Як українці відновлюють свою аристократію

Зображення з проєкту "Історія смаку" на Фестивалі барокової поезії, що проходив від Зиморовича до Сковороди.

Протягом ХІХ і ХХ століть основою колективної пам'яті про ранньомодерну епоху стали стереотипи, що зосереджувалися на козацько-селянських повстаннях проти панського гноблення. Цей народницький наратив, підхоплений радянською пропагандою, майже повністю залишив поза увагою аристократію — політичний клас, який сприяв створенню правових інститутів, здобував привілеї через діалог з монархами та закладав основи освіти й культури українських земель.

Існувала і альтернативна точка зору. Наприклад, Пантелеймон Куліш у своїх історіософських роздумах засуджував деструктивні дії на користь державотворчих, конструктивних зусиль. У 1920-ті роки Микола Зеров та Микола Бажан по-своєму інтерпретували браму Заборовського як символ епохи та її творця. Найглибше до питання української еліти як носія державницької свідомості та її критичної ролі в національній історії підійшов В'ячеслав Липинський. У своєму творі "Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта)" він в алегоричній формі аналізує стосунки між елітою — Дон Кіхотом, та народом — Санчо Панчо. "Якщо в Україні й далі залишиться така безвольна провідна верства; — якщо одна частина цієї верстви, консервативна, не зможе розвинути свої інстинкти в українському напрямі, а інша — прогресивна і революційна — не обмежить свої спонтанні і руйнівні бажання, то з упевненістю можна стверджувати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде", — попереджав мислитель.

Омелян Пріцак, засновник Українського наукового інституту в Гарварді, вважав, що недооцінка державної еліти є серйозною помилкою в нашій історіографії. Досліджуючи спадщину Михайла Грушевського, він у 1960-х роках зазначав, що, постійно відчуваючи провину перед селянством, народники ненавмисно представили українську історію в спотвореному вигляді, без акценту на державність та провідні елементи суспільства. Пріцак підкреслював, що без еліти неможлива національна спадкоємність, адже саме вона створює фундаментальні моральні, правові та культурні основи суспільства.

Етапним став 1993 рік, коли вийшла друком книжка Наталії Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна". Вона збурила громадськість, для якої формулювання "українська шляхта" досі було незвичним.

Осмислення української еліти та її державотворчої спадщини завжди залишалось одним із ключових фокусів Тижня з часу його заснування у 2007 році. Весь цей час редакція заохочувала дослідників і популяризаторів теми української аристократії, повертаючи їй належне місце в нашій історії.

Радує бачити, що усі ці зусилля приносять свої плоди, і сьогодні українська еліта стає впізнаваним брендом. Флористичне оформлення одягу козацької старшини надихає сучасних дизайнерів, а благодійні ініціативи української шляхти викликають обговорення про розвиток громадянського суспільства. Освітня платформа "Культурний проєкт" оголосила про запуск курсу "Секрети української аристократії". У козацькому маєтку в Козельці планується імерсивна виставка "Покорщина: забута історія козацької еліти". А в київському Музеї гетьманства відбувся проєкт "Історія зі смаком", який організував Фестиваль барокової поезії від Зиморовича до Сковороди та запускає подкаст "Жінки епохи бароко".

Ознайомтеся також з: Жінка в епоху Бароко

Відновлення шляхетного самоусвідомлення в українському контексті свідчить про подолання комплексу меншовартості та утвердження власної суб'єктності. Ми нарешті починаємо усвідомлювати свою країну як повноцінну європейську націю, що має багатий історичний спадок та розвинену культуру.