Виктор Каспрук: Россия осуществляет агрессию не только по отношению к Украине. Она представляет опасность для всей Европы -- Блоги

Российско-украинская война ведется не только за территории, но и против права Украины на существование

Сергей Караганов, один из главных идеологов мифического "русского мира" и российский империалист, откровенно заявил: "Наш противник — это не обманутая Украина, а сама Европа. Мы продолжаем войну, пока не одержим победу над Европой". Вопрос о том, насколько "счастливой" стала Россия от конфликта с Украиной, остается открытым. Однако стоит ли ожидать, что Брюссель и другие европейские столицы осознают, что Россия ведет экзистенциальную борьбу против всей европейской цивилизации, в которой Украина занимает ключевую позицию на передовой?

Теперь текст представлен на оригинальном языке.

Маніакальна одержимість Путіна щодо ліквідації української державності перетворилася на серйозну загрозу для безпеки всієї Європи. Агресія Росії проти України виходить за межі традиційної моделі обмеженого міждержавного конфлікту, де учасники воюють за конкретні ресурси, територіальні поступки чи зміну співвідношення сил.

Хоча контроль над територіями, без сумніву, є одним із основних аспектів війни, спроби Російської Федерації їх заволодіти не охоплюють всього політичного значення агресивних дій. Основна мета кремлівського вторгнення в Україну полягає в позбавленні країни можливості бути повноправним політичним суб'єктом — права на самостійне визначення свого державного устрою, зовнішньої політики, союзницьких відносин та майбутнього суспільства.

Проте українська державність є лише "тактичним полем" у ширшому протистоянні терористичної Російської Федерації із колективним Заходом. Очевидно, що західний вектор України став для Кремля важливим чинником конфлікту, однак він не є його первинною причиною. Значно глибшим є заперечення самої можливості існування України як незалежного політичного суб'єкта поза російською сферою контролю.

І цей висновок випливає не тільки з характеру російських воєнних дій, а й із власних програмних текстів диктатора Путіна. Варто пригадати, що ще в липні 2021 року він опублікував статтю "Про історичну єдність росіян та українців", у якій концептуально заперечував сучасне розуміння української політичної нації та трактував росіян і українців як частини спільної історичної цілісності. А вже у лютому 2022 року ця "історична аргументація" була перетворена на безпосереднє політичне обґрунтування війни.

Отже, ми маємо справу не лише з геополітичним реваншизмом з боку Кремля. Це питання стосується цілісної ідеологічної системи, в якій заперечується право України на незалежне існування, а російське панування видається як неминучий та історично зумовлений факт.

Це основна проблема сучасної європейської безпеки: країна, яка не визнає політичну автономію сусідньої нації, насправді ставить під сумнів саму ідею суверенної рівності між державами.

Одним із фундаментальних елементів кремлівського світогляду є твердження про існування якогось міфічного "єдиного російсько-українського народу". Що на перший погляд може видаватися історико-культурною тезою. Однак політичні наслідки такого твердження значно радикальніші.

У сучасному міжнародному порядку жоден народ не може вважатися власністю іншої нації. Незважаючи на подібність мов, релігійних переконань, історичних традицій чи етнокультурних коренів, це не позбавляє народ політичного суверенітету. Навіть якщо дві країни колись мали дуже інтенсивні історичні зв'язки, це не надає жодній з них права впливати на майбутнє іншої.

У цьому контексті кремлівська концепція робить важливий "логічний стрибок": від уявної культурної спорідненості до реальної політичної залежності. Вона трансформує спільну історію на інструмент геополітичного тиску, а цілком обґрунтоване бажання сусідніх країн до незалежності використовує як виправдання для ведення жорстокої агресивної війни.

Ця путінська теза "про один народ" фактично передбачає, що українська окремішність є або історичною помилкою, або наслідком зовнішнього втручання. У такій збоченій конструкції незалежна Україна постає не як закономірний результат історичного розвитку, а як штучне відхилення від "правильного" стану речей.

Це дозволяє зрозуміти, чому кремлівські висловлювання часто звертаються до теми радянських адміністративних меж, рішень більшовиків та історичних вимог. Коли сучасну Українську державу вважають випадковим історичним явищем, її кордони можуть бути проголошені предметом перегляду. Однак якщо Україна визнається справжньою суверенною нацією, тоді підстави для такого перегляду втрачають свою ідеологічну обґрунтованість.

Варто зазначити, що історичний ревізіонізм тут не є декоративною пропагандою. Він виконує цілком конкретну політичну функцію: створює моральну та псевдолегітимну аргументацію для заперечення українського суверенітету.

Не менш значущою є ідея про начебто штучний характер українських кордонів. Політичний ризик цієї тези полягає в тому, що фактично будь-яка сучасна країна може стати об'єктом подібного ревізіоністського аналізу.

Адже межі Європи протягом століть формувалися війнами, імперіями, договорами, розпадом багатонаціональних держав і політичними рішеннями. Якщо кожна держава отримає право переглядати кордони сусідів на підставі власної версії історії, міжнародна система повернеться до логіки, за якою сила є джерелом права.

Тому загроза полягає не лише, що Кремль незаконно претендує на певні українські області. Небезпека в тому, що він намагається змінити самі критерії легітимності міжнародних кордонів. Замість міжнародного права пропонується "історична пам'ять" держави-агресора, підкріплена військовою силою. Особливо значущим є те, що російська ідеологічна конструкція не залишилася на рівні публіцистики. Москва у 2022 році почала злочинно втілювати її в життя.

І тут послідовність етапів є принципово важливою: спочатку заперечується окремішність українського народу, потім легітимність Української держави, далі право України самостійно визначати свою політику, а завершальним етапом стає намагання змінити територіальний статус України силою. Це вже не просто зовнішньополітична суперечка, а системний проект демонтажу суверенітету незалежної держави.

Іноді російсько-українську війну розглядають як конфлікт, що може бути вирішений шляхом компромісу стосовно територіальних питань. Хоча цей підхід може здаватися привабливим з дипломатичної точки зору, він не враховує глибокі корені проблеми.

Хоча взаємні поступки є виправданим інструментом розв'язання регіональних чи геополітичних конфліктів, вони не можуть слугувати підставою для легалізації насильницького посягання будь-якої держави на суверенітет іншої країни.

Згідно з "логікою" Кремля, будь-яка ревізіоністська країна отримує стимул випробувати межі дозволеного. Потужніша держава може заявити свої історичні вимоги, сформувати залежні політичні структури, ввести війська, організувати фальшивий референдум, а потім вимагати міжнародного визнання "нових земель".

Посередники територіального компромісу часто виходять із сумнівної моделі: якщо задовольнити частину вимог Кремля, Росія отримає стимул припинити війну. Однак мир не означає легалізацію територіальних захоплень здійснених Московією. А сам прецедент не менш небезпечний ніж незаконне захоплення українських земель.

Оскільки силове зміщення кордонів у Європі може бути сприйняте як легітимний наслідок війни, його наслідки матимуть значно ширший вплив, ніж лише на Україну. Це може стати небезпечним прецедентом для інших держав-ревізіоністів, змусивши їх випробувати стійкість глобальної системи безпеки.

Після Другої світової війни головним досягненням міжнародного порядку стало не усунення всіх конфліктів, а створення правил, відповідно до яких війна не повинна бути інструментом територіального розширення. Заборона застосування сили, суверенна рівність держав і територіальна цілісність є взаємопов'язаними елементами цього порядку.

Але після того, як в Москві почали ігнорувати ці правила, російсько-українська війна набула універсального значення. Через те, що це не конфлікт між Росією та Заходом, у якому Україна випадково опинилася посередині. Це випробування здатності міжнародної системи захищати державу, яка стала об'єктом агресії.

Проблема полягає не лише в окремих областях, а в самому існуванні незалежної України як суб'єкта міжнародної політики. У цьому сенсі ключовим питанням є не те, скільки квадратних кілометрів буде записано в угоді про припинення вогню. Ключове питання - чи зберігається принцип, що український народ має право самостійно визначати політичне майбутнє своєї держави.

Проте цей підхід суперечить ідеї "сфер впливу", в межах якої Росія прагне отримати можливість накладати вето на зовнішньополітичні рішення України.

Парадокс кремлівської стратегії в тому, що спроби відновити імперський вплив на Україну сприяють швидкій трансформації самої Росії.

Ця війна трансформує державні інституції, структуру бюджету, економічні пріоритети, а також взаємовідносини між державою та бізнесом. Вона також впливає на роль силових структур і змінює характер суспільного договору. Чим більше часу триває конфлікт, тим більше російська система підпорядковується логіці мобілізації.

У цій ситуації виникає своєрідне замкнене коло: щоб продовжувати військові дії, Москві потрібно все більше ресурсів. Для обґрунтування таких витрат потрібне дедалі більш екстремальне тлумачення війни, а така радикалізація пояснень зменшує можливості для дипломатичних маневрів чи компромісів.

Тривалий мир у Європі не може ґрунтуватися на умиротворенні агресора. Припинення вогню саме по собі є бажаним, але воно не є синонімом миру. Має йтися про поразку конкретної політичної доктрини - доктрини, за якою Україна нібито не має права на незалежне існування.

Ключовою умовою для досягнення тривалого миру є збереження та укріплення державності України, відновлення її територіальної цілісності в рамках міжнародно визнаних кордонів, а також встановлення надійних міжнародних механізмів безпеки, які унеможливлять повторення агресії з боку Росії.

Основне стратегічне протиріччя кремлівського реваншизму полягає в тому, що Росія підриває той порядок, завдяки якому могла стати великою державою. Хоча Кремль має намір відновити статус Російської Федерації як одного з ключових центрів глобальної сили, він обрав шлях, що послаблює ті механізми впливу, на яких базувався її попередній статус.

Велика війна прискорила консолідацію держав об'єднаної Європи у сфері безпеки, змінила оборонну політику багатьох країн, підвищила стратегічну значущість НАТО, стимулювала переосмислення енергетичної залежності та створила довгострокову недовіру до Москви. У результаті Росія отримала не нейтралізацію українського питання, а його міжнародне зростання.

До лютого 2022 року українська безпека могла сприйматися окремими лідерами та інституціями ЄС як важлива, але регіональна проблема. Після повномасштабного вторгнення вона стала центральним питанням європейської безпеки. Стратегічний результат російської політики виявився протилежним заявленому: замість послаблення західної системи безпеки війна сприяла її консолідації.

Сьогодні демократичний Захід повинен мати чітку політичну мету: унеможливити для Кремля реалізацію ревізіоністських амбіцій через агресію та змусити його дотримуватися основних принципів міжнародного порядку.

Це вказує на не менше ніж чотири ключових елементи.

По-перше, Україна повинна зберегти й зміцнити повноцінну державну суб'єктність - політичну, військову, економічну, дипломатичну та інституційну.

По-друге, жодна територіальна зміна, здійснена шляхом агресії Росії, не повинна перетворитися на міжнародно визнаний факт. Генеральна Асамблея ООН прямо встановила, що спроби Росії анексувати українські території не мають юридичної сили.

По-третє, процес мирного врегулювання має включати не лише зупинку бойових дій, а й створення таких механізмів, які унеможливлюють для Кремля повторні акти агресії з політичної та військової точок зору.

По-четверте, принцип територіальної цілісності України має бути пов'язаний із відновленням міжнародно-правового порядку, а не розглядатися як суто українська національна вимога.

Система безпеки у післявоєнний період повинна враховувати важливий урок: просто політичних обіцянок недостатньо, якщо агресор має можливість силового перегляду угод. Це дозволяє зробити висновок, що досягнення миру можливе лише шляхом відновлення правил, а не через винагороди за їхнє порушення.

Необхідно взяти до уваги, що кремлівська політика щодо України є небезпечною не лише тому, що вона породила найбільшу за останні десятиліття війну в Європі. Її фундаментальна небезпека полягає в політичній ідеї, що сильніша держава має право визначати межі політичної суб'єктності слабшого сусіда.

Наразі вигадана апологетами "русского мира" ідеологічна конструкція "одного народу", заперечення легітимності українського державотворення, ревізіоністське трактування історії та спроби змінити кордони силою утворюють єдину політичну систему координат. І її принципова проблема полягає в тому, що вона несумісна із сучасним міжнародним правом.

Якщо ж агресія режиму Путіна завершиться винагородою, вона неминуче стане інструментом політики. Тоді як її провал сформує потужний стримувальний прецедент проти московського ревізіонізму.

Оскільки повне відновлення української територіальної цілісності - це не лише питання справедливості щодо України. Це умова відновлення принципу, відповідно до якого кордони в Європі не визначаються силою, і суверенітет держав не залежить від дозволу імперського центру.

Стратегічна мета російсько-українського конфлікту полягає не лише в контролі над певними територіями, але й у підтримці міжнародного права як ефективного механізму, що стримує державне насильство.

У цьому контексті українська державність виступає не як другорядний елемент міжнародної політики, а як ключовий показник життєздатності глобальної системи безпеки. Це своєрідний тест, який визначить майбутні принципи співіснування на планеті, а також те, чи домінуватиме в світі верховенство права або ж право сили.