегічної позиції в демілітаризованій території НАТО, управлінні арктичними морськими маршрутами та створенні підстав для оскарження норвезького контролю над континентальним шельфом і виключною економічною зоною.

Архіпелаг виконує не лише роль важливого транспортного вузла в Арктиці, але й слугує стратегічною точкою для Норвегії та НАТО, що дозволяє їм стежити за навколишніми водами Баренцового, Норвезького та Гренландського морів. Ці акваторії є шляхами для виходу російських стратегічних сил з Кольського півострова. Здійснення контролю над цими переміщеннями є суттєвим фактором для забезпечення безпеки в регіоні.

У цій концепції для Норвегії Україна не розглядається як "додатковий фронт".

Це є південна частина стратегічного простору для норвежців.

Адже стійка Україна на майбутнє зв'язує значну частину російських ресурсів і обмежує її можливості діяти на інших напрямках, включно з Арктикою. Для Норвегії це не питання солідарності, а питання власної безпеки.

На практиці це вже є взаємодією, що має двосторонній характер.

Співпраця виходить за межі лише постачання озброєнь. Вона охоплює підготовку військових кадрів, обмін знаннями та переосмислення використання сучасних технологій. Норвегія проводила навчання для українських військових, охоплюючи різні рівні – від командирів підрозділів до операторів системи NASAMS. Сьогодні ця співпраця стала взаємною.

Практичне використання системи NASAMS в Україні продемонструвало її здатність ефективно функціонувати в більш складних ситуаціях, ніж очікувалося, включаючи цілі, що мають аеробалістичні характеристики. Це вже починає змінювати підходи до її застосування в самій Норвегії.

Окремою галуззю є безпілотні технології. У грудні 2025 року було укладено угоду щодо виробництва дронів у Норвегії. Це стосується не лише процесу виготовлення, а й впровадження бойового досвіду в нові технологічні рішення.

Ключовим елементом залишається комунікація між військовими формуваннями. Співпраця на рівні генеральних штабів, узгоджені стратегії в комунікації та особисті зв’язки між головнокомандувачами, генералом Олександром Сирським та генералом Ейріком Крістофферсеном, складають важливу частину цієї взаємодії.

Та й безпекова взаємодія не обмежується співпрацею військових.

Якщо говорити мовою геополітики, між Україною та Норвегією вже сформувався спільний геостратегічний інтерес у сфері безпеки. Він втілився у міждержавні безпекові домовленості, довготривалі бюджетні рішення, спільну військову та виробничу діяльність.

Одночасно цей процес має двосторонній характер: Норвегія не тільки надає допомогу, але й модифікує свою оборонну стратегію, здобуваючи знання про сучасні воєнні конфлікти та беручи участь у спільних технологічних розробках.

У цьому контексті концепція розширеного безпекового формату з участю України, Норвегії, Великої Британії та Туреччини перестає бути лише теоретичною. Яскравим прикладом служить норвезький напрямок, де вже можна спостерігати існування та розвиток окремих складових такої співпраці.

Автор: Максим Плешко.