Як відбувалося примирення в Європі після двох світових воєн?

"Війна така ж давня, як і сама Європа. Континент вкритий шрамами від списів і мечів, гармат і рушниць, окопів і танків", - говорив, отримуючи Нобелівську премію миру, Герман ван Ромпей.

"Як у політиці, так і в житті, примирення - найскладніше завдання. Воно виходить далеко за межі простого прощення й забуття чи перегортання сторінки", - також казав тоді ван Ромпей, перший голова Європейської Ради, досвідчений переговорник, економіст та бельгійський політик, головним досягненням якого на батьківщині вважають зниження напруження та суперечок між двома громадами - валлонцями та фламандцями.

Після двох світових війн, що відбулися в ХХ столітті, сучасна історична пам'ять європейських народів формувалася на основі досвіду примирення та взаємної поваги.

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц наголосив на цій темі під час свого виступу на конференції, присвяченій відновленню України, що відбулася в Гданську в червні 2026 року. Цей захід проходив на тлі загострення історичних суперечок між Варшавою та Києвом, пов'язаних із Волинською трагедією та вшануванням пам'яті Української повстанської армії (УПА).

У своїй промові керівник уряду Німеччини торкнувся важкої історії Берліна та Варшави. Він зазначив, що незважаючи на трагічні події Другої світової війни та злочини, які німці вчинили проти поляків між 1939 і 1945 роками, обидва сусіди змогли, врешті-решт, налагодити взаєморозуміння та досягти згоди.

За словами канцлера Мерца, Німеччина і Польща на практиці довели, що "мир, добросусідство і дружба можливі" навіть після масштабних потрясінь.

Проте перший крок у цьому свого часу зробили поляки. "Пробачаємо і просимо пробачення" - це історична формула примирення, яку сформулювали польські єпископи у листі до німецьких у листопаді 1965 року. Його вважають першим серйозним кроком до примирення між польським та німецьким народами після жахливих злочинів нацистів під час Другої світової війни, що розпочалася з нападу на Польщу.

Історія війн німців із французами взагалі виходить за межі одного сторіччя, а пошук тривалого миру фактично сприяв створенню ЄС - наднаціональної структури, членам якої невигідно воювати між собою, і до якої так прагне долучитися й Україна.

Яким чином відбувалося примирення в Європі після двох світових війн у ХХ столітті?

Щоб війна була економічно неможлива

Німеччина і Франція були суперниками не лише в XX столітті. Коротка, але жорстока франко-прусська війна 1870-1871 років закінчилася поразкою Франції, що призвело до анексії Ельзасу та Лотарингії Німеччиною, а також до проголошення об'єднання Німеччини, яке, як іронічно, відбулося у Версалі.

Цю війну, а також Першу світову, яка розпочалася в Європі в 1914 році, вважають основними факторами, що призвели до того, що Версальський договір, підписаний у 1919 році, став таким принизливим для німецького народу.

Версальський мир, у свою чергу, вважається однією з причин, що спонукали німців до реваншу і, зрештою, до початку Другої світової війни. На початку цього конфлікту Франція capitulated майже без опору, а уряд країни під керівництвом маршала Анрі Петена навіть вступив у співпрацю з Гітлером.

По завершенні Другої світової не лише окремим втаємниченим політикам, а буквально усім було зрозуміло, що без сталого миру між Францією та Німеччиною про мир у Європі говорити неможливо.

Також стало очевидно, що ці два народи повинні мати зв'язки, які перевищують прості угоди, і бути настільки потужними, щоб запобігти новим кривавим конфліктам, які переслідували їх протягом багатьох століть.

Ця концепція не була оригінальною.

Після Першої світової її вже висловлював нобелівський лауреат, французький прем'єр та міністр закордонних справ Арістід Бріан (із яким у 1920-х митрополит Андрей Шептицький вів переговори про долю Галичини). А також Конрад Аденауер - тоді бургомістр Кельна, який вже як канцлер Західної Німеччини таки уклав мирну угоду з французами, але вже після Другої світової.

У 1942 році Вальтер Функ, який обіймав посаду міністра економіки нацистського Рейху та керував Рейхсбанком, опублікував статтю, де висловлював ідею про необхідність формування єдиної бізнес-спільноти в Європі (Europäische Wirtschaftgemeinschaft) та створення єдиного європейського ринку. Він виступав за запровадження єдиної валюти, спільну аграрну політику та заснування центрального банку для Європи. Ці концепції вражаюче нагадують ті, що реалізовані сьогодні в рамках Європейського Союзу.

Деякі вважали, що діяльність нацистів спільно з "зрадницьким" урядом Петена стала першим сигналом для можливої великої співпраці в майбутньому.

Цю ідею підтримували також і за межами Європи.

У 1942 британський прем'єр Вінстон Черчилль писав міністру закордонних справ Ентоні Ідену:

"Я переконаний, що країни Європи повинні працювати разом, об'єднуючись в єдину спільноту під проводом Ради Європи."

А у 1946 в Цюриху Черчилль, який виграв війну, але програв повоєнні вибори, заявив, що "першим кроком для відтворення європейської родини мусить стати партнерство між Францією та Німеччиною", а також оприлюднив ідею створення Сполучених Штатів Європи.

Сполучені Штати в рамках "плану Маршалла" для відновлення економіки Європи заохочували країни до більш тісної співпраці, ставлячи єдину умову для надання своєї допомоги: європейські держави повинні координувати свої дії у використанні отриманих ресурсів.

П'ять років після закінчення найбільшої війни в Європі, 9 травня 1950 року, міністр закордонних справ Франції Робер Шуман представив ініціативу щодо утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Цей день сьогодні святкується в Європейському Союзі як День Європи.

Декларація Шумана передбачала зв'язок основи економік - виробництво вугілля та сталі в європейських країнах -- передусім у Франції та Німеччині, оскільки "той, хто не контролює сталь і вугілля, не може розпочати війну".

"Об'єднання європейських націй вимагає подолання давнього суперництва між Францією та Німеччиною. Інтеграція виробництва вугілля та сталі повинна слугувати спільною основою для економічного зростання та довести, що будь-яка війна між цими країнами стає не тільки неможливою в теорії, а й практично недосяжною... Ця ініціатива стане основою для створення європейської федерації, яка є життєво важливою для забезпечення миру", - зазначалося у Декларації Шумана.

Вже у червні 1950 року делегації Франції, Федеративної Республіки Німеччина, Італії та країн Бенілюксу - Бельгії, Нідерландів та Люксембургу - розпочали переговори про створення об'єднання.

Угода була підписана в Парижі в квітні 1951 року. Цей документ започаткував спільний ринок сталі та вугілля серед країн-учасниць, забезпечуючи вільне формування цін, вільний рух товарів, а також відсутність мит, податків, субсидій чи інших обмежень.

Завдяки Паризькій угоді колишні суперники тепер разом займались видобутком вугілля та виробництвом сталі — критично важливих ресурсів, які раніше суттєво впливали на хід війни.

У 1957 році об'єднання перетворилося на Європейську економічну спільноту, відому як "спільний ринок", що стало основою для сучасного Європейського Союзу.

"Звісно, мир міг би запанувати в Європі і без Союзу. Можливо. Але ми ніколи не дізнаємося, як би це виглядало. Проте такий мир міг би бути лише тимчасовим, а не стійким", - підкреслив Герман ван Ромпей у своїй нобелівській промові, яку він назвав "Від війни до миру: європейська історія".

Ван Ромпей також нагадав, що коли у 1951 році лідер Західної Німеччини Конрад Аденауер прибув до Парижа для укладення договору про вугілля та сталь, одного вечора в готелі на нього чекав подарунок.

Це була військова нагорода -- "Воєнний хрест" (Croix de Guerre), що належав французькому солдату. Його донька, студентка, залишила цю відзнаку разом із короткою запискою для німецького канцлера як жест примирення та надії на мир.

"Очевидно, що прості символічні жести не можуть забезпечити мир, - зазначив лауреат Нобелівської премії. - Саме в цьому контексті з'являється 'таємна зброя' Європейського Союзу: унікальний підхід, який дозволяє настільки глибоко інтегрувати наші інтереси, що війна стає неможливою в практичному сенсі."

Від коньячного бізнесу до засновництва ЄС

Справжнім творцем плану, який публічно представив міністр закордонних справ Франції, був Жан Монне — близький партнер Шумана, роль якого важко охарактеризувати одним словом.

Хоча Монне жодного разу не займав офіційних державних посад, він активно впливав на американські та європейські уряди за кулісами, виступаючи в ролі "прагматичного інтернаціоналіста" з розгалуженою мережею впливових знайомств - від родини Валленбергів у Швеції до Рокфеллерів у Сполучених Штатах.

На Паризькій мирній конференції 1919 року Монне був помічником міністра торгівлі та промисловості Франції Етьєна Клемантеля, який запропонував "новий економічний порядок", що ґрунтувався на європейській співпраці. Проте тоді держави-переможці офіційно відхилили цей план.

Після завершення Другої світової війни британський економіст Джон Мейнард Кейнс вказав, що завдяки "координаційній" діяльності Монне, ймовірно, вдалося зменшити тривалість війни на один рік.

Монне розробив проект оновлення економіки Франції після війни, який увійшов в історію під його ім'ям.

А починав він з управління родинним коньячним бізнесом, Monnet Cognac, був державним службовцем, підприємцем, дипломатом, фінансистом (консультував польський міжвоєнний уряд щодо стабілізації курсу злотого) та загалом геніальним адміністратором, якого згодом стали називати одним із батьків-засновників Європейського Союзу.

Монне висловив думку, що "в Європі не буде стабільності, якщо країни продовжать відновлюватись на основі національного суверенітету, враховуючи всі пов'язані з цим наслідки в контексті політики престижу та економічного протекціонізму. Лише створивши федерацію або інше європейське об'єднання, ці держави зможуть забезпечити добробут та соціальний розвиток, перетворившись на єдиний економічний організм".

Французький лідер того часу, Шарль де Голль, не підтримував і навіть виступав проти концепції пріоритету наднаціональних інституцій. Саме Шуман підписував Європейську декларацію, ухвалену країнами, що підписали угоду про вугілля та сталь одночасно, яка передбачала створення наднаціональних органів, від імені Франції.

До того ж, США та Британія - союзники, які виграли війну, демонстративно ставилися до Франції як до молодшого політичного партнера, і тому європейський проєкт став для Парижа тим, у чому він міг бути лідером.

Перший канцлер Федеративної Республіки Німеччина Конрад Аденауер висловив позитивне ставлення до цієї концепції, назвавши її "ключовим кроком у напрямку до більш тісної інтеграції Німеччини та Франції, а отже, до формування нового європейського порядку, заснованого на мирній співпраці".

А своїм працівникам висловився ще чіткіше: "Das ist unser Durchbruch" - "Це наш великий успіх".

Німеччина стала першою державою, що офіційно затвердила План Шумана.

Цікаво, що як Шуман, так і Аденауер виросли в католицьких прикордонних зонах, де ідентичності були багатогранними, а межі нерідко змінювалися.

Шуман виріс у Лотарингії, яка після франко-пруської війни залишалася частиною Німецької імперії до кінця Першої світової війни. Аденауер, натомість, походив з Рейнланду. Німецька мова слугувала основною мовою спілкування під час їхніх зустрічей.

Після обох світових воєн Аденауер вважав, що тривалий мир у Європі неможливий, доки Франція та Німеччина остаточно не перестануть бути ворогами. І саме він згодом підписав угоду про мир і дружбу з Францією.

Від веганських ковбасок до мирних угод

Конрад Германн Йозеф Аденауер став першим керівником Західної Німеччини після Другої світової війни, зайнявши посаду канцлера у 1949 році, коли йому вже виповнилося 73 роки. Спочатку це призначення розглядали як тимчасове, проте він залишався на цій посаді до 1963 року. У період з 1946 по 1966 роки він також виконував обов'язки першого лідера Християнсько-демократичного союзу (ХДС).

Після Першої світової і до приходу до влади в Німеччині Гітлера, Аденауер був провідним політиком католицької Партії Центру часів Веймарської республіки та мером Кельна.

Там у голодному 1918, який завершився капітуляцією Німеччини, він запропонував рецепт ковбасок на основі сої, аби нагодувати людей. Кельнський бургомістр навіть намагався запатентувати цей рецепт, але дістав відмову від федерального уряду на тій підставі, що сосиски без м'яса не відповідають визначенню цього продукту як такого.

У Німеччині ковбаски, виготовлені за рецептом Аденауера, отримали назву "кельнські" або "мирні". Цей рецепт був запатентований, але лише у Великій Британії. Сьогодні Аденауера також вважають піонером веганської кухні в Німеччині.

Аденauer ще після закінчення Першої світової війни намагався підкреслити важливість примирення з Францією, вважаючи це вигідним для Німеччини. Він виступав за ліквідацію агресивної Пруссії як адміністративної одиниці та добивався надання автономії Рейнському регіону, ведучи відповідні переговори з французькими чиновниками.

Райнланд відійшов до Пруссії за рішенням Віденського конгресу 1815 року - європейської мирної конференції за підсумками війн Наполеона та його поразки.

Завдяки високорозвиненому та індустріалізованому Рейнланду, особливо Рурському басейну, Пруссія змогла стати провідною економічною та військовою силою Центральної Європи. Це, в свою чергу, сприяло об'єднанню всієї Німеччини під її контролем у 1871 році.

З огляду на своє походження, кельнець Аденауер вважав, що саме прусський дух став першопричиною націонал-соціалізму (схожего погляду також дотримувався і Вінстон Черчилль), і що лише позбувшись його, Німеччина зможе стати справжньою демократією.

У своєму листі, написаному в грудні 1946 року, Аденауер зазначав, що на початку XIX століття Прусська держава стала "майже божественною сутністю", яка ставила інтереси державної влади на перше місце, ігноруючи права людини.

Коли в період між 1930 і 1932 роками нацистська партія здобула перемогу у муніципальних, земельних і загальнонаціональних виборів, Аденауер -- затятий противник Адольфа Гітлера та нацистів -- усе ще вірив, що покращення стану національної економіки дозволить ігнорувати нацистів.

Проте на початку лютого 1933 він остаточно усвідомив марність будь-яких дискусій чи спроб досягти компромісу з нацистами. Незабаром міську раду Кельна розпустили, а у квітні 1933 року Аденауера офіційно звільнили з посади бургомістра та заморозили його банківські рахунки.

Забезпечивши безпеку своєї сім'ї, він вирішив звернутися до настоятеля бенедиктинського монастиря з проханням дозволити йому оселитися там на кілька місяців.

Як пише Альберт Шпеєр у своїй книзі "Шпандау: таємні щоденники", Гітлер виявляв інтерес до роботи Аденауера, високо оцінюючи його суспільні ініціативи, проте в рамках нацистського Рейху для Аденауера не знайшлося місця.

Після подій, відомих як "Ніч довгих ножів", що відбулися 30 червня 1934 року, Аденауера арештували. Однак згодом його звільнили, після того як він надіслав листа Герману Герингу, який на той час обіймав посаду міністра внутрішніх справ Пруссії.

Протягом наступних двох років Аденауер постійно змінював місце проживання, остерігаючись репресій, і виживав завдяки підтримці друзів. У серпні 1937 року йому вдалося за допомогою юристів добитися надання пенсії. Він також отримав фінансову компенсацію за свій будинок, який був переданий у власність міста Кельн.

Так Аденауер усамітнено прожив кілька років, але після невдалого замаху на Гітлера в липні 1944 року його вдруге ув'язнили як противника режиму.

Аденауеру заборонили повертатися до Кельна. Але коли американці почали звільняти Німеччину, його знову призначили бургомістром міста -- спочатку таємно (протягом перших двох місяців) через те, що його сини служили в німецькій армії. Однак після передачі міста до британської зони окупації керівник військової адміністрації генерал Джеральд Темплер у грудні 1945 року звільнив Аденауера, звинувативши його в некомпетентності.

Дивовижним чином, визволення Аденауера британськими військами стало каталізатором його політичного успіху. Це надало йому можливість у 1950-х роках співпрацювати з союзниками, не піддаючись звинуваченням у "зраді національних інтересів" з боку німецького населення.

Після поразки Німеччині у Другій світовій саме Конраду Аденауеру як політику вдалося змістити фокус уваги союзників-переможців із денацифікації на відбудову Німеччини.

Політика вибору меншого зла та добробуту.

Генерал Луцій Клей, який очолював американську військову адміністрацію, відзначав: "Найбільшою викликом для нашого управління стало виявлення достатньої кількості кваліфікованих німців, які не мали жодних зв'язків з нацистським режимом".

На 8 травня 1945 року, коли війна в Європі добігла кінця, у спустошеному союзниками Кельні з 21 фахівця міської гідротехнічної служби, чий досвід був критично важливим для відновлення водопроводу та каналізації, нацисти знищили 18, - зазначає Тоні Джадт у своїй книзі "Після війни".

Внутрішня політика Конрада Аденауера сприяла його успіхам на міжнародній арені. Договір про вугільно-сталевий союз не здобув популярності в Німеччині, де його розглядали як спробу Франції встановити контроль над німецькою індустрією.

Умови угоди були сприятливими для французької сторони, проте для Аденауера найважливішим завданням залишалося відновлення економіки Німеччини, що могла бути досягнута завдяки інтеграції в Європі.

У зв'язку з цим Аденауер змушений був відмовитися від концепції возз'єднання та відновлення територій, які були втрачені через зміщення кордонів Польщі та Радянського Союзу на захід. Це питання стало актуальним для наступних канцлерів.

Політичний курс Аденауера щодо Німеччини був заснований на концепції "політики сили" (Politik der Stärke) та "теорії магніту". Згідно з цією ідеєю, успішна і демократична Західна Німеччина, яка інтегрувалася в західні структури, повинна була стати магнітом, що врешті-решт сприяв би поверненню Східної Німеччини до її сфери впливу.

"Після дванадцяти років владарювання націонал-соціалізму Німеччина, а також її розділена частина, не мали ідеальних варіантів вирішення своїх проблем. Часто доводилося обирати між варіантами, що мали свої недоліки," - зазначав Аденауер у своїх мемуарах, описуючи період 1945-1953 років.

Він також підкреслював: "Ми були маленькою та надзвичайно вразливою нацією. Самотужки ми не могли досягти значних результатів. Нам не слід було перетворюватися на "пустку" між Сходом і Заходом, адже в такому разі ми залишилися б без друзів і з небезпечним сусідом на сході".

Зовнішньополітичні успіхи Аденауера не могли б бути реалізовані без виваженої соціальної політики в Німеччині, зокрема, завдяки впровадженню ефективної системи соціального забезпечення та пенсійного забезпечення.

Завдяки зусиллям Аденауера та його міністра економіки й наступника Людвіга Ергарда західнонімецька модель "соціальної ринкової економіки" сприяла періоду стрімкого підйому, відомому як німецьке економічне диво - Wirtschaftswunder, що принесло добробут і розвиток всій країні. В епоху Аденауера - в період з 1950 по 1963 рік - реальна заробітна плата у ФРН зросла вдвічі.

Протягом 15 років свого канцлерства Німеччина перетворилася з розореної країни, що зазнала поразки, на двигун європейської економіки. У 1955 році вона приєдналася до НАТО — військово-політичного союзу, створеного переможцями Другої світової війни, який французи розглядали також як додаткову гарантію ненападу з боку Німеччини в майбутньому, а також як буфер між Францією та радянською загрозою зі Сходу. Крім того, Німеччина відновила свою армію — Бундесвер.

А з де Голлем, противником наднаціональних утворень, Аденауер також знайшов спільну мову - на ґрунті віри - обидва були ревними католиками.

Роль особистостей в країнах із "ненормальною пам'яттю"

Після того, як у 1957 році ФРН підписала Римський договір і стала однією з країн-засновниць Європейської економічної спільноти, Конрад Аденауер уперше зустрівся з президентом Франції Шарлем де Голлем, який згодом став його близьким другом і союзником у справі франко-німецького зближення.

Аденауер сприймав де Голля як "опору" і єдиного іноземного керівника, якому він міг повністю довіряти.

14 вересня 1958 року Шарль де Голль запросив федерального канцлера Захаріуса Аденауера до своєї заміської резиденції в Коломбе-ле-Дез-Егліз. Протягом всього свого тривалої політичної кар'єри де Голль надав цей винятковий привілей лише Аденауеру, як очільнику уряду.

Їхня перша зустріч відбулася за два тижні до референдуму про нову конституцію П'ятої республіки, президентом якої став де Голль. Ці два політики вирішили регулярно зустрічатися, і в період між 1958 і 1963 роками вони мали п'ятнадцять зустрічей.

У липні 1962 року канцлер Конрад Аденауер та президент Франції Шарль де Голль взяли участь у спеціальній месі примирення, що відбулася в Реймському соборі — місці коронації французьких монархів і важливій святині, яку німецькі війська майже знищили під час Першої світової війни.

"Я впевнений, що ця близька дружба та міцний зв'язок між Францією і Німеччиною стануть новим поштовхом для Європи. Подумайте лише: якби цієї дружби не було, будь-яка ініціатива щодо розвитку Європи з самого початку була б приречена на невдачу," -- висловив свої думки Конрад Аденауер під час зустрічі з французьким президентом Шарлем де Голлем у Бонні в липні 1963 року.

Ця подія сталася після того, як у січні того ж року в Єлисейському палаці було укладено Договір про дружбу між Францією та Німеччиною — концепція, яка в 1945 році видавалася повністю неможливою.

Угода включала в себе систему консультацій, що зобов'язувала організовувати регулярні зустрічі на вищому політичному рівні для обговорення питань зовнішньої політики, оборони, освіти та програм для молоді, що перетворило колишніх суперників на важливих партнерів.

"Я -- німець, але я також -- і завжди був -- європейцем, і завжди почувався європейцем. Тому я давно виступав за порозуміння з Францією. Ба більше, я робив це ще в 1920-х роках, під час найгостріших криз, навіть всупереч позиції уряду Рейху", - згадував Конрад Аденауер у своїх мемуарах.

Аденауер, який в Німеччині отримав прізвисько "старець" (Der Alte), завершив свої обов'язки канцлера в 87 років, але продовжував бути головою правлячої партії ХДС до 90 років, коли остаточно відійшов від політичної сцени. Він також залишався депутатом Бундестагу від округу Бонн до останнього подиху.

У 2003 році в рамках телевізійного проекту Unsere Besten ("Наші найкращі") на німецькому суспільному телеканалі ZDF Аденауера було визнано "найзначнішим німцем усіх часів".

"Прагнучи віднайти місце для своєї країни в легітимному повоєнному порядку, він зіткнувся зі спадщиною загальносвітового осуду, а всередині країни -- з дезорієнтацією суспільства, виснаженого низкою подій: революцією, світовою війною, геноцидом, поразкою, розколом, економічним крахом і втратою моральних орієнтирів", - писав про Аденауера американський геостратег Генрі Кіссінджер.

Його опис викликів, з якими зіткнувся німецький лідер у повоєнний період, а також методи їх подолання вражають до глибини душі.

Він вибрав шлях, який поєднав смирення з відвагою: визнати злочини, скоєні Німеччиною; прийняти наслідки поразки та безсилля, включаючи розподіл країни; погодитися на демонтаж промислової інфраструктури в якості військових репарацій; і, проявляючи покору, працювати над створенням нової європейської архітектури, в якій Німеччина могла б стати надійним партнером. Таке бачення висловив Кіссінджер, який сподівався, що Німеччина стане звичайною країною, хоча й усвідомлював, що в її пам'яті завжди залишаться "ненормальні" моменти.

У вересні 1984 інші лідери - федеральний канцлер Гельмут Коль та президент Франсуа Міттеран разом вшанували пам'ять загиблих в обох світових війнах під час церемонії поблизу Вердена.

У 1916 саме у Верденській битві, яку ще називали м'ясорубкою, втретє був поранений Шарль де Голль. Його вважали мертвим, і навіть нагородили посмертно. Але насправді він потрапив у полон до німців, де він перебував понад 2,5 роки, зробивши п'ять невдалих спроб втечі.

Знання німецької мови значно сприяли йому в його боротьбі з ними під час Другої світової війни, коли він очолював французький рух опору "Вільна Франція".

Після закінчення Першої світової війни де Голль опинився в Польщі, де викладав тактичну теорію у військовій академії в Рембертові, неподалік Варшави. У липні та серпні 1920 року він навіть брав участь у бойових діях на фронті польсько-більшовицької війни, в якій командування Червоною армією здійснював Михайло Тухачевський. Цікаво, що де Голль і Тухачевський зустрілися раніше, п’ять років тому, під час німецького полону.

У боротьбі за захист Польщі від більшовицької агресії на допомогу полякам прийшли військові з армії УНР, які виконали свої зобов'язання відповідно до угоди між Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою. Саме до цих військових, які були інтерновані в Каліші у 1921 році, звертався "батько" відновленої Польської республіки, що постала після сторічного розподілу країни.

"Я вас перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую. Не так мало бути (Panowie, ja was bardzo przepraszam, nie tak miało być)", - вибачався тоді маршал Пілсудський за несправджені надії щодо відновлення української держави, за зраду Ризького миру з більшовиками, і за недостатню допомогу у її захисті у важливий момент.

У цей же період відбулася відмова де Голля від постійної служби у Війську Польському та його повернення на батьківщину. У міжвоєнний час він здобув репутацію видатного військового теоретика, його ідеї мали багато спільного з концепціями німецького військового теоретика та маршала Гудеріана, який згодом став основним автором бліцкригу.

Проте напрацювання де Голля не дуже цікавити тодішніх французьких командувачів. Після швидкої капітуляції Франції перед нацистами у 1940 та формуванні "зрадницького уряду" на чолі із Анрі Петеном, де Голль емігрував до Британії.

18 червня 1940 року Військово-повітряні сили оголосили радіозвернення Шарля де Голля "До всіх французів" (A tous les Français), у якому він зазначив: "Франція зазнала поразки в битві, але це не означає, що вона програла війну! Ми нічого не втратили, оскільки ця війна є світовою. Настане час, коли Франція відновить свою свободу та велич".

Особистий контакт, який мали Аденауер та де Голль, був радше великим винятком у стосунках із французьким лідером, якого багато хто із сучасників вважав зарозумілим і навіть нестерпним у спілкуванні.

"Найбільший тягар, який мені довелося витримати, був Лотаринзьким," - говорив генерал Едвард Спірс, британський делегат у Франції під час обох світових воєн. Ці слова часто помилково приписують Черчиллю.

Лотаринзький хрест, що з часів Жанни д'Арк став символом боротьби за визволення Франції, набув значення уособлення руху "Вільна Франція" та генерала Шарля де Голля під час Другої світової війни. Цей хрест є свідченням складної історії регіону, що протягом століть змінював своїх господарів між Францією та Німеччиною.

Через 55 років після підписання Єлисейської угоди про дружбу між Німеччиною та Францією, колишні кровні вороги вирішили поновити угоду.

Таким чином, у 2019 році був укладений контракт, який підписали президент Еммануель Макрон і канцлер Ангела Меркель.

Місцем укладення угоди стало місто Аахен — ще одне важливе місто для обох країн, оскільки воно було столицею імперії Карла Великого, якого обидві нації вважають своїм предком.

А у 2023 році, на 60-ту річницю Єлисейської мирної угоди, німецький уряд у повному складі на чолі із канцлером вирушив до Парижа, де провів спільне засідання із французьким урядом.

На противагу відчаю.

У 1965 році, після Вселенського собору у Ватикані і напередодні відзначення 1000-річчя хрещення Польщі, польські єпископи вирішили написати листа примирення до німецьких єпископів, вперше вживаючи формулу "даруємо своє прощення й просимо про прощення".

Вони почали своє звернення з підкреслення значущості внеску Заходу, особливо німців, у формування польської історії та культури.

У той же час польські священики звернули увагу на те, що під час Другої світової війни їхня "батьківщина була охоплена концтаборами, над якими безперервно підіймався дим від крематоріїв", і зазначили, що "будь-яка форма німецької військової уніформи, не лише есесівська, стала для всіх поляків не тільки символом жаху, а й уособленням ненависті до німців".

Польські священники також визнали, що "західний польський кордон по Одеру та Нейсе є для Німеччини... надзвичайно гірким наслідком останньої війни масового знищення - разом зі стражданнями мільйонів біженців і переміщених німців" (за спільним наказом держав-переможниць у Потсдамі 1945 року). Єпископи також зазначали, що "більша частина населення залишила ці області зі страху перед російським наступом і втекла на Захід".

"І незважаючи на все це, незважаючи на майже безнадійний, обтяжений минулим стан речей, саме виходячи з цього стану речей, ми закликаємо вас, високошановані брати: спробуймо забути, - закликали польські священники. - Якщо з обох сторін присутня справжня добра воля - а в цьому, мабуть, ніхто не сумнівається, - то серйозний діалог неодмінно буде успішним, попри всі труднощі та гострі теми".

Серед єпископів, які брали участь у створенні листа з пропозицією прощення між польськими та німецькими єпископами, був Кароль Войтила – майбутній Папа Іван Павло ІІ. Він виступав одним із провідних ініціаторів та активних учасників польсько-українського примирення, починаючи з 1987 року.

"Настав момент відпустити важке минуле! Нехай прощення — і те, що ми даруємо, і те, що отримуємо — стане, як цілющий еліксир, у кожному серці, — зазначав Іван Павло ІІ під час свого візиту до Києва у 2001 році. — Нехай очищення історичної пам'яті допоможе кожному з нас ставити понад усе те, що об'єднує, а не те, що розділяє, аби разом збудувати майбутнє, яке ґрунтується на взаємній повазі, братерській єдності, спільній співпраці та справжній солідарності."

А в 1965 році звернення єпископів стало відправною точкою для примирення між Польщею та Німеччиною.

Проблему повоєнних кордонів між Німеччиною та Польщею (як і багато інших) вирішували вже політики.

У грудні 1970 року Віллі Брандт, представник соціал-демократичної партії, став першим канцлером Західної Німеччини, який відвідав Польщу після закінчення Другої світової війни.

На той час спливло вже 25 років з моменту, коли Німеччина захопила Польщу, залишивши після себе мільйони загиблих і численні руїни по всій країні.

Коли простих слів виявляється недостатньо.

На світанку 7 грудня 1970 року Брандт встановив вінок біля пам'ятника героям, які загинули під час Повстання у Варшавському гетто.

Брандт вирівняв чорно-червоно-жовту стрічку на вінку, зробив кілька кроків назад і раптово впав на коліна на холодний мокрий граніт, нахиливши голову. Як повідомляло DW, фотографи почали метушитися, намагаючись зловити вдалий кадр — вони усвідомлювали, що стали свідками важливої історичної події.

Канцлер простояв навколішки лише 30 секунд. Але ці пів хвилини дійсно увійшли в історію.

"Над прірвою німецької історії, відчуваючи тягар мільйонів вбитих, я зробив те, що роблять люди, коли самих лише слів замало", - згодом написав Брандт у своїх мемуарах.

Чи був цей жест заздалегідь запланований? "Ні, не був, - пише Брандт. - Мої найближчі помічники були не менш здивовані, ніж фотографи і репортери, що стояли поряд".

Польські комуністичні видання не розміщували зображення західнонімецького канцлера на колінах, а партійна пропаганда продовжувала наголошувати на "підлих фашистах".

На той час більшість німців ще не були готові визнати свою спільну провину за злочини, вчинені нацистами.

Опитування громадської думки того періоду показували, що приблизно половина населення Західної Німеччини не підтримувала жест канцлера, вважаючи його надмірним.

Однак під час свого знакового візиту до Польщі Віллі Брандт також уклав Варшавський договір, що передбачав відмову Федеративної Республіки Німеччина від вимог на території, втрачені після війни на сході від Одеру, які перейшли під контроль Польщі.

Опозиція в Бундестазі, що складається з представників консервативних партій ХДС та ХСС, відкинула цю угоду з Варшавою, в той час як ультраправі навіть називали Брандта "зрадником нації".

Варшавська угода не була єдиним кроком у напрямку мирного співіснування на Сході. У період з 1970 по 1973 роки канцлер Віллі Брандт уклав двосторонні угоди з Радянським Союзом, Чехословаччиною та Німецькою Демократичною Республікою (НДР). У цих договорах він, від імені німецького народу, визнавав, що Німеччина остаточно втратила свої східні території, і запевняв, що ніколи не буде намагатися їх повернути силовим шляхом.

Тепер, озираючись у минуле, багато істориків сходяться на думці, що політика зближення, яку сповідував соціаліст Брандт, була першим кроком на довгому шляху до найважливішої мети повоєнних німецьких політиків різних політичних поглядів - возз'єднання Німеччини, яке стало можливим у 1990 року.

До цього, в червні 1990 року, міністри закордонних справ Німеччини та Польщі уклали угоду, що стосується кордонів. Ця угода стала однією з умов, які міжнародні партнери ставили перед німцями у контексті об'єднання країни.

Віллі Брандт був удостоєний Нобелівської премії миру у 1971 році за його значний внесок у зменшення напруженості між Сходом і Заходом, що знайшло своє відображення в конкретних ініціативах.