Що Сполучені Штати не враховують в контексті Омана? Нейтральна позиція цієї країни виявляється надзвичайно цінною для американської дипломатичної діяльності, - зазначає Люк Коффі.
Старший науковий співробітник Hudson Institute Люк Коффі в своїй статті для National Interest аналізує, чому Вашингтон помиляється, вважаючи нейтралітет Оману та його зв’язки з Іраном перешкодою для американської зовнішньої політики. Він стверджує, що географічне положення та історичний контекст змушують Маскат утримувати робочі стосунки з Тегераном, а релігійні особливості дозволяють Оману балансувати в умовах конфлікту між сунітами та шиїтами. Саме здатність підтримувати зв’язки з різними сторонами робить цю країну важливим посередником у регіоні. Без залучення Оману до процесу неможливо досягти стійкого рішення щодо ситуації в Ормузькій протоці, а напруженість між Вашингтоном і Маскатом лише підриває позиції США на Близькому Сході. У зв'язку з цим, Люк Коффі закликає Дональда Трампа відновити політичний діалог із султаном Хайсамом бін Таріком та нормалізувати американо-оманські відносини.
Конфлікт з Іраном викликав численні геополітичні зміни — від зростання цін на паливо і кризової ситуації в Ормузькій протоці до тиску на запаси ракет-перехоплювачів, необхідних для систем протиповітряної оборони. Проте одним із наслідків, який залишився поза увагою багатьох, стало зростання напруженості в історичних зв'язках США з країнами Перської затоки.
Яскравим прикладом є недавні труднощі, що виникли у відносинах між США та Оманом.
Схоже, що найгірший момент настав минулого місяця, коли президент Дональд Трамп, коментуючи переговори між Оманом та Іраном стосовно Ормузької протоки, заявив: "Якщо Оман перешкоджатиме, ми рознесемо їх вщент".
Це абсолютно не те, що зазвичай сподіваєшся дізнатися про країну на кшталт Омана. І, незалежно від того, чи подобається це комусь, чи ні, будь-яке стратегічне рішення, яке забезпечить відкритість Ормузької протоки, повинно враховувати участь Омана.
Оман, розташований у південно-східній частині Аравійського півострова, сусідить з Іраном через Ормузьку протоку. Сучасний Оман є спадкоємцем коли-то потужної морської імперії, що домінувала в Індійському океані, з історією, яка налічує понад три століття. У XIX столітті, в часи свого найбільшого розквіту, оманський вплив охоплював території від узбережжя Східної Африки до деяких регіонів, що сьогодні належать Ірану та Пакистану.
Спад імперії розпочався після конфлікту щодо спадщини, що виник після кончини султана Саїда бін Султана у 1856 році, в результаті чого імперія була розділена між Оманом і Занзібаром. Проте залишки цієї імперії проіснували ще тривалий час. Наприклад, порт Гвадар, який сьогодні є частиною Пакистану, залишався під контролем Оману до 1958 року, коли він був проданий Пакистану.
На сьогоднішній день чисельність населення Оману перевищує 5 мільйонів осіб. Переважна більшість жителів країни дотримується ібадизму — релігійної течії в ісламі, яка суттєво відрізняється як від сунізму, так і від шиїзму. Ця особливість дозволяє Оману успішно орієнтуватися у складних релігійно-політичних конфліктах, що виникають через розподіл між сунітами і шиїтами на Близькому Сході.
Економіка Оману ніколи не мала таких нафтогазових багатств, як деякі інші держави Перської затоки. Але країна компенсувала це іншими перевагами - насамперед своїм стратегічним розташуванням і здатністю бути майданчиком, де можна зводити різні сторони за столом переговорів. Завдяки цьому Оман часто має на міжнародній арені більший вплив, ніж можна було б очікувати від країни такого масштабу.
Однією з особливостей зовнішньої політики Оману, яка часто викликає непорозуміння, є його стабільні відносини з Ісламською Республікою Іран. Це, зокрема, пояснюється політикою "активного нейтралітету", яку проводить Оман, а також його географічним положенням і історичними зв'язками. Оман і Іран розташовані по різні сторони Ормузької протоки, що само по собі спонукає Маскат підтримувати конструктивні стосунки з Тегераном, незалежно від політичних змін. Водночас важливо, щоб Вашингтон не трактував зв'язки Оману з Іраном як підтримку дій Тегерана.
Історичний контекст має велике значення. Під час повстання в Дофарі — збройного марксистського руху, що загрожував оманській державності з 1960-х до середини 1970-х років — Велика Британія надала суттєву військову підтримку, що сприяла придушенню цього бунту. Крім Великої Британії, дореволюційний Іран також виступив на підтримку Оману. З 1973 року шах Реза Пахлаві направив до Оману іранські війська, їх чисельність досягла 15 000 осіб, щоб допомогти у боротьбі з повстанцями.
Повстання стало загрозою самому існуванню правлячої еліти Оману, і країна не забула про допомогу, яку надали і Британія, і дореволюційний Іран. Це допомагає пояснити, чому Оман і сьогодні підтримує тривалі й близькі відносини як із Великою Британією, так і з Іраном.
Відносини між США та Оманом мають давню історію, що налічує вже майже дві сотні років. У 1833 році було підписано Договір про дружбу та торгівлю між Сполученими Штатами і Султанатом Маскат і Оман, що стало основою для подальшої співпраці. У 1980 році Оман став першим державою в Перській затоці, яка надала американським військовим доступ до своїх військових баз. Пізніше, у 2009 році, дві країни уклали угоду про вільну торгівлю, що зробило Оман однією з лише 20 країн, які мають повноцінну угоду з США у цій сфері.
У останні роки Оман став важливим гравцем у стосунках Сполучених Штатів, особливо в кулуарах. Країна діяла як посередник, сприяючи контактам між американськими та іранськими чиновниками під час різних адміністрацій США. Президент Трамп також звертався до Оману, щоб передавати повідомлення іранському керівництву. Окрім того, Оман відігравав суттєву роль у переговорах щодо звільнення американських громадян, які перебували в ув'язненні в Ірані та сусідньому Ємені.
Значну роль відіграють також відносини у сфері безпеки. Оман активно використовує американську військову техніку на мільярдні суми, зокрема винищувачі F-16. Поглиблення стратегічних зв'язків відбулося у 2019 році, коли обидві країни підписали угоду, яка розширила доступ американських військових до об'єктів та портів у Дукмі та Салалі. Це забезпечило важливі можливості для постачання і логістичної підтримки американських сил, що діють у цьому регіоні.
Як і інші країни регіону Перської затоки, Оман зазнав впливу іранських атак під час поточної війни. З лютого цього року Оман став об'єктом принаймні шести нападів, які торкнулися важливих портів, таких як Дукм і Салала. Особливо варто зазначити напад на порт Дукм. Лише за декілька тижнів до початку конфлікту американський есмінець USS Frank E. Petersen Jr., що належить до авіаносної ударної групи Abraham Lincoln, відвідав цей порт. Через кілька днів після його виходу з Дукма есмінець брав участь у перших ударах США по Ірану.
Проте конфлікт з Іраном триває набагато довше, ніж очікувалося в Вашингтоні, а порушення судноплавства в Ормузькій протоці має світові наслідки. Це викликало роздратування у Вашингтоні, що вплинуло на відносини з Оманом. Вершиною цього стали невдалі коментарі президента Трампа, зроблені минулого місяця.
Настав момент для обох сторін знайти спільну мову та відновити ці важливі стосунки, повернувши їх до звичного порядку.
США потребують партнерів на зразок Оману — країн, що знаходяться в стратегічно важливих точках світової торгівлі та транспорту. Завдяки своїй неповторній історії та культурі, ці країни можуть налагоджувати зв'язки з урядами, з якими Вашингтон не має можливості або бажання вести безпосередні переговори. Правильне використання унікального географічного становища Оману може стати на користь американським інтересам.
Так само наївно вважати, що будь-яке довгострокове врегулювання нинішньої кризи в Ормузькій протоці можливе без Оману. Сама географія гарантує Маскату місце за столом переговорів.
Останнім султаном Оману, який відвідав США, був Кабус у квітні 1983 року, під час президентства Рейгана. Більш ніж через сорок років президент Трамп має унікальну можливість запросити султана Хайсама бін Таріка до Вашингтона. Це стане важливим кроком для особистої зустрічі лідерів, яка дозволить окреслити нові горизонти в американо-оманських відносинах та спільно шукати довгострокові рішення для повного відкриття Ормузької протоки.
Чим оперативніше буде виконано це завдання, тим вигідніше це позначиться на становищі США в регіоні Близького Сходу.
Інформаційна довідка iPress:
Поточна суперечка між Вашингтоном і Маскатом не обмежується лише взаєминами Оману з Іраном. Після підписання меморандуму між США та Іраном у червні, Тегеран разом із Маскатом мав розробити нові правила адміністрування та морських послуг у Ормузькій протоці. 7 серпня Reuters повідомило, що сторони наблизилися до досягнення угоди, яка мала на меті відновлення безперешкодного комерційного судноплавства; після її оголошення США планували скасувати блокаду іранських портів.
Згідно з інформацією від Associated Press, адміністрація Трампа висловила своє заперечення проти певних аспектів майбутньої угоди. Зокрема, йшлося про спільне управління маршрутом виходу з протоки Іраном і Оманом, а також про згоду Маската на добровільні збори суден для забезпечення безпеки і охорони морського середовища. Це незадоволення стало основою для погроз Трампа Оману. 26 серпня агентство Reuters повідомило про заяву представника Корпусу вартових ісламської революції, який повідомив про досягнення попередніх домовленостей щодо часток Ірану та Оману в протоці й пов'язаних із цим доходів, але остаточні умови угоди залишалися предметом суперечок.
Юридична проблема полягає в тому, що міжнародне право забезпечує право на транзитні проходи через протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства. Згідно з інформацією від Chatham House, прибережні держави можуть стягувати обмежену плату за певні морські послуги, такі як лоцманські послуги або навігаційна підтримка, проте не мають права встановлювати плату виключно за право проходу. Отже, суперечка стосується того, хто і на яких умовах буде контролювати судноплавство в Ормузькій протоці після завершення конфлікту.
