Розкриття архівів: право на інформацію
Угорщина, Німеччина, Британія, США, Україна... Як політика щодо власних архівів відображає ставлення держав до правди й демократії
Архіви час від часу стають об'єктом уваги. Наприклад, нещодавно прем'єр-міністр Угорщини Петер Мадяр видав розпорядження про розсекречення документів угорських комуністичних спецслужб. Ці матеріали, що містять інформацію про угорських інформаторів та їхніх кураторів, мають бути відкритими для широкої аудиторії до 23 жовтня - дня, який відзначає 70-ту річницю жорстокого придушення угорського повстання проти СРСР. У свою чергу, Андрій Когут, керівник Галузевого державного архіву СБУ, у розмові з національним телеканалом зазначив, що в Україні вже розсекречено практично всі архівні документи радянського періоду, і "сьогодні українці мають доступ до найповнішого комплексу архівів КДБ, який доступний у світі".
Навіть через 37 років після падіння тоталітаризму у Східній Європі країни продовжують відкривати свої архіви. Але невже темні таємниці минулого притаманні лише країнам постсоціалістичного блоку?
Чому деякі країни роблять свої архіви доступними, в той час як інші залишають їх під замком?
Архівні документи в більшості країн не залишаються засекреченими назавжди. У демократичних державах зазвичай діють закони про свободу інформації та автоматичне розсекречення документів через 20-30 років. Водночас уряди нерідко продовжують термін секретності для матеріалів, що стосуються національної безпеки, діяльності спецслужб чи дипломатії. Саме тому навіть у США чи Великій Британії окремі документи стають доступними лише через десятиліття або після судових рішень і суспільного тиску.
Сьогодні можна виділити три основні стратегії, які держави обирають у роботі з архівами. Перший підхід — це максимальна прозорість, яку реалізують, зокрема, Німеччина, Польща, Чехія, країни Балтії та Україна, виходячи з переконання, що суспільство має право знати правду про свою історію. Другий підхід передбачає поступове і часткове розсекречення інформації, що характерно для Угорщини (до нещодавніх реформ), Румунії та Болгарії. Третій варіант — це збереження майже повної закритості архівів, як це спостерігається в Росії та Білорусі, де документи спецслужб залишаються в основному недоступними. Ставлення держави до власних архівів часто стає одним із найбільш точних індикаторів її готовності відверто говорити про своє минуле.
СРСР: країна, що замовчувала не лише репресії.
Упродовж десятиліть радянська влада ретельно приховувала документи, які могли зруйнувати офіційний образ СРСР як миролюбної й бездоганної держави. Під грифом "секретно" залишалися матеріали про співпрацю з нацистською Німеччиною напередодні Другої світової війни, втручання у внутрішні справи інших держав, фінансування закордонних політичних сил і численні операції радянських спецслужб.
Однією з найзначніших подій періоду перебудови, яка отримала назву архівної революції, стало відкриття секретного протоколу до пакту Молотова - Ріббентропа. Протягом багатьох років московська влада заперечувала існування цього документа, проте на Заході про нього давно було відомо. У грудні 1989 року З'їзд народних депутатів СРСР офіційно засудив цей секретний протокол, визнавши його несумісним з міжнародним правом та суверенітетом інших країн. Публікація цього документа кардинально змінила сприйняття зовнішньої політики Радянського Союзу в передвоєнний період і стала символом зламу історичних міфів.
Водночас далеко не всі архіви були відкриті навіть після розпаду СРСР. Частина найчутливіших матеріалів стала відомою лише завдяки витокам інформації. Одним із найважливіших стало оприлюднення у 1996 році "Архіву Мітрохіна", який вивіз до Великої Британії колишній співробітник архівного відділу Першого головного управління КДБ Василь Мітрохін. Опубліковані документи розкрили масштаби діяльності радянської розвідки за кордоном, зокрема плани диверсій проти інфраструктури США та операції з проникнення у стратегічно важливі сфери американської економіки. Багато з цих матеріалів навряд чи були б оприлюднені в самій Росії.
Історія радянських архівів засвідчила: найнебезпечнішими для влади часто виявлялися не документи про масові репресії, а ті, що викривали справжні механізми функціонування держави та її політики за межами власних кордонів. До слова, Микита Хрущов, котрий змінив Сталіна і став одним із головних критиків культу особи, наказав максимально засекретити справи про придушення Угорського повстання 1956 року. Відкриття архівів (дуже обмежене) він використовував задля посилення власного політичного впливу.
Архіви Штазі: як Німеччина дослідила свою історію
Після падіння Берлінської стіни співробітники Штазі (спецслужба НДР) почали масово знищувати документи, намагаючись приховати масштаби стеження за громадянами. 15 січня 1990 року протестувальники захопили штаб-квартиру спецслужби й зупинили знищення архівів. Уже наступного року Бундестаг ухвалив Закон про документи Штазі, який відкрив доступ до мільйонів досьє та закріпив принцип: право жертв та їхніх родичів знати правду важливіше за право колишніх переслідувачів на таємницю. Будь-який громадянин міг дізнатися, хто за ним стежив і хто писав доноси. Окремою проблемою стали тисячі мішків із розірваними документами: їх роками відновлювали вручну, а згодом - за допомогою комп'ютерних технологій. Архіви Штазі стали основою для люстрації, численних історичних досліджень і переосмислення спадщини диктатури. Сьогодні німецький досвід вважають одним із найуспішніших прикладів відкриття архівів тоталітарного режиму й орієнтиром для багатьох країн, які прагнуть чесно працювати зі своїм минулим. Власне на нього й орієнтувалися Польща, Чехія, країни Балтії, а частково й Україна після 2015 року.
Варто згадати про висловлювання Йоахіма Ґаука, який був першим федеральним уповноваженим з архівів Штазі після об'єднання Німеччини і є одним із найзначніших моральних авторитетів сучасності у цій країні. Він висловив одну з найпоширеніших думок щодо важливості відкриття архівів: "Ті, хто прагне майбутнього, повинні усвідомлювати минуле". Крім того, він додав: "Без правди неможливе примирення". Ці концепції стали моральним підґрунтям для Закону про документи Штазі та роботи так званого Відомства Ґаука.
США: більше ніж лише Вотергейт
Попри свою репутацію країни з відкритою демократією, США стикаються з серйозними викликами у питанні розсекречення державних архівів. Це стосується не лише Вотергейтського скандалу, який призвів до добровільної відставки 37-го президента Річарда Ніксона у 1974 році під загрозою імпічменту, або ж справи, пов'язаної з убивством президента Кеннеді. Одним з найвідоміших прикладів є документи ЦРУ, що стосуються таємної програми MKUltra, у рамках якої у 1950-1960-х роках проводились експерименти з контролю над свідомістю, зокрема з використанням психоактивних речовин. Перші дані стали доступними лише у 1977 році завдяки Закону про свободу інформації (FOIA). Проте, у 1973 році директор ЦРУ Річард Гелмс віддав наказ про знищення семи коробок із ключовими документами цієї програми, що призвело до безповоротної втрати значної частини історії MKUltra. Навіть розсекречені матеріали містять безліч зацензурованих фрагментів. У 2024 році Архів національної безпеки США опублікував нову добірку документів, проте дослідники підкреслюють, що багато важливих матеріалів досі залишаються закритими. Дискусії в Конгресі США щодо подальшого розсекречення архівів ЦРУ тривають, але часто супроводжуються політичними конфліктами та конспірологічними теоріями. Історики наголошують на важливості не сенсацій, а максимально відкритого доступу до документів для суспільства.
Історія програми MKUltra демонструє, що навіть у демократичних суспільствах процес доступу до архівів може бути тривалим, а частина інформації може бути безповоротно втрачена через навмисне знищення документів.
Велика Британія: резонансна справа Мау-Мау
Велика Британія також зіткнулася з низкою скандалів, пов'язаних із приховуванням архівних матеріалів. У 2011 році стало відомо, що Міністерство закордонних справ протягом багатьох років зберігало в таємниці тисячі документів колоніального періоду, які мали бути передані до Національного архіву. Найбільш резонансним виявився так званий "перенесений архів", що містив інформацію про британське управління в колоніях. Влада змушена була визнати його існування лише під час судового процесу, пов'язаного з позовом жертв репресій під час повстання Мау-Мау в Кенії — однієї з найтемніших глав імперського минулого Великої Британії. Опубліковані документи підтвердили факти катувань, вбивств та інших жахливих злочинів, що їх скоїла британська колоніальна адміністрація, які уряд Лондона роками заперечував. Серед секретних матеріалів була службова записка генерального прокурора Кенії Еріка Гріффіта-Джонса, в якій він порівняв жорстоке ставлення до кенійських ув'язнених з умовами в "нацистській Німеччині чи комуністичній Росії". Він також висловив намір розробити законопроект, який би легітимізував тортури, за умови, що вони залишаться в таємниці. "Якщо ми вже повинні грішити, - зазначав він, - то повинні робити це тихо". Це викликало хвилю обурення серед британської громадськості. Зрештою, уряд вибачився перед жертвами з Кенії й виплатив їм компенсації.
Незабаром з'ясувалося, що Міністерство закордонних справ, окрім матеріалів, пов'язаних із Мау-Мау, незаконно утримувало ще понад мільйон історичних документів, які не були передані до Національного архіву. Історики охарактеризували обсяги цього прихованого архіву як безпрецедентні та звинуватили уряд у спробах контролювати історичну пам'ять. Ця ситуація стала яскравим прикладом того, що "скелети в архівних шафах" є не лише спадщиною тоталітарних режимів. Навіть в демократичних країнах деколи затримують розсекречення документів, якщо це може поставити під сумнів офіційну версію історії.
Україна: розкрити все. Ледь...
Сьогодні Україна володіє одним із найбільших відкритих архівів колишніх каральних структур у світі, що неодноразово відзначали міжнародні експерти. Завдяки цим архівам стало можливим детально вивчити масштаби Голодомору, дослідити період Великого терору, встановити долі репресованих осіб та зрозуміти принципи функціонування радянських спецслужб. Окрім цього, ці архіви допомагають прояснити, чому сучасні російські спецслужби діють у певний спосіб. Варто пам'ятати, що ще у 1938 році радянські архіви потрапили під контроль НКВС, а згодом перейшли до МВС і, врешті-решт, до ФСБ; з 2016 року архівна система Росії перебуває під безпосереднім контролем президента Путіна.
9 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла закон "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Цей закон надав громадянам можливість ознайомитися з архівами силових структур колишнього СРСР, які діяли на території України, включаючи КДБ, Генеральну прокуратуру, Головне розвідувальне управління Генштабу Збройних сил та інші військові підрозділи та суди. Значна частина розсекречених документів стосувалася більше 700 тисяч осіб, які стали жертвами репресій цього режиму. Проте, доступ до архівів відкрив також величезну кількість інформації про спецоперації КДБ, його боротьбу з українським національним рухом та протидію діаспорі. У липні 2016 року Служба безпеки України опублікувала документи з архівів КДБ, які стосувалися конфлікту між Українською повстанською армією та Армією Крайовою в 1942-1947 роках на території Західної України та Східної Польщі, включаючи Волинську трагедію.
Чому це актуально в наш час?
"Деталі - це божество", як зауважував Ґете. Чим більше інформації стає доступною через архіви, тим складніше замаскувати істину про минуле. Отже, розсекречення документів не є просто проявом цікавості, а життєво важливим кроком для чесного аналізу власної історії. Проблема закритих архівів існує в багатьох країнах, але в демократичних суспільствах існують механізми (суди, медіа, наукові установи), які врешті-решт змушують владу публікувати документи. У той же час авторитарні режими продовжують використовувати секретність як засіб контролю над історичною пам’яттю, формування міфів і політичних маніпуляцій.
Саме тому рішення Будапешта про доступ до архівів комуністичних спецслужб, а також слова Андрія Когута про майже повне розсекречення архівів КДБ в Україні, становлять не лише новинні заголовки. Це яскраве підтвердження того, що боротьба за збереження історичної пам’яті продовжується і в наш час, а відкритість архівів виступає одним із найвагоміших показників готовності держави ділитися правдою про своє минуле зі своїми громадянами.
Світлана Шевцова з Києва
Перше зображення: Архів державної галузі Служби безпеки України / Володимир Тарасов, Укрінформ.
