Розлом

Сергій Дацюк. УП. 01.02.2019

З моменту отримання незалежності Україна знаходиться в розломі. Щоб подолати цей розлом, його потрібно принаймні зрозуміти. І це непросто.

Цей розлом зовсім не полягає у виборі між зниженням тарифів та виграшом війни з Росією, як це вважає Тарас Возняк. Тобто у нас не простий актуальний вибір у 2019 році, у нас вибір в ситуації тривалого розлому.

Ситуація розлому

Перший рівень розлому полягає у нашому різному розумінні того, що таке щастя і що таке нещастя. Тобто перший розлом це наша неспроможність домовитися про спільне щастя.

Оскільки щастя це категорія суб’єктивна. Для когось щастя це духовний розвиток, а для когось – це матеріальне збагачення. Для когось щастя це те, що важливе, наприклад, існування цілісної України, а для когось – це те, що актуальне, наприклад, пристойне життя. Для когось щастя це стабільність як збереження того що є (щоб хоч так би було), а для когось щастя це зміни (щоб було принципово інакше).

Другий рівень розлому це власне вибір між гідністю та щастям. Вмерти за Україну це гідно, але не є безпосереднім щастям. Пережити ворога на частині території України це якесь маленьке щастя, але не дуже гідно.

Війна це не про щастя. Війна це про гідність. Але якщо постійно стимулювати установки на щастя в публічному дискурсі, то треба якось пояснювати війну саме в цьому контексті.

Тому в публічному дискурсі виникають виродки – «холодний мир» Порошенка, тобто фактично заморожений конфлікт, чи замирення з ворогом Медведчука та Бойка, які по суті є капітуляцією, чи навіть дипломатичний мир від Вілкула, що означає здобуття миру чужими руками.

Є принципово інакша установка: виграш у війні шляхом перемоги та здобуття суб’єктності у такій перемозі на основі гідності, а щастя – потім. Адже нам потрібно не просто здобути перемогу над Росією. Нам потрібно зробити так, щоб це була наша перемога, а не перемога власне наших союзників. Тобто нам потрібна гідна перемога над Росією. А це принципово інакша мета, ніж та, яку ставить сьогодні влада та так звана опозиція від вчорашньої партії Регіонів.

Зберегти олігархів, які наживаються на війні, вічно боротись з корупцією, дуже повільно робити реформи, як власне і пропонує нинішня влада, це таке маленьке щастя. Але як же тоді бути з Революцією гідності, яка ставила зовсім протилежні завдання?

Гідним є просте розуміння – війни або виграють, або програють. Припинити війну через дипломатичні домовленості, замирення чи навіть «холодний мир» це означає капітулювати, які би евфемізми ми для цього не вживали.

Звідки взагалі береться нещастя?

Я спробую показати вам «ланцюжок нещастя».

Ланцюжок нещастя

Перший Президент був вибором швидше політичним, аніж економічним. Тому проблеми в економіці України швидко привели до його переобрання.

В 1994 році, коли ми вибирали нового Президента, то робили вибір між повільним створення середнього класу, подрібненням при цьому промисловості, радикальним зниженням рівня життя, але при впевнених перспективах багатшати всім разом, з одного боку, і збереженням великих шматків промисловості СРСР, швидким відновленням попереднього рівня життя, відтак створенням олігархів і при перспективах багатшати окремо і дуже по-різному, з іншого боку.

Ми обрали друге. Причому, тоді ще не було Інтернет в Україні, але от вам цитата з тексту мого архіву, написаного в аналітичному відділі одного комерційного банку, де я тоді працював.

«З’єднання банківського капіталу з промисловим неминуче. Технологія цього з’єднання – створення фінансово-промислових груп, в яких навіть державний капітал брав би участь на одному рівні з недержавним капіталом. В умовах монополістичної економіки влада політичної держави з її командно-розподільчою системою буде перетворена у владу небагатьох фінансово-промислових груп. Це олігархія, панове, але дешевше не виходить, якщо звичайно не придумати будь-яких чергових утопій…»

В 1999, коли ми знову вибирали Президента, знову був вибір – почати обмежувати владу олігархів і створювати середній клас чи зберегти олігархів, які от-от мали розпочати перехід до зростання економіки. Тоді новостворені олігархи змогли профінансувати передвиборну кампанію задля свого збереження в астрономічних сумах, причому з залученням російських політтехнологів. Тоді вперше наш вибір був серйозно обмеженим політтехнологіями та ЗМІ, причому за участі Росії. Ми знову вибрали олігархію і підтримали наявного президента.

Свідченням тодішніх проблем в процесі вибору є моя стаття кінця 1998 року «В чем обвиняют украинского Президента».

В 2004 році на президентських виборах, коли олігархічні клани вже оформилися і стали фактично державною владою, політичний вибір був між патріотичним імпотентами і непатріотичними злочинцями. Масштабного бачення ситуації не було ані у влади, ані у опозиції, як би вони не мінялися місцями. Виникає громадське дисидентство. Але той перший Майдан 2004-го року був не за вибір між олігархами та їх відсутністю, а взагалі за право обирати, тобто за право мати вибір.

Тоді вперше в ситуацію вибору еліти втручається громада – на Майдані відбувається Помаранчева революція. Оскільки у так званої контреліти не було ані програми реформ, ані нових кадрів, ситуація після Майдану звалюється в нову олігархізацію, відмову від реформ, у ще вищу корупцію.

Вибір українців на президентських виборах 2010 року був уже всерйоз спотворений Росією та українськими олігархами, які їй підігрували. Розслідування фальсифікації результатів тих виборів досі не відбулося, як зрештою, не відбулося розслідування злочинної діяльності партії Регіонів після Майдану 2013-2014 – саме через належність значної частини представників нинішньої влади до тодішньої влади.

В 2013-2014 роках під час Революції Гідності виникає уже чітке уявлення, що правлячий клас (уже не еліта) неспроможний змінити ситуацію в Україні. Олігархи нездоланні, бо олігархія закорінилася в Україні системно і, щоб її здолати, у правлячого класу немає програм взаємопов’язаних політичної, економічної, соціальної та культурної реформ. Водночас організована громада вперше стає здатною не лише дати відсіч правлячому класу, але і хоч мінімально осмислювати ситуацію.

В 2019 році, під час передвиборної президентської кампанії, перед нами знову той самий вибір – продовжити «ланцюжок нещастя» чи розірвати його. Правлячий клас тепер деградував до стану привілейованого класу. Олігархія стала не просто системно закоріненою, вона стала головною небезпекою для подальшого існування України.

Олігархи це чисте рафіноване зло, яке було породжено монополізованою економікою СРСР, продовжило своє існування у вигляді корупції на енергоносіях, потім було включене в бізнес-стосунки з такою ж олігархізованою економікою Росії, що зрештою спонукало до виникнення війни Росії з Україною, «замирення з ворогом», «торгівлі на крові», «згортання реформ», системної корупції та «вічної «боротьби» з корупцією» і т.д.

Олігархи це є прокляття СРСР, яке досі існує всередині України. Олігархи на декілька десятиліть законсервували великі частини монополізованої економіки, створили систему державної корупції для підтримки цих монополій, повсякчас нищили середній клас та блокували власне творення інновацій всередині України.

Вибір-2019

Отже на президентській кампанії у 2019-му році у нас вибір між олігархічною стабільністю та громадськими змінами.

Стабільність це «холодний мир», блокування реформ, вічна боротьба з корупцією і цементування олігархічного консенсусу. «Холодна війна» це зрозуміле протиставлення «гарячій війні», яке має позитивний контекст. А «холодний мир» це вироджене розуміння, яке означає заморожене життя в Україні і ніяких перспектив навіть на віддалене майбутнє, тобто це негативний контекст. Зокрема це також означає масову еміграцію молоді з України. Якщо ви хочете спробувати жити в країні олігархічних найманців та пенсіонерів, то голосуйте саме за стабільність.

Зміни це дуже непевно через олігархічний спротив, дуже неясно з точки зору підтримки громади, дуже ризиковано під час війни через опір ворога заодно з вітчизняними олігархами. Але це принаймні хоч якісь позитивні перспективи і поступове повернення молоді до України. Якщо ви хочете жити в країні з позитивною перспективою, то голосуйте за зміни.

Або стабільне олігархічне щастя для небагатьох, або невелике громадське щастя для всіх. Або негідна стабільність, або гідна нестабільність. Або олігархічний консенсус, або громадський консенсус. І третього в цьому виборі нема, які би виверти кмітливості ми би не застосовували.

Ось моя пряма відповідь Тарасу Возняку.

Олігархічний консенсус ніколи не дозволить нам перемогти у війні з Росією. Президент-олігарх, який очолює цей консенсус, має піти геть. Будь-які поступові чи радикальні зміни, що дозволяють замістити олігархічний консенсус громадським консенсусом, є на користь Україні, тому що зрештою це дозволить нам перемогти у війні з Росією.

Теза, що давайте спочатку виграємо війну, а потім будемо боротися з олігархами, не працює. Тому що досвід вже майже п’ятого року війни свідчить – якщо ми не позбудемося олігархічного консенсусу, у нас буде вічна війна, вічна боротьба з корупцією, вічні повільні псевдореформи, вічна торгівля на крові, вічні убивства громадських активістів, вічні відмазки мажорів-злочинців від тюрми, вічна безкарність убивць Майдану і вічна толерантність до агентів Росії. Тривалої наруги над смислом та перспективою Україна не витримає.

Чи можливий солідарний вибір в 2019?

Проблемність ситуації вибору у 2019 році полягає у декількох набутих вадах нашого громадянського суспільства, які суттєво блокують солідарний вибір.

Вада перша. Зруйновано простір очної громадської комунікації, який існував приблизно до 2010 року. Потім «сіра піраміда» спричинила руйнування традиції круглих столів як очної комунікації, яка вже не відновилися, і громадська комунікація перейшла у соціальні мережі Інтернет. Створення провладних ботоферм, тролінг будь-яких громадських ініціатив в соціальних мережах, поширення фейкової інформації, масове шельмування з використанням мережевого поширення – все це вже технології заочної громадської комунікації сьогоднішнього дня.

Вада друга. Монополізація владою публічної комунікації на телебаченні – диктат збоченого порядку денного, брехлива пропаганда псевдоуспіхів влади, масове шельмування опонентів, недопуск громадської комунікації на телебачення, цензура на рівні незапрошення на телеканали громадських лідерів та інших критиків влади. Ситуація дійшла до критичної межі – всякий раз, коли ви бачите шельмування опонента в студії без присутності опонента в студії і не перемикаєте телеканал, ви працюєте на олігархів.

Вада третя. Експерти обслуговують ті чи інші політичні сили, а не творять нові смисли та перспективи, тобто солідарним змістам в комунікації немає де взятися. Олігархічний підкуп цілого ряду експертів, які працюючи на олігархічних телеканалах чи беручи участь в ток-шоу на цих телеканалах, не дотримуються жодних норм рівноважної комунікації на позиції громади з установкою на солідарність. Стан негідної поведінки багатьох експертів виходить за будь-які межі пристойності. Особливо ганебним є продовження участі в публічній комунікації експертів, які отримують гроші і в Україні, і в Росії.

Вада четверта. Описаний вище розлом призвів не лише до політичного розлому між інституціями та партіями, але і до розлому всередині громадянського суспільства. Причому будь-які інструменти на подолання цього розлому торпедуються владою та олігархами. Громадськість спричинилася до творення Суспільного Договору, але ідея солідаризації через текстуальне осмислення перспектив громади-республіки, торпедована владою та її агентами (тролями, ботами, експертами і журналістами), досі не оволоділа суспільною свідомістю. Власне дієвість цього інструменту залежить від настання чергової кризи. Вочевидь з наступної політичної кризи ми будемо виходити через Суспільний Договір.

Вада п’ята. Зрештою в Україні відсутній майданчик, де б відбувалася дискусія за великим рахунком. Перспективи Європи надзвичайно проблемні, а Україна досі торочить про похід в Європу. Слабкість політичних лідерів та розкол Західного світу робить НАТО дуже сумнівним інструментом світової безпеки. Інституційна криза в США свідчить про небезпеку ізоляціонізму і втрату ними позиції світового поліцейського. Гегемонія Китаю і суб-гегемонія Росії в такому світі без сильних союзників США та Європи диктують нам необхідність переосмислення місця України в світі та потрібність нових підходів до власної безпеки. Водночас в Україні немає майданчика, де би ми могли це обговорити.

Отже в 2019-му році солідарний вибір між двома основними установками – на стабільність та на зміни – неможливий.

Можливий лише вибір більшості, тобто несолідарний вибір в цьому розломі. І ця більшість знову буде з невеликою перевагою. Куди схилиться цей вибір більшості, невідомо.

В ситуації проблемної комунікації та стимулювання олігархічними ЗМІ світоглядного розлому подолання його можливе лише на рівні колективної ментальності.

А це означає дещо глибше, ніж політична довіра, це означає фундаментальний вибір на рівні довіри українців до власної мудрості.

На цьому рівні немає вибору між політиками, це вибір способу мислення.

Якщо Україна не подолає цей розлом, у неї немає майбутнього.

Читайте також

Рекомендації

Це майданчик, де розміщуються матеріали, які стосуються самореалізації людини, проблематики Суспільного Договору, принципів співволодіння та співуправління, Конституанти та творенню Республіки.

Ми у соцмережах

Напишіть нам

Контакти



Фото

Copyright 2012 ПОЛІТИКА+ © Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених користувачами.