Тарас Радь: Чому Кароль Навроцький зупинив свій вибір на галицькому селі Радруж для вшанування пам'яті Волинської трагедії.
Президент Польщі Кароль Навроцький, який увійде в історію двосторонніх відносин як могильник українсько-польської дружби та партнерства, вирішив сьогодні вшанувати жертв Волинської трагедії ... на Галичині. Не у княжому Холмі, де у 2027 році планується створити Музей пам'яті жертв Волинської трагедії, не у Любліні, який є найближчим воєводським містом, у складі якого перебувають терени Західної Волині (Холмщини), не у Луцьку або Рівному, як обласних центрів історичної Східної Волині, де відбувались події Волинської трагедії, а в Радружі.
Це рішення виглядає надзвичайно дивним, якщо врахувати, що 11 липня поляки вшановують пам'ять про певні події. Мені не вдалося знайти офіційних пояснень, чому для вшанування жертв Волинської трагедії було обрано пусте українське село, яке стало жертвою депортацій у 1944-1947 роках. Це село розташоване всього в одному кілометрі від польсько-українського кордону, навпроти містечка Немирів, що знаходиться в Яворівському районі Яворівщини.
Роман Кабачій припустив, що причиною цього може бути той факт, що у 2023 році тут було знімали епізоди першого сезону польського комедійно-сатиричного серіалу "1670", а в даній локації нібито відбувався сеймик місцевої шляхти. Тому локація є впізнаваною в очах мільйонів поляків. Проте таких локацій у Польщі чимало, а тому припускаю, що пояснення криється у майбутніх планах польської політики національної пам'яті щодо подальшого просування націоналістичної візії, ревізії спільних сторінок минулого та нових законодавчих ініціатив з просування польської політики доконаних фактів. Якщо це своєрідний анонс, то через якийсь час ми зрозуміємо у чому полягав задум, проте можна бути впевнений, що це не несе нічого доброго для польсько-українських відносин.
На основі особистого досвіду численних подорожей по Закерзонню в період з 2012 по 2020 роки, зокрема через Любачівщину та неодноразові візити до Радружа, я зауважив одну неприємну тенденцію. Вона полягає в свідомій та систематичній політиці стирання пам’яті про українську присутність, яка замінюється старими польськими міфами і новими традиціями, що мають на меті створити новий туристичний імідж регіону. Поряд із активним відновленням та реставрацією старовинної, переважно української (руської) культурної спадщини в рамках туристичного маршруту "Шлях дерев'яної архітектури", спостерігається явна ухиляння від згадки про українську історію та культуру. Натомість, вживаються поняття "руська", "греко-католицька", "волоська" тощо, в той час як український наратив повністю відсутній. Замість цього домінує лише польський наратив, а також помітно виражений постколоніальний дискурс кресов'ян, який часто є відверто антиукраїнським.
У зв'язку з цим, Громадська організація "Вирій" у рамках свого проєкту "Стежками предків" раніше підготувала путівники українськими локаціями Любачівського повіту (2019 рік) та Сяніцького повіту (2020 рік). Серед матеріалів, що були створені, можна знайти два розвороти, присвячені селу Радруж, його давній руській історії та історико-культурним пам'яткам, які дійшли до наших днів. На жаль, ми не змогли реалізувати всі заплановані проєкти й підготувати нові видання для інших повітів Надсяння, Лемківщини та Холмщини. Першими перешкодами стали пандемія Covid-19, потім повномасштабна російсько-українська війна, і наразі — служба в Збройних Силах України. Сподіваюся, що після справедливого завершення війни ми зможемо повернутися до цих задумів. Я вельми люблю відвідувати ці території, які нагадують величезний музей під відкритим небом. Проте, одночасно переживаю, що під час наступної поїздки агресивна політика щодо польської національної пам'яті може знищити останні сліди української присутності в цьому регіоні українсько-польського прикордоння. Стежками польської політики забуття української історії.
Ці землі мають глибоке історичне коріння, адже вони колись належали до руських територій, які були частиною етнографічних регіонів Надсяння та Любачівщини. Ці райони входять до українського культурного ареалу, що впродовж століть слугував місцем зустрічі та взаємодії українських і польських культур. Під час Другої світової війни Радруж, як і багато інших українських і польських сіл Галичини та Волині, став свідком жахливих подій нацистської та комуністичної екстермінації, а також польсько-українського конфлікту. Це призвело до того, що село перетворилося на майже порожній музей під відкритим небом. Перед війною тут проживало 2590 осіб, з яких 93% становили українці. Нині населення Радружа налічує приблизно 200 мешканців.
Радруж — село, історія якого бере початок у середині XV століття, виявилося щасливим, оскільки його не спіткала доля знищення, як багато інших українських і польських населених пунктів. Ймовірно, цьому сприяло те, що тут знаходився церковний комплекс, що оточував дерев'яну українську греко-католицьку церкву святого Параскеви, збудовану в першій половині XVII століття. Навколо храму збереглися кілька старовинних надгробків і плит, а всередині — оригінальний іконостас і розписи, датовані 1648 роком. Декілька старовинних ікон і церковних чаш нині зберігаються у фондах Національного музею у Львові. У селі також збереглася мурована будівля читальні "Просвіти", зведена в 1930 році.
Наразі церква функціонує як філіал Музею так званих кресів у Любачеві, слугуючи музейною установою. У 2013 році церква святого Параскеви була внесена до списку об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО, ставши однією з 16 пам'яток групи "Дерев'яні церкви карпатського регіону України та Польщі", по вісім з яких розташовані в кожній країні, по обидва боки державного кордону.
