Як "Довженко" та інші біографічні фільми можуть подолати "прокляття невдачі"
Фільм "Довженко. Перший погляд" чи не першим майже відійшов від звичного героїко-драматичного контексту.
"Детектор медіа" вже публікував рецензію на фільм "Довженко. Перший погляд" Дмитра Десятерика -- її можна почитати тут. А тут -- погляд Юрія Луканова.
"Ось і прокляття: незрозуміло, як його подолати. Наша кіноіндустрія, здається, не в змозі створити успішні історичні байопіки. Як тільки хтось намагається зняти фільм про видатних українських діячів, майже завжди нас чекає провал", -- так висловлює свою думку кінооглядач Дмитро Десятерик щодо стрічки "Довженко. Перший погляд".
Не сподобалася стрічка і кінознавиці Олександрі Поворозник, яка теж зауважує під фінал свого огляду: "Хотілося б, щоб творці надихалися не лише особистим шляхом Довженка, а і його творчим методом -- використовували кіномову як повноцінний окремий спосіб говорити з глядацтвом, а не як доповнення до сценарію, що проговорює вустами акторів свої ідеї".
На цей коментар оперативно відреагувала досвідчена кінознавиця та активістка Людмила Горделадзе: ""Суспільне. Культура" з розумним підходом рецензує новий український фільм "Довженко. Перший погляд". Але коли ж уже кінокритики зрозуміють: варто писати про те, що дійсно є у кіно, а не про те, чого їм хотілося б? Якщо є бажання — знімайте самі!"
Основне в цій невеликій, але важливій дискусії про новий український біографічний фільм полягає в тому, що всі троє учасників, кожен по-своєму, визнають "Довженко. Перший погляд" не лише спробою адаптувати життя класика українського та світового кіно для широкої аудиторії, а справжнім кінематографічним твором. Створювачі, представлені на офіційній сторінці фільму, а також "Одеська кіностудія" як продюсер і Держкіно як замовник, чітко окреслюють свій проект як захоплюючий пригодницький фільм. Він розпочинається як романтична авантюра, а в другій частині різко перетворюється на драматичний трилер, зосереджуючи увагу на особливостях кіновиробництва, які більш зрозумілі професіоналам у цій галузі.
Глядацький потенціал "Довженка" існує -- і він явно недооцінений. Ким -- про це нижче. Наразі про тих, хто оцінив і досі оцінює високо: мешканців соцмереж, де першу скрипку грає тредс. Моніторю цей майданчик від 4 жовтня, тобто від четвертого дня національного прокату стрічки. Що парадоксальним чином водночас підтверджує та спростовує думки культурної оглядачки Лєни Чиченіної: ""Довженко. Перший погляд" став черговим прикладом стрічки, про яку частина потенційних глядачів дізналася вже після того, як випадково побачила її в кінотеатрі. Водночас позитивна реакція тих, хто все ж потрапив на сеанс, може стати для фільму додатковим шансом".
Власне, так і сталося. 8 жовтня, на другому тижні прокату, соціальні мережі, зокрема Threads і Facebook, активно обговорювали ситуацію: фільм зник не лише з більшості кінотеатрів Києва, а й з регіональних. Проте вже 9 жовтня з'явилися повідомлення про його повернення. Хоча сеанси були не зовсім комфортними, проте можливість переглянути стрічку знову з'явилася. Досі захоплені пости про "Довженка" серед неполітичних тем конкурують хіба що з дописами про успіхи у зборі білих грибів.
Перший тиждень обмеженого прокату приніс стрічці 1,6 млн гривень, зібравши 8 857 глядачів. Однак, у другий тиждень успіх зріс вдвічі, що, на мою думку, стало можливим завдяки активному обговоренню в соціальних мережах: 15 439 глядачів і 2,9 млн грн доходу. Все ще це досить скромний результат, і критики не забаряться нагадати про понад тридцять мільйонів державних коштів, які були витрачені. Знову ж таки, це може стати приводом для розмов про невдачу "патріотичного" проекту, зловживання бюджетними коштами чи інші подібні звинувачення.
Але я вже не раз писав і казав: українське кіно не змагається з голлівудським, а фільми на кшталт "Довженка" не конкурують зі "Скаженим весіллям" та аналогами. Згаданим вище рух довкола стрічки про те, як молодий Олександр Довженко знімав свій перший повний метр "Сумка дипкур'єра", вже не залишив її невідомою, невидимою та прохідною. Глядачі захоплено називають чесноти картини: операторська робота (Володимир Гуєвський) і, відповідно, красива "картинка", живі та жваві герої, Одеса як окремий персонаж, чіткий водорозділ між добром та злом. І окремо мешканці соцмереж один за одним роблять у своїх дописах своєрідний "культурний камінг-аут": визнають, що дуже мало знали і про наші українські 1920-ті, і про Одеську кінофабрику, і про головних героїв.
Поняття "прокляття невдачі", яке накладене на український контекст, відображає системні проблеми вітчизняної інформаційної діяльності. Це стосується усіх сфер — від політики до культури. Ті, хто виріс у радянському середовищі, можуть зрозуміти мої аналогії. Культурний продукт, що охоплює літературу, кіно, театр, музику (зокрема, тексти пісень), образотворче мистецтво та музеї, має у суспільному інформаційному просторі два основні аспекти. У тоталітарних і авторитарних системах панує державна пропаганда, що фінансується державою і підтримує курс єдиної владної партії, продовжуючи її політику. У демократичному середовищі культура виконує просвітницькі функції, а політика виступає лише в контексті необхідності підкреслити героїзм чи патетичність подій, не намагаючись канонізувати конкретних особистостей чи встановлювати єдину правильну точку зору на факти.
Система радянської влади, в умовах яких жив і працював Олександр Довженко, орієнтувалася на використання культурних засобів для пропаганди, зокрема через художнє кіно. Це призвело до появи неістинних образів, таких як Ленін, Дзержинський, Сталін, а також канонічного героя Громадянської війни — Чапаєва. Не секрет, що Довженко також став частиною державної пропаганди, створивши фільми "Арсенал", "Щорс" і "Мічурін". Результатом семи десятиліть активного контролю над інформацією, підкріпленого величезними фінансами та підтримкою медіа (я ще пам'ятаю термін ЗМІП — засоби масової інформації і пропаганди), стала спотворена реальність для трьох поколінь українців. У цій реальності існували вигадані російські діячі з героїчними образами, тоді як справжні українські постаті залишалися в тіні.
Пропаганда поступилася місцем просвітництву. Тарас Шевченко став чи не першим українським більшовиком, а Іван Франко – вічним революціонером, причому термін "революція" в даному контексті мав виключно пролетарський зміст. Багато творів Лесі Українки, які критично оцінювали не лише російське самодержавство, але й суспільний устрій, були просто заборонені для публікації. Лише ця трійка мала активну присутність у радянському українському культурному просторі. Кожен із них був увічнений у біографічних фільмах: "Тарас Шевченко" Ігоря Савченка (1951), "Іван Франко" Сергія Бондарчука (1956) та "Йду до тебе" Миколи Мащенка (1971), де роль Лесі Українки виконала російська акторка Алла Демидова. Інші постаті просто не мали місця в цьому наративі.
Тож має місце висновок Дмитра Десятерика про відсутність тяглості творення байопіків у національному жанровому кіно як такому. Проте -- і це доводить попередній абзац, -- надолужити втрачене, заповнити "білі плями" й фільмувати стрічки за мотивом життєписів мало. Зняті вже після 1991 року біографічні фільми, серед яких "Поет і княжна" Станіслава Клименка, "Із життя Остапа Вишні" Яролава Ланчака, "Атентат", "Нескорений" і "Владика Андрей" Олеся Янчука, "Богдан-Зиновій Хмельницький" Миколи Мащенка, "Параджанов" Олени Фетисової та Сержа Аведикяна та "Заборонений" Романа Бровка фіксували український погляд на відповідно Тараса Шевченка, Остапа Вишню, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Богдана Хмельницького, Сергія Параджанова та Василя Стуса. Проте всюди робився ухил на однозначність і героїзацію, котра неодмінно виводить на трагізм, читай, героїчну загибель чи бодай надмірну патетику монологів. Цього уникнули хіба творці "Параджанова" -- але все одно в фіналі глядач не бачить перемоги, стрічка просякнута смутком. Хоча всі згадані, -- напевне є ще не згадані, -- фільми вже виконують, як можуть, також просвітницьку, точніше, інформаційно-просвітницьку місію.
У свою чергу, "Довженко. Перший погляд" став одним із перших, хто істотно відійшов від традиційного героїко-драматичного підходу. Незважаючи на те, що в фільмі присутні патетичні діалоги між Довженком (виконаний Григорієм Баклановим) і Яновським (в образі Максима Самчика), вони займають лише незначну частину екранного часу. Глядачі отримують чисто жанровий продукт, який повністю відповідає канонам пригодницького кіно. Тут між митцем і владою відбувається не вербальна сутичка у формі: "Ви всі підлі негідники та кровопивці!" — "А я тебе, націоналюго, накажу!" а інтелектуальне протистояння. Більш того, чекіст-сценарист Яків Лівшиць (роль якого виконує Роман Ясиновський, граючи реального персонажа) намагається змусити Довженка створити пролетарське кіно, в той час як той знімає абсолютно "буржуазне" кіно. Тим не менш, з ідеологічної точки зору, до нього не підкопаєшся.
Перемога Довженка у світі кінематографу стала ключовим чинником, що привернув увагу глядачів до фільму. Але цього недостатньо. Кожен подібний проект має бути підкріплений масштабною просвітницькою кампанією, що реалізується на рівні Міністерства культури та Міністерства освіти. Широка публіка віддає перевагу жанровим фільмам про героїв, і ще більше зацікавлена в контексті тих подій, які відтворюються на екрані. Слід бути відвертими: не кожен українець зможе впізнати Довженка на фотографії. А про Яновського взагалі можна не згадувати, адже Іда Пензо, головна героїня стрічки, залишається майже невідомою.
З огляду на те, що на "Тисячовесну" було подано безліч проєктів, особливо біографічного жанру, і деякі з них перетворяться на фільми, важливо вже зараз задуматися над стратегією інформаційної політики та її підтримкою. Лише таким чином можна подолати "прокляття невдачі". Адже термін "невдача" слід трактувати не лише з точки зору касових зборів чи художніх аспектів. Перш за все, це невдача державної інформаційно-просвітницької діяльності, яка повинна супроводжувати кожен з подібних проєктів.
