Сергей Грабовский: Значение понимания мусульманской культуры в Европе и США -- Блоги

Либо это просто невероятное совпадение, либо проявление глубоких закономерностей, но как только Лора Лумер разместила в сети X свой пост о недостатке мусульман в общественной жизни Украины, который некоторые активисты тут же назвали "ксенофобским", в Сеуте — испанском эксклаве в Северной Африке — разразились события, которые привлекли внимание всего мира. Молодые марокканцы, находясь на территории Испании (то есть в пределах Евросоюза), вели себя таким образом, что даже крайне политкорректные СМИ, такие как DW и BBC, начали выражаться о так называемых "мигрантах" весьма резко, а представители ЕС настоятельно призвали Испанию остановить подобные беспорядки.

Вот текст на оригинальном языке.

Події рушили далі. А проблеми залишилися. Тож варто спробувати якщо не розібратися в них, то бодай достатньо чітко їх окреслити. А бажано - зробити, хоча б ескізно, і перше, і друге.

Перш за все, що ж таке "жахливого" написала Лора Лумер? Вона щиро радіє, що в Україні мусульмани не займають помітних позицій. Звичайно, їй пояснили, що в Україні є мусульмани, проте їхня присутність у суспільному житті не така помітна, як, наприклад, в інших європейських країнах. Росія не може похвалитися тим самим, як і Сполучені Штати, де прихильникам ісламу з різними проблемами дозволяється робити практично все, що забажають, і так далі.

На мою думку, тут немає нічого тривожного — є лише певна відсутність інформації, що призводить до спотворення сприйняття, коли зовнішні прояви вважаються сутністю. Християнство є однією з основних складових європейської цивілізації, поряд із етнічними особливостями та античними традиціями. Однак останні дві також стали основою європейського існування, пройшовши через вплив християнства (деякі вважають, що юдеохристиянські традиції заслуговують на окрему увагу, і в цьому є своя правда). Що стосується американської цивілізації, то, за певних умов, вона також базується на християнстві та етнічності, враховуючи (в різному ступені) вплив корінного населення. А щодо ісламу, попри заяви Барка Хусейна Обами про його нібито важливу роль у формуванні сучасної цивілізації, це не відповідає дійсності, і претензії представників ісламу на якусь "особливу місію" у сучасній Європі та Америці є безпідставними.

Ба більше: якщо деякі європейські країни мають підстави відчувати провину за свої дії як колонізаторів у XVІ-XX століттях (при цьому Британія скасувала рабство на початку ХІХ століття, а деякі ісламські держави - лише у другій половині ХХ століття), то більшість таких підстав не має; скажімо, багато які народи Південної Європи аж до початку ХХ століття були об'єктами колоніального визиску з боку Османської імперії, а скандинави взагалі були поза колоніальними устремліннями. Тож, як на мене, просто дикунство вимагати, щоб у них було відчуття white guilt ("білої провини") і вони "спокутували гріхи" перед мусульманами, приймаючи "мігрантів".

Я свідомо двічі використав термін "мігранти" у лапках, оскільки на Заході, а також у нас, він часто застосовується неправильно. "Десятки тисяч мігрантів прорвалися в іспанську Сеуту. Європа закриває кордони" - емоційно повідомляє BBC. "Тисячі мігрантів на надувних матрацах! Натовпи марокканців ламають кордон Іспанії!" - тривожно інформує ISTV. Але чи справді серед цих десятків тисяч людей можна знайти бодай одного мігранта?

Звичайно, можна пройти повз суттєву різницю між великими групами людей, які переміщуються з однієї країни в іншу. Подібно до того, як ми можемо порівнювати птахів із птеродактилями або дельфінів з іхтіозаврами, які зовні можуть здаватися дуже схожими, існує також важлива різниця між кроманьйонцями та неандертальцями. Ця різниця є не лише очевидною, але й детально дослідженою, як і істотна відмінність між авторитарними та тоталітарними режимами. Проте сучасний Захід, а разом із ним і наші "мудрагелі", часто не помічають цієї відмінності, що призводить до серйозних проблем, які в майбутньому можуть ще більше загостритися. Таким чином, люди, які вже заздалегідь знають, де хочуть оселитися, а також який стиль життя планують обрати або створити, підпадають під терміни, запропоновані класиком філософсько-історичних досліджень Семюелом Гантінгтоном: це переселенці та іммігранти.

"Переселенці й іммігранти разюче відрізняються. Переселенці полишають існуюче суспільство, зазвичай групою, ставлячи на меті створити нову спільноту, "місто на горі", на новій і часто віддаленій території. Вони просякнуті відчуттям колективної мети. Імпліцитно чи експліцитно вони складають угоду або хартію, що визначає основи створюваної спільноти... Іммігранти, навпаки, не створюють нове суспільство. Вони переходять з одного суспільства в інше суспільство. Міграція, як правило, є персональним процесом із залученням осіб і сімей, які індивідуально визначають власне ставлення до своїх старих і нових країн. Переселенці XVII-XVIII ст. потрапили до Америки тому, що то була tabula rasa. Крім індіанських племен, які можна було повбивати чи відігнати на захід, там не було суспільства; і вони прийшли, щоб створити суспільства, які втілювали б, керувалися б і підносили культуру та цінності, що їх вони принесли з собою, зі своєї країни походження. Іммігранти прийшли пізніше, тому що хотіли стати частиною суспільства, створеного переселенцями. На відміну від переселенців, вони переживали "культурний шок", оскільки вони та їхні нащадки намагалися сприйняти культуру, яка часто дуже суперечила тому, що вони принесли з собою. Перш, аніж іммігранти змогли приїхати до Америки, переселенці мали заснувати Америку".

Схоже, ці визначення стосуються не лише американської історії. Найважливіше полягає в тому, що переселенці формують своє власне суспільство на нових теренах, спираючись на спільні принципи та мету, живучи за власними правилами. Як зазначає Гантінґтон: "Різниця між переселенцями і іммігрантами була добре відома тим, хто сприяв здобуттю незалежності Америки... Англійські та голландські колоністи вважали себе засновниками, організаторами соціального простору, творцями нових колоніальних спільнот, а не іммігрантами. Вони встановлювали політичні системи, мову, правила праці та співжиття, а також багато звичаїв, до яких іммігранти мусили адаптуватися. Термін "іммігрант" з'явився в англійській мові в Америці в 1780-х роках, щоб відрізнити новоприбулих від засновників-переселенців."

Іммігранти (хоча цей термін є вірним з точки зору країни, яка їх приймає, з погляду ж країни, звідки вони виїжджають, їх називають емігрантами) поділяються на дві основні групи. Перша група — це політичні мігранти, ситуація яких нагадує ситуацію біженців, але їхній виїзд з країни обумовлений не лише об'єктивними, а й суб'єктивними факторами, такими як їхні ідеологічні чи релігійні погляди, які не відповідають поглядам домінуючих груп у відповідних країнах. Як біженці, так і політичні мігранти зазвичай є вдячними та відданими тими, хто надає їм притулок, і прагнуть інтегруватися в соціокультурне життя нових країн, будучи працьовитими людьми, а не тими, хто не хоче працювати.

Друга категорія мігрантів складається з економічних мігрантів, які залишають свої країни в пошуках кращих можливостей для життя. Серед них є значна частина, можливо, навіть переважна, яка сподівається отримувати допомогу, вважаючи, що Європа і Америка забезпечені, тож чому б їм не скористатися цими ресурсами. Водночас інша частина мігрантів готова працювати і будувати своє життя на новому місці. У багатьох європейських країнах існує чимало соціальних програм, що спонукає деяких мігрантів не особливо прагнути до інтеграції та трудової діяльності.

Сьогодні існує все більше підстав вважати, що значна частина людей, які намагаються дістатися до Європи та, за можливості, до Америки з Азії та Африки, може бути кваліфікована як новітні переселенці. Вони часто організовуються в групи для створення своїх міських громад з власними політичними нормами, релігійними переконаннями та культурними традиціями, при цьому не інтегруючись або лише частково інтегруючись у місцеве суспільство. Це явище, в значній мірі, підживлюється політикою мультикультуралізму, яка пропагує рівноправність та еквівалентність усіх культур, ставлячи на один рівень, умовно кажучи, птахів і птеродактилів. Як наслідок, виникають автономні анклави, де закони країни, яка прийняла переселенців, не діють, а натомість запроваджуються інші норми, зокрема радикальні форми шаріату, і поліція навіть боїться заходити в ці території.

Іншими словами, у Європі ХХІ століття (а подекуди й у США) постали та постають далі анклави, де живуть за неєвропейськими нормами XV - XVI століття, де толерується агресія щодо невірних і прагнення збирати з них данину. А відео з Сеути, що вони засвідчують? Наявність зграй молодих здорових гевалів, які одразу почали встановлювати на іспанські території свій "новий порядок"!

Лора Лумер, схоже, формує свої висновки, грунтуючись на впливі таких мусульман у публічному житті Європи та США.

Зазначене зовсім не означає, що Європі та США слід закривати свої двері для мусульман. По-перше, на території Європи проживають корінні мусульманські народи та етнічні групи, такі як босняки, які є основною частиною населення Боснії і Герцеговини, а також живуть у Сербії й Чорногорії; албанці, які традиційно сповідують іслам в Албанії, Косові та Північній Македонії; помаки та торбеші, що є слов'яномовними мусульманськими спільнотами в Болгарії та Північній Македонії. Не слід забувати й про кримських татар (qırımlılar, къырымтатарлар), тюркомовний народ, що є корінним для України, зокрема Кримського півострова. По-друге, не всі біженці з деспотичних і тоталітарних режимів Близького Сходу та Африки прагнуть відтворювати звичаї і норми, від яких вони намагалися втекти. Мене вразила інформація, що на одних з виборів у Франції 8% виборців Марін Ле Пен становили мусульмани. Це, в принципі, не є дивним: вона обіцяла покласти край переселенню ісламістів і їхнім звичкам, які завдавали шкоди не лише корінним французам, а й інтегрованим мусульманам, які, можливо, страждали навіть більше, оскільки їх переслідував страх від тих самих речей, від яких вони спробували втекти.

Турки, насправді, мають "європейський ген" у своїй культурній спадщині, адже без цього реформаторські ініціативи Ататюрка навряд чи могли б досягти успіху, навіть на початковому етапі. Однак Євросоюз виявився здатним стримати авторитарні тенденції в модернізації країни, акцентуючи увагу на важливості виборів, а не на створенні сучасної нації. Але це вже окрема тема, тож зосередимося на qırımlılar, або кримцях. Історично вони сформувалися як європейська мусульманська нація, яка в певні часи могла похвалитися вищим рівнем цивілізації, ніж московити. Як зазначає сучасний французький філософ Ален Безансон, "поки в Кремлі спостерігали за танцем ведмедя на розпеченому залізі, в Бахчисараї, при ханському дворі, ставили комедії Мольєра". І, до речі, французькою мовою. Хоча в Кримському ханаті існувало рабство, його форма була досить м'якою, особливо в порівнянні з московським кріпацтвом; раб міг стати вільним, прийнявши іслам, а зазвичай після семи чи десяти років (залежно від періоду) він отримував волю, земельну ділянку, ставши особисто вільним підданцем хана, який сплачував податки та виконував певні обов'язки, зберігаючи при цьому свої релігійні переконання.

Варто зазначити, що до моменту анексії Криму Московією, на півострові активно функціонувала митрополія Вселенського патріархату. Цікаво, що незважаючи на всі труднощі у відносинах між Україною та Кримом, у Конституції Пилипа Орлика 1710 року згадується про "закони близького сусідства, які нерозривно пов'язують і тісно з'єднують долю козацького народу з Кримською державою".

Ще одна сторінка історії. 17 листопада 1917 року в Україні відбулися вибори до Курултаю, на яких голосувати могли як чоловіки, так і жінки, які досягли 20-річного віку на день виборів. Було обрано 76 депутатів, серед яких чотири жінки. Це, можливо, незначна кількість, але важливо зазначити, що це був перший випадок серед ісламських і тюркських народів, коли жінки отримали можливість реалізувати свої активні та пасивні виборчі права (тобто право голосувати і бути обраними). В багатьох мусульманських країнах жінки й досі не мають таких прав. До того ж, у США жінкам повністю вдалося здобути виборчі права лише в 1920 році…

У 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення в Крим, серед місцевих жителів було чимало добровольців, готових зі зброєю захищати Україну. Проте політика тодішнього керівництва країни, яка забороняла виїзд танків з казарм, була не лише бездіяльною, а й відверто злочинною, що дозволило російським окупантам безперешкодно просуватися вперед. Тим часом, всього за кілька днів можна було б мобілізувати та озброїти 10-12 тисяч кримців, які стали б бар’єром на шляху агресорів, і разом із тими українськими підрозділами, що залишилися вірними присязі, швидко встановили б контроль над півостровом (за винятком, можливо, Севастополя, який був під контролем російського Чорноморського флоту). Наразі у Криму та за його межами активно діє воєнно-партизанський рух "Атеш" (Ateş, що в перекладі означає "Вогонь").

В Європі та Сполучених Штатах, завдяки підтримці ліволіберальних інтелектуалів і політичних діячів, панують мусульмани певного штибу, які формально вважаються "активістами за громадянські права", але насправді є лише неявно ісламістськими елементами. Проте не варто ігнорувати інших мусульман, які успішно інтегрувалися в європейське суспільство.