Новий суспільний договір: якою має бути влада Республіки?
Хоча Юлія Тимошенко порушила питання нового суспільного договору та необхідності перезаснування держави і розмістила її на своїх передвиборчих знаменах, ця тема не є новою й активно обговорювалась як під час Майдану, так і зразу після нього.
На початку 2014 року вона трохи відійшла на другий план, тому що країні терміново необхідно було обирати легітимного президента та верховного головнокомандувача.
Але ще на перших зустрічах Порошенка як президента України з громадськими активістами питання нового суспільного договору ще якось звучало, згодом про нього забули. Тоді набагато більш актуальними були боротьба із зовнішньою агресією, економічною кризою, бідністю та корупцією.
Під кінець 2018 року стало зрозумілим, що зміни та реформи, які відбулися за ці 4 роки, за великим рахунком, не зачепили фундаментальні основи сучасної української держави, закладені ще в середині 90-х за президентства Леоніда Кучми – те, що зараз називається «олігархічний консенсус».
Ми досі живемо в системі координат «друзям – усе, народу – Конституція».
Неформальні учасники олігархічного консенсусу досі утримують політичні партії та формують парламент, призначають міністрів та голів інших «хлібних» державних органів, контролюють суди, поліцію, прокуратуру та СБУ, практично безкоштовно користуються суспільним надбанням (земля, її надра тощо), контролюють медіапростір, користуються політичною та депутатською недоторканістю, монополізують цілі галузі і ринки.
Загалом – держава для них, а не вони для держави.
Традиційно, гарантом збереження «олігархічного консенсусу» в Україні з часів Кучми є президент. Аж ніяк не Конституції. «Гарант Конституції» вже давно звучить хіба що з сарказмом.
Двічі «революційна воля мас» не погоджувалась із нав’язуваним Системою кандидатом у президенти, і двічі Система потім знаходила компроміс із «народним» обранцем.
І другий раз «народний» президент має примарні шанси на другий термін і мусить іти на угоду з Системою з її медійними, фінансовими та адміністративними ресурсами.
Все було б нічого, якби така ситуація не привела до практичної втрати державності на початку 2014 року, коли виявилося, що в нас немає ні армії, ні поліції, ні служби безпеки, які здатні захистити і державу, і її громадян. Якби Україна не була б найбіднішою та найкорумпованішої країною Європи.
Щодо економіки, то максимальне, що може забезпечити «Система», це 2-3% зростання ВВП на рік, тобто реально – консервацію бідності та відсталості. Що робить нас приреченими вічно бути «під зовнішнім управлінням» чи то західних інституцій, чи східного сусіда.
Система настільки стійка, що дві останні революції нічого не змінили, просто відбулася певна ротація «облич» і певні реформи на фоні зовнішнього та внутрішнього тиску, але які не зачепили основ «олігархічного консенсусу». Система «проковтне» і спрофанує і «відкриті списки», і антикорупційний суд.
Тимошенко зробила те, що мав зробити роки два тому Порошенко, – зібрала за круглим столом філософів, експертів, політологів, активістів, декількох депутатів та інших цікавих людей з метою проведення дискусії та напрацювання ідей щодо нового Суспільного договору та нової Конституції.
Причому ці два документи мають доповнювати один одного. У разі обрання президентом Тимошенко обіцяє першим указом винести обидва документи на всеукраїнський референдум.
Чи є цьому гарантії – звичайно, ні. Але ми мусили принаймні проаналізувати і спланувати, у якій країні хотіли б жити.
Я не є політичним прихильником Юлії Тимошенко, як і переважна більшість учасників круглого столу. Також не є і не збираюся бути членом її виборчого штабу. Мене запросила особисто Альона Шкрум як експерта з питань реформи державної служби та державного управління.
Було створено робочі групи з напрацювань проекту Суспільного договору та концепції нової Конституції. Далі три робочі групи працювали практично разом – Концептуальна група працювала над проектом Суспільного договору, групи «Організація республіканського управління» і «Територіальний устрій та місцеве самоврядування» відповідно готували концепції організації влади (управління), територіального устрою та місцевого самоврядування Республіки.
Власне, домовилися зразу замість терміна «держава» вживати термін «республіка». Чому – хай розкажуть члени Концептуальної групи.
Щодо системи республіканського управління робоча група пропонує побудову системи управління в Україні, в основу якої покладена система компетентнісного відбору – виявлення, розвиток та використання для блага кожного і всіх компетентностей її громадян на принципах Суспільного Договору: самореалізація, співжиття, співволодіння та співуправління.
Проектування будь-якої системи повинно мати чіткі засади. Насамперед – визначення базової установки. Для системи республіканського управління, що пропонується, базовою установкою є орієнтація на пряму демократію та компетентнісне управління як альтернативу представницькій демократії та владі привілейованого класу.
Представницька демократія створює ієрархію довіри (хто отримав кількісно більшу довіру, той займає вищий щабель в ієрархії влади).
Компетентнісний підхід – ієрархію компетентності: хто в змозі виконувати вищі управлінські функції, той займає вищі щаблі в управлінській ієрархії.
Група наполягає на компетентнісному підході з таких причин:
1) представницька модель українського зразка не забезпечує якісного управління, бо до цього часу створено цілий арсенал технологій маніпулювання електоральною думкою, що приводить до влади некомпетентних управлінців;
2) представницька демократія по-українськи створила в країні владний прошарок, орієнтований виключно на самовідтворення – привілейований клас, який, по-перше, закрив соціальні ліфти для талановитих управлінців, по-друге, створив закриту систему доступу до розподілу національного надбання;
3) за допомогою представницької моделі демократії олігополія в Україні створила таку систему влади, яка хоч і спирається на довіру виборців, але використовує її виключно для свого збагачення;
4) поєднання систем представницької демократії та привілейованої влади в українському варіанті через багаторівневу систему привілеїв для правлячого класу та системну корупцію від процесу виборів до монопольної експлуатації спільним надбанням не змогла забезпечити економічний добробут громадян, їхній захист від зовнішньої агресії, що зрештою призвело до нікчемності та неспроможності держави виконувати свої функції в 2013-2014 роках;
5) закритість влади, відсутність соціальність ліфтів змушує представників найбільш компетентної та активної частини українського суспільства шукати шляхи самореалізації поза межами України.
Компетентнісний підхід вирішує ключові проблеми суспільного управління, які несе з собою представницька модель, – він вивільняє інтелектуальну енергію суспільства, створює соціальні ліфти, підвищує якість управлінських рішень тощо.
Компетентнісний підхід реалізує на практиці головний принцип справедливості «доступність для кожного, корисність для всіх».
Кожен може реалізувати себе відповідно до власного рівня компетентності, за бажанням постійно її підвищувати та за прозорою процедурою переходити з одного рівня компетентності на інший – вищий, тобто реалізувати себе в горизонтальній або вертикальній площині управлінської піраміди.
Далі текст Концепції такий:
Україна є республікою.
Влада в Україні належить громадянам.
Ієрархія компетентностей республіканського управління в Україні має такі рівні:
– Світоглядний та стратегічний рівень,
– Рівень формування республіканської політики,
– Рівень організації впровадження політики,
– Рівень реалізації політики,
– Рівень соціальної орієнтації та самовизначення громадян.
Відповідно до вертикалі компетентностей, управлінська вертикаль Республіки має такі рівні:
– Національна Асамблея Самоврядності (Стратегічна Рада та Громадянська Палата),
– Парламент,
– Уряд,
– Уповноважені Урядові органи (будь-якої форми власності),
– Соціальні об’єднання (самоврядні об’єднання громадян – територіальні, екстериторіальні та ціннісні громади).
Компетентнісний відбір формує кадровий резерв Республіки, здобути посаду управлінської вертикалі можна буде, тільки пройшовши компетентнісний відбір та маючи підтверджену компетентність відповідного рівня.
Навіть міністрів голова Уряду зможе призначати тільки з компетентів рівня організації впровадження політики і вище, а депутатами зможуть стати компетенти рівня формування республіканської політики і вище.
Яким буде порядок компетентнісного відбору – маємо ще вирішити. Але і в Україні вже маємо його прототипи – зонішнє незалежне оцінювання випускників та конкурси на посади фахівців з питань реформ державної служби.
Звичайно, ні я, ні інші учасники групи не впевнені, що наші ідеї щодо організації республіканського управління, територіального устрою, місцевого самоврядування чи виборчої системи збережуться в новій Конституції в тому вигляді, у якому ми дійшли згоди і виставляємо їх на загал. Чи що взагалі нова Конституція в той чи інший спосіб буде схвалена.
Але, принаймні, ми спробували. І це було дуже цікаво.
Сергій Сорока, менеджер групи РПР «Реформа публічної адміністрації»
17.08.2018
