КРИЗА СВІТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ЯК ПОДОЛАТИ?

Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Формально в Україні Церква відокремлена від держави, а сама держава є світською. Проте, з кожним роком присутність релігійного фактору в політичному житті вагомо збільшується. Можна стверджувати, що це сталося внаслідок посилення ролі Церкви у житті суспільства, зростання довіри до неї. Але є й інший бік цього явища — архіїзація світогляду широких мас (внаслідок економічної кризи та занепаду освіти і науки), звернення людей до простих світоглядних установок домодернового часу.

СВІТСЬКІСТЬ ПРОГРАЄ ДОМОДЕРНУ

Очевидно ми маємо справу з кризою тих моделей секуляризму, які склалися в ряді західних суспільств, а потім були перенесені в інші культурні та історичні контексти. Хоча криза світської держави на Заході також дається взнаки.

В Україні ми спостерігаємо не лише посилення ролі Церкви в суспільстві, але і швидку і небезпечну для майбутнього України політизацію питань релігії, культивацію релігійного світогляду.

Цей процес підтримується нашим правлячим класом, який, з одного боку, на телекамери та для селфі виявляє свою набожність, а з іншого використовує релігійність людей в своїх політичних цілях. Я вже не можу пригадати жодного офіційного заходу, де б не були присутніми священослужителі, або релігійних свят де поряд з вівтарем не стояли б провідні політики.

За словами Сергія Здіорука, «політика переважно використовує релігійні ідеї не з метою власного одухотворення, а для маніпуляції свідомістю мільйонів людей; у свою чергу релігійні інституції гіперболізують роль політичного інструментарію в розв’язанні будь-яких проблем, що відволікає їх від виконання безпосередніх завдань».

У цьому екстазі єднання держави і церкви, політики і релігії існує загроза втрати свободи не вірити у надприродні сили. Вже сьогодні бути атеїстом не модно. Якщо ти у політиці, то небезпечно, виборці не зрозуміють.

Люди, які були атеїстами сьогодні стали агностиками. Ще більше про це не хочуть замислюватися і висловлювати своє ставлення.

Ви скажите, що атеїстам нічого не загрожує? Є 35 стаття Конституції України. Можете не вірити стільки заманеться.

Насправді ситуація є більш складною і загрозливою.

Український філософ Марк Добрускін зазначає, що “дискримінація атеїзму стала системою протягом останніх років… Вважалося, що головна функція атеїзму — критика релігії. Насправді, критика релігії є другорядною функцією атеїзму. Його провідною стороною є сприйняття і наукове пояснення навколишньої дійсності на основі об’єктивних законів природи і суспільства, формування духовних сил людини, що пізнає і перетворює світ».

ДОМІНУВАННЯ РЕЛІГІЙНОГО

Згідно соціологічних опитувань, які проводив Центр досліджень проблем громадянського суспільства, в Україні нараховується понад 5% атеїстів та 17% агностиків. В основному це люди молодшого (18 – 25 років) та середнього (35 – 45 років) віку. Отже мова йде не про радянську спадщину “войовничого атеїзму”.

Більшість з них не приховують свого ставлення до релігії, але, нажаль, не готові до активного відстоювання своїх прав. Попри це, майже всі з опитаних негативно сприймають нав’язування з боку релігійних спільнот свого світогляду. Мова йде про релігійні державні свята, появи в школах священників з курсами християнської етики, трансляцій на центральних телеканалах богослужінь, релігійних маршів, домінування релігійного дискурсу в інформаційному просторі тощо. При цьому на ТБ немає телепрограм, які б популяризували науковий світогляд (не “наукові програми”, а саме науковий світогляд). Спроби створити подібний медійний продукт розглядається цервами як образа почуттів віруючих.

Можна погодитися з тезою Валерія Климова, що «у постсоціалістичних, пострадянських країнах атеїзм негласно намагаються витіснити із позитивної системи цінностей і робиться це з такою ж непримиримістю, як це свого часу вчинялося «войовничим атеїзмом» щодо релігії та Церкви”.

За останні роки не вийшло друком жодної праці, присвяченої вивченню атеїзму.

Атеїстичні дисципліни вилучені з навчальних планів ВНЗ. Така ситуація у вищій школі веде до ослаблення позицій наукового світогляду і посилення впливу ненаукових концепцій і поглядів, під впливом яких виявилася значна частина студентів і педагогів. Про що можна говорити, якщо дружина профільного віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка стверджує, що студентам потрібно передавати «позанаукові» знання (що вона й робить), при цьому не розмежовуючи науку і псевдонауку.

Книгу відомого українського дослідника атеїзму Євграфа Дулумана «Бог. Религия. Священники. Верующие и атеисты», видану накладом в триста (!!) примірників, книжкові магазини продавати відмовлялися не лише в Росії, але і в Україні. Перевірено особисто!

Доходить до смішного. Нещодавно віряни УПЦ МП намагалися заборонити показ на території України фільмів «Омен» та «Код да Вінчі». Справа розглядалась неодноразово і крапку поставив лише Вищий адміністративний суд України (постанова від 01.11.2012 р. у справі № К-59/10), який встановив, що заборона прокату цих фільмів з релігійних мотивів може розглядати як форма цензури, що заборонена Конституцією України. Алілуйя!

Але не завжди закон виступає на боці свободи совісті.

Як зазначає правник Дмитро Вовк, в Єдиному реєстрі судових рішень, на запит «свобода віросповідання» видає 3 892 документи; на запит «релігійна свобода» – 17 454 документи; на запит «релігійна організація» – 27 695 документів. Це cвідчить про достатньо велику кількість справ, що стосуються релігійних прав людини, зокрема, і в сфері адміністративної юстиції.

Більшість рішень судів є такими, які можуть розцінюватися як підтримку “церков більшості”. Українські суди відверто нехтують приципом пропорційності.

Як приклад такого правосуддя Дмитро Вовк наводить кейс Благодійного фонду «Міжнародна допомога «Добрий самаритянин» протестантської Одеської народної церкви, якому Одеський міськвиконком через суд відмовив у проведенні публічного богослужіння і костюмованої Пасхальної постановки за євангельським сюжетом (травень 2013 року).

Мотивуючи своє рішення про заборону заходу «Доброго самаритянина», Апеляційний суд послався на лист митрополита Одеського та Ізмаїльського УПЦ МП Агафангела. У цьому листі митрополит зазначив, що публічне богослужіння і костюмована постановка відбудеться у Страсну п’ятницю, коли «Господь наш Ісус Христос приніс себе у жертву за гріхи людства». Апеляційний суд погодився з аргументами Агафангела і вказав, що демонстрація і пасхальна постановка у страсну п’ятницю може викликати обурення православної громади.

Серед судових рішень, які дискримінують інші релігійні групи є і справи де фігурують УГКЦ, УПЦ КП та Римо-католицька церква, віряни яких намагалися блокувати акції інших “менш впливових” релігійних громад чи атеїстів.

Можна згадати як керівництво педуніверситету ім.Драгоманова минулого року добровільно-примусово відправляло студентів замість занятть на молебен у Володимирський собор (УПЦ КП).

З атеїстами ситуація ще більш складна.

За ними по суті не визнається право на публічне виявлення своєї позиції та критики релігійного світогляду. Якщо ти не віруючий, то це твоя особиста справа, але як тільки ти починаєш критикувати релігійний світолгяд та популяризувати свої погляди ти ризикуєш отримати позов за образу “почуттів віруючих”.

Нещодавно Тернопільські атеїсти звернулися з петицією до міської ради з проханням “виділити земельну ділянку під будівництво осередку громади, вільної від релігійний переконань”. Це звичайно жарт, але достатньо почитати форуми з обговорення цієї ініціативи. Віряни УГКЦ ледь анафему не оголосили ініціаторам петиції.

Ми ще не Росія з реальними тюремними строками за те, що ловиш покемонів в храмах чи для Pussy Riot, але невпинно наближаємося.

ЯК ВИПРАВИТИ?

По-перше, в майбутньому Новому Суспільному Договорі, а також в новій Конституції України потрібно чітко закріпити відокремлення Церкви від держави та світськість Республіки. Для дотримання балансу і пропорційності інтересів всіх громадян України варто виключити згадки про «відповідальність перед Богом» у тексті Договору та Основного закону.

Якщо ми вводимо Творця (Бога) в якості вищого Судді й оголошуємо це нормою-принципом Основного Закону, ми, таким чином, ставимо почуття та світогляд людей, які не сповідують авраамічних релігій (де Творець єдиний; є релігії, де творціи можебути багато) та людей з атеїстичним світоглядом (для яких наявність згадки про Бога, який створив світ вже суперечить їх світогляду), в підпорядковане становище.

Європейський суд з прав людини розкрив положення ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (свобода думки, совісті, релігії) та підкреслив, що ця свобода є одним з основоположних принцпів демократичного суспільства по сенсу Конвенції. В аспекті релігії … “цей принцип є цінним положенням для атеїстів, агностиків, скептиків та просто байдужих до цієї проблематики” (рішення ЄСПЛ у справі “Кокінакіс проти Греції” (1993 рік)). І отже згдака про Бога в офіційних документах не має слугувати виправденням домінування однієї з форм релігійності в демократичному суспільстві. Бажано її уникати, бо це “важливо для атеїсів, агностиків тощо”.

Так, у світі багато конституцій, де є згадка про Бога і це гармонійно вписувалося в світський характер держави. Але в більшості таких країн існують інституції та право, які недозволяють державі втручатися у справу церков, а релігійним організаціям — домінувати в суспільстві.

В Україні з її домодерновим “культурним кодом” варто йти шляхом конструювання норми, яка наперед унеможливить домінування релігійного світогляду за будь-яких умов.

І це питання не компромісу між віруючими та невіруючими, це принципова позиція людей з науковим світоглядом і значної частини агностиків.

По-друге, запровадити на рівні законодавства принцип “взаємного виключення”. Не держава, ні релігія не повинні втручатися в справи один одного. Наприклад, заборонити Верховній Раді ухвалювати рішення, щодо релігійних питань (крім тих, які стосуються реєстрації та обмежень діяльності в інтересах національної безпеки). Подібне невтручання обґрунтовується тим, що релігія — це справа особиста, приватна (недержавна). І якщо в сфері релігії щось не так, то і розбиратися з цим мають лише ті, у кого є спеціальні повноваження (внутрішньоцерковні інституції чи поліція і суд, якщо є загроза громадській безпеці).

Наприклад Джордж Летсас заперечує існування окремого права не бути ображеним у релігійних почуттях. Таким чином обмеження допускаються виключно з метою уникнути насильства, а не для захисту свободи релігії.

Існують також думки, що захист релігії від критики і нападок, навіть образливих, у світському суспільстві не повинен виходити за межі храмів і церковних споруд, так би мовити легітимної релігіїної території.

Якщо вже ми не здатні послуговуватися нормо-принципами недомінації, тоді доцільно запровадити окрему статтю до Кримінального кодексу за образу почуттів атеїстів. Наприклад, у Казахстані так і зробили.

По-третє, позбавити релігійні організації пільг. Сьогодні церкви мають право, зокрема: не сплачувати податок на нерухомість, податок на прибуток; мають знижені ставки податку на землю; мають пільги на оподаткування прибутку з дочірніх підприємств; мають право на несплату або відшкодування ПДВ; мають вдвічі нижчі тарифи на газ, тощо. Ці пільги дискримінують громадян України, які не сповідують жодної релігії, бо вони мають сплачувати податки та платити за енергоносії на загальних засадах, тоді як релігійні громади мають суттєві пільги та знижки.

В іншому випадку, нам доведеться зареєструвати власну церкву “Малого сірого братства” та оголосити храмами власні квартири (пільги ж на газ), а себе пасторами (щоб не платити податки).

По-четверте, встановити історичну справедливість щодо української православної церкви і поставити крапку. Отримання Томосу забезпечить канонічне правовизначення Церкви, що потрібно для ідентичності української нації у домодерновому вимірі.

Навіть атеїсти усвідомлюють, що “канонічний простір” Московського Патріархату тотожний “рускому міру” у виконанні “днр / лнр”. Росія веде проти України парадигмальну війну, де релігійний світогляд та символи надважливі. Тому процес оформлення автокефалії української Церкви є справою політично доцільною за існуючих умов. Він суміжний з правом на захист від зовнішнього агресора.

Проте, на цьому потрібно поставити крапку. Жодних спеціальних статусів для Української помісної православної церкви бути не може, бо домінування московських попів зміниться на таке ж домінування з боку попів патріотичних. Чому я цього не хочу можна прочитати вище.

По-п’яте, ввести обмеження (до заборони включно) для діяльності релігійних організацій, керуючі центри яких знаходяться в країні-агресорі. В разі виявлення ознак прямої колаборації з ворогом, передбачити право заборони діяльності такої організаії на території України за рішенням суду.

Хотів би нагадати, що навіть в існуючому законодавстві передбачено, що здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Аналогічні підстави легітимного обмеження свободи релігії з деякими текстуальними відмінностями закріплює і стаття 3 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», де окремо вказується, що підстави обмеження свободи релігії мають бути встановлені законом і відповідати міжнародним зобов’язанням України.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

В дискусії між Валерієм Пекарем та Юрієм Романенком з цієї теми, Валерій висловив тезу, що існує певна діалектична єдність двох процесів: розвиток свобод для тих, кому вони потрібні (20% громадян); розвиток системи ідентичності для тих, кому вона потрібна. “Це два паралельні процеси, які один одному не суперечать, а навіть підтримують один одного при правильній організації”.

Проте я вимушений заперечити Пекарю і погодитися з логікою запропонованою Юрієм Романенком. Поки модернова частина суспільства тікає за кордон чи у “внутрішню Монголію”, політики грають на примітивних інстинктах найбільш забитої, малоосвітченної і, як наслідок, найбільш токсичної частини населення. У світі штучного інтелекту і передових соціальних технологій, люди бігають за хоругвами, замість дій по вирішенню своїх проблем.

Від себе додам, що очікувана Валерієм Пекарем “правильної організації” процесу в умовах існуючого політико-правового дизайну існувати не може.

Поки не відбулося перезавантаження державності та свідомого укладання Суспільного Договору між громадянами ми приречені на конфлікт модерну і домодерну, де перший програє. Для України це означає зникнення. Ми, ті кого 20%, цього дозволити не збираємося.

30.07.2018

Джерело: Політком