Аналітичне інтернет-видання

Ветерани як підстава для функціонування муніципальної охорони. Де ж у цьому Міністерство ветеранів?

Один із доводів, які я регулярно чую на підтримку київської "Муніципальної охорони", полягає в тому, що її не можна ліквідувати, оскільки там трудяться ветерани. А куди ж вони направляться? Де їм знайти нове місце роботи?

І це дійсно дуже хороше запитання. Бо я можу навести приклади зі свого підрозділу, де наші ветерани після років служби, бойових дій, поранень і втрати здоров'я стикаються з величезними проблемами під час пошуку гідної роботи.

Повернення до мирного життя є досить складним процесом. А якщо додати до цього, що роботодавці не розуміють твій військовий досвід, не вміють оцінити твої навички, а держава не налаштувала ефективну систему для переходу з військової служби на цивільну професію, ситуація стає ще більш ускладненою.

Повернімося до питання мунварти. За інформацією "Бабеля", серед 1409 співробітників "Муніципальної охорони" 207 осіб є ветеранами або учасниками бойових дій, що становить приблизно 15%. У той же час, кількість заброньованих працівників у цій організації складає 361.

І саме ветеранами нам пропонують виправдовувати подальше існування цієї структури.

Але мене цікавить навіть не ця маніпуляція. Мене цікавить, чому після армії ветерану пропонують знову бути передусім людиною для виконання силових функцій.

Людина пережила війну. Вона керувала командами, організовувала постачання, взаємодіяла з технічними засобами та системами зв'язку, займалася стратегічним плануванням, навчала інших, а також приймала рішення в ситуаціях, які ніколи не траплялися з більшістю цивільних лідерів.

Що ж ми можемо їй запропонувати? Охороняти комунальні об'єкти? Патрулювати зелені зони? А може, в Теремках забезпечувати виконання рішень міської ради, навіть використовуючи фізичну силу для виведення людей?

Отже, чи справді ми зводимо всі ці набуті знання, досвід, вміння та управлінські якості лише до уміння використовувати фізичну силу?

Я не применшую важливість роботи охоронців і не вважаю, що всі представники муніципальної варти виконують однакові функції. Проте мене дивує той підхід, згідно з яким охоронна діяльність розглядається як значне досягнення у сфері підтримки ветеранів.

Чи справді ми роками боролися, щоб після служби нас сприймали в основному як можливих охоронців?

Де ж ті механізми, які дозволяють трансформувати військові навички у цивільні? Яка робота ведеться з роботодавцями? Де ініціативи, спрямовані на розвиток ветеранів у ролі управлінців, інженерів, викладачів, підприємців та керівників проєктів?

У цьому контексті в мене виникає безпосереднє питання до Міністерства ветеранів.

Шановні представники Міністерства ветеранів, хотілося б дізнатися, в чому полягає суть вашої діяльності, якщо працевлаштування ветеранів у нашій країні використовується як виправдання для підтримки сумнівних комунальних установ?

Чому міська влада може використовувати ветеранів як щит від критики, а ми досі змушені пояснювати, що ветеран не має сприйматися як ще одна людина, якій потрібно знайти хоча б якесь місце після демобілізації?

Ця особа володіє значним досвідом, який державі слід навчитися ефективно використовувати, розвивати та впроваджувати в суспільне життя.

І ця відповідальність лежить не лише на міській владі. Саме Мінветеранів має координувати політику, за якої ветеран не опинятиметься перед вибором між безробіттям і роботою, що не відповідає його можливостям та бажанням.

З липня цього року Міністерство очолив Віталій Кім, який не має досвіду служби у війську. Я не вважаю, що статус ветерана автоматично гарантує управлінські навички. Проте мені цікаво, чому держава, що постійно підкреслює важливість військового досвіду, не прагне використовувати його як реальну перевагу, навіть на рівні формування політики для ветеранів.

У вересні Кім обговорював ініціативу з відкриття 100 тисяч нових робочих місць для ветеранів, акцентуючи увагу на партнерстві з підприємствами, адаптації робочих місць та процесах перенавчання. У жовтні Міністерство у справах ветеранів повідомило про те, що з липня по жовтень вдалося працевлаштувати 1325 ветеранів.

Гаразд. Це конкретні дані, які потребують детального аналізу.

Проте мене цікавить, що приховано за цими речами.

Які саме вакансії зайняли ці особи?

Чи відповідає вона їхній кваліфікації?

Скільки людей з їх числа змогли освоїти нові професії?

Скільки людей знайшли роботу з можливістю для кар'єрного зростання?

Скільки осіб з травмами та обмеженими можливостями знайшли адаптовані робочі місця?

А скільки з цих осіб зможуть зберегти свої робочі місця через рік?

Не можна обмежитися лише внесенням ветерана до статистичних даних про працевлаштування.

Необхідно створити людині перспективу на майбутнє, а не лише заповнити її час чимось після війни.

Державна програма "Ветеран.Робота" на 2026-2027 роки вже передбачає професійну адаптацію, перекваліфікацію та розвиток кар'єри.

Чому ж тоді все ще звучить аргумент, що без певної мунварти ветерани залишаться без місця для звернення?

Це ж пряме визнання того, що альтернатив або недостатньо, або вони не працюють так, як повинні.

Я прагну отримати від Мінветеранів не просто ще одну презентацію їхніх можливостей, а конкретну відповідь: які конкретні кроки міністерство планує вжити для ветеранів, які можуть залишитися без роботи через розформування мунварти? Чи має воно можливості запропонувати альтернативні варіанти працевлаштування, навчання та професійного зростання?

Оскільки вся система підтримки ветеранів базується на тому, що ми не можемо ліквідувати комунальну охоронну службу, інакше ветерани залишаться без зайнятості, це свідчить про наявність серйозних проблем.

І це стосується не тільки мунварти.

На мою думку, в нашій державі все ще панує досить спрощене розуміння військових справ.

Поки ти здатний боротися — ти маєш значення.

Поки можеш виконувати накази, тримати позиції, працювати в умовах постійного ризику -- ти потрібен.

Коли з причин травм, втоми або погіршення здоров'я ти втрачаєш здатність виконувати обов'язки військового, все змінюється.

Тобі слід власноруч займатися пошуком роботи. Самостійно доводити роботодавцеві, що твій військовий досвід має цінність. Необхідно самостійно розбиратися в програмах, проходити бюрократичні процедури та доводити свою здатність бути корисним для суспільства.

Іноді виникає відчуття, що держава просто ігнорує військовослужбовця, коли більше не має можливості використовувати його у військових цілях.

Замість того, щоб змінювати цю систему, нам радять бути вдячними, що ветерана хоч якось працевлаштували на посаду охоронця.

А якщо він хоче бути не охоронцем?

Якщо ви прагнете керувати компанією, створювати нові технології, розвивати бізнес, навчати інших або займатися державною діяльністю?

Що, якщо після років війни він зовсім не бажає мати жодного стосунку до силових структур?

Чи здатна держава сприйняти його як особистість, а не лише як ветерана?

Окреме питання -- це реальна участь ветеранських спільнот у формуванні політики. Не формальні зустрічі, не фотографії з міністрами й не чергові круглі столи та відкриття ветеранських центрів. А системна робота зі зверненнями, публічні відповіді на пропозиції та залучення тих, хто знає проблеми повернення з війни не з презентацій.

Запитання до Віталія Кіма в якості міністра є досить простим: чи створюється система, що сприяє ветеранам у розвитку їхнього потенціалу, чи ж це просто механізм для їхнього працевлаштування після служби? Адже ці два підходи відрізняються кардинально в рамках державної політики.

Повертаючись до теми мунварти, я не закликаю відправляти ветеранів на вулицю або залишати їх без засобів для виживання. Навпаки, я впевнений, що місто та держава повинні надати їм справжні альтернативи. Не лише формальні обіцянки, а реальні можливості для підтримки.

Але ветерани не повинні бути заручниками існування жодної комунальної структури.

Якщо організація функціонує неефективно, якщо виникають серйозні запитання щодо її роботи, або якщо її співробітники застосовують силу щодо громадян — це вимагає ретельного розслідування, оцінки ситуації та ухвалення відповідних рішень. Не можна просто закривати на це очі, посилаючись на наявність ветеранів у складі.

Саме в цій ситуації Мінветеранів повинно показати свою здатність відстоювати права ветеранів, а не залишати їх у залежності від окремого "роботодавця".

Ветеранська політика не лише забезпечує базові потреби колишніх військовослужбовців, вона прагне створити умови для їхнього повноцінного життя після війни. Це означає, що ветерани повинні мати можливість здобувати професію, отримувати гідний дохід, розвиватися особистісно та професійно, а також мати право самостійно визначати своє майбутнє.

Не варто використовувати ветеранів як аргумент для підтримки мунварти. Забезпечте умови, щоб ветерани не мали потреби в її функціонуванні.

Оце і буде справжня ветеранська політика.

Читайте також