Виктор Швец: Независимо от того, сколько раз Путин вводит в заблуждение свой народ, финал будет именно таким, чего он опасается более всего. – Блоги

Эта жестокая война длится уже пять лет.

На протяжении всего этого времени кремлёвская пропаганда настойчиво внедряет в сознание россиян одну и ту же идею: Россия якобы находится в состоянии обороны. Путин постоянно пытается убедить своих соотечественников, что они сражаются не с Украиной, а ведут борьбу за выживание против объединённого Запада и НАТО.

Далее текст на языке оригинала

Ця брехня стала для нього єдиним порятунком. Диктатор просто не може визнати перед власним населенням це приниження. Так звана друга армія світу за стільки років не змогла повністю захопити та втримати жодної української області. Натомість Кремль безповоротно поклав у землю та перетворив на калік понад 1,6 мільйона російських солдатів. Заради чого? Адже головне гасло Кремля звучало чітко: "Не допустити НАТО до кордонів Росії!".

Російський народ, який давно позбавлений характеристик цивільного суспільства, сліпо приймає цю дезінформацію.

Свіжа соціологія незалежного Левада-центру підтверджує: 71 відсоток опитаних росіян вимагають блокування вступу України до НАТО як обов'язкову умову миру. Росіяни панічно бояться Альянсу.

Проте, поки Путін бездумно відправляє свої війська на загибель в Україні, забираючи майбутнє у свого народу, Росія зазнала серйозного удару, про який Кремль намагається не згадувати.

Фінляндія та Швеція офіційно стали членами НАТО.

Внаслідок подій, кордон Росії з НАТО збільшився на 1340 кілометрів. Завдяки розміщенню військових баз у Фінляндії, час, за який ракети Альянсу можуть досягти Санкт-Петербурга, скоротився до всього 3 хвилин, а до Кремля — до 10-12 хвилин. Путін довгий час залякував росіян присутністю НАТО, порівнюючи це з "ножем біля горла", але в результаті саме він сам став тим, хто приставив цей ніж до шиї Москви та Петербурга.

На фоні цього військового краху Путін вчиняє крок, який остаточно підриває його власну пропаганду. В умовах, коли до виборів 3 листопада залишається менше двох тижнів, він укладає таємну угоду з Дональдом Трампом, щоб підтримати його електоральні показники, що передбачає постачання російського дизельного пального на американський ринок.

Виникає дивна ситуація: керівник країни, який протягом майже п'яти років намагався переконати громадян, що Росія веде війну проти НАТО, самостійно постачає стратегічне паливо для військово-економічної системи США — провідної держави НАТО.

При цьому, відповідно до офіційної російської концепції зовнішньої політики та воєнної доктрини, саме США офіційно визначені головним ворогом і загрозою для Росії. Виходить, що російський диктатор під час війни власноруч і цілеспрямовано підживлює ресурсами свого головного офіційного супротивника.

Якщо розглянути цю ситуацію з точки зору закону та логіки, стає зрозуміло, що Путін не відчуває жодного страху перед вчиненням різних дій та абсолютно нехтує принципами своєї Конституції.

Російська правова та судова системи сьогодні повністю підконтрольні одній людині, тому він почувається абсолютно безкарним. Поки пересічних росіян засуджують до довгих років ув'язнення за статтею про державну зраду за переказ кількох доларів чи звичайну розмову з іноземцем, вище керівництво держави відкрито підписує великі контракти з країною, яку саме ж оголосило головним ворогом.

Згідно з 80-ю статтею Конституції Російської Федерації, президент має виконувати роль гаранта національної безпеки. Однак, Путін знехтував цим обов'язком. Він не вагається ігнорувати встановлені норми, адже перетворив прокурорів і суддів на підконтрольних виконавців, які виправдовують будь-який крок Кремля в ім'я державних інтересів. Ресурси країни використовуються без жодного контролю в рамках приватних політичних ігор.

Однак в історії можна знайти безліч випадків, коли державні лідери, що мали безмежну владу, після зміни політичного курсу постали перед судом свого народу.

Яскравий приклад - диктатор Румунії Ніколае Чаушеску.

Він десятиліттями тримав у своїх руках владу над країною, впевнено стверджуючи, що його рішення є необхідними для благополуччя держави. Під час революційних подій 1989 року він намагався втекти, але був спійманий і засуджений військовим судом. Смерть Чаушеску настала швидко і без жодного тріумфу – його розстріляли в забрудненому дворі військової частини, поруч із стіною, де розташовувалися солдатські туалети. Це стало яскравим свідченням того, як швидко можуть закінчитися абсолютна влада і почесті, коли народ і військові відмовляються підкорятися. Цей урок продовжує лякати сучасних авторитарних лідерів.

Звісно, наразі в Росії немає єдиної організованої сили, здатної найближчим часом повторити цей сценарій. Російський режим створив жорстку систему внутрішньої безпеки, яка придушує будь-яку опозицію. Але варто згадати, що і в Радянському Союзі не було навіть такого поняття як опозиція. Проте це не завадило тій країні, яка була набагато потужнішою за сучасну Росію, зникнути з політичної карти світу усього за три дні. Немає сумніву, що і путінська Росія зрештою зникне, але, напевне, це вже не буде мирний шлях.

Путін продовжує щиро вірити, що населення його обожнює, але і Чаушеску, і Каддафі теж так вважали, аж до самого моменту свого падіння.

Якщо в Росії спалахне народне невдоволення через різке зниження життєвого рівня або масштабну мобілізацію, це не матиме ознак свідомого повстання народу, а перетвориться на жорстокий і руйнівний стихійний бунт. Усі дії Путіна сьогодні лише прискорюють кінець його правління. Російський диктатор не бажає визнавати цю реальність, він маніакально боїться цього, але неминучість такого фіналу для нього очевидна. І втекти йому нікуди.

Скільки б кремлівська пропаганда не намагалася ввести в оману своїх громадян, історія завжди демонструє справжній кінець подібних режимів.

Путін має здатність повністю підпорядковувати собі судову систему, змінювати закони на свою користь та реалізовувати ресурси офіційним ворогам, проте він не в змозі зупинити природний хід історичних подій. Коли нарешті внутрішнє невдоволення населення виявиться у формі руйнівного та неконтрольованого бунту, жодна Росгвардія чи чисельна охорона не зможуть його зупинити.

Шлях диктаторів, що вважали себе поза досягненням закону, неминуче приводить до історичного суду, однак, зазвичай, вони не доживають до цього моменту.