Smart Voting або чому треба запроваджувати інститут відповідального громадянства

Київ. 30 червня 2016 року (ПолітКом, Богдана БАБИЧ). Сучасні українські моделі остаточно вичерпали свій потенціал розвитку. Вони мали сенс у пострадянський період як спосіб відтягнути неминуче. І ось тепер це неминуче настало. Ми змінимося або зникнемо як держава Україна. Допомогти нам може якісна політико-правова інновація, наприклад, – відповідальне громадянство. Хочете знати більше?

Чому потрібно змінювати Систему?
Інститути влади наскрізь просякнуті корупцією. Олігархічний консенсус («клептократичний консенсус» за Тарасом Бебешко), який утворився в Україні, унеможливлює проведення будь-яких якісних змін. Це своєрідний пакт про «межі реформ». І межі ці дуже вузькі.

Сергій Дацюк у статті «Суть нинішньої політичної кризи» досить чітко описав подальші перспективи України: «в нинішній Україні майбутнього немає, громадянська війна невідворотна, країна буде фрагментуватися далі. Головні винуватці – українські корпорації та представники великого бізнесу (деякі з них навіть політики і чиновники високого рангу), які так і не стали патріотами, а також політичні пройдисвіти, які опираються легітимації та легалізації. Суть нинішньої політичної кризи – правлячий клас руйнує Україну, сам це розуміє, боїться цього, але меркантильні мотивації його сильніше публічних».

Багато експертів вважають, що олігархічний (клептократичний) консенсус в нашій країні призводить до кризи і демонтажу держави. Український крупний капітал так і не доріс до ролі національної буржуазії з її прогресивними функціями.

На думку Юлії Мостової, наші клептократи-олігархи сформувалися в «особливій моралі, де потрібно було рвати, гризти і ходити по трупам. Вони аморальні не тому, що багаті. Вони багаті, тому що аморальні. Їх нездатність керувати державою з нинішніми викликами очевидна. А ми вибори поспіль віримо, що вовки можуть стати пастухами ».

Скоро настане час Ч
Найближчим часом президент Петро Порошенко спробує провести через парламент законопроект про вибори на окупованих територіях. Наступний крок – легітимізація окупаційних режимів і внесення змін до Конституції щодо особливого статусу ОРДЛО.

Це може підірвати позиції влади і запустити нові революційні процеси. Включаться генератори хаосу. Росія застосує весь свій інструментарій для дестабілізації ситуації і реалізації медведчуківських сценаріїв. У підсумку «громадянська війна» і «авторитарний режим»? «Сомалізація»? Ми хочемо такої долі?

Дехто ще вірить, що нас врятують «реформатори», що потрібні лише «нові обличчя», «команда єврооптимістів з право-ліберальними цінностями», яка «візьме і зробить» реформи в державі.

Але приходять «нові обличчя», вони входять в інститути цієї країни, але якісних змін так і не відбувається. І немає їх не тому, що ці «особи» некомпетентні (хоча і таке трапляється), а тому що система кліентістскіх відносин і кругової поруки самовідтворюється. Вона адаптується, перетравлює «реформаторів» і робить державу ще більш токсичною. Тому активності «реформаторів» нагадують спробу завантажити нове програмне забезпечення в старий ламповий комп’ютер з 5-дюймовими дискетами. Це «залізо» не здатне сприйняти нову реальність.

Останні виборчі кампанії показують, що гроші найкраще забезпечують результат. Як правило, за допомогою підкупу (продуктовий набір), скупки голосів (по 300-500 гривень) і за півлітра горілки можна забезпечити перемогу будь-якого негідника. Бувають винятки, але вони лише підтверджують правило. Як політтехнолог я є свідком використання подібних «технологій» в умовах реальної кампанії на периферії, і з кожним роком вони прогресують. Спочатку людей доводять до злиднів, а потім спекулюють на стражданнях і купують голоси. Про яку появу середнього класу ми можемо говорити? Олігархам просто не вигідно руками своїх кишенькових партій створювати умови для появи конкурентів.

Чому у нас виникають майдани? Тому що громадянське суспільство, яке складає близько 10% громадян, в своєму розвитку в кілька разів вище за державні інститути і політикум. Цей креативний клас досить гостро реагує на несправедливість і відчуження влади від людей. І саме вони виходять на майдан, коли прірва між владою і громадянином досягає рівня Маріанської западини. Можна перемогти на Майдані, можна скинути чергового Януковича, але замість оновлення та зміни системи на виборах, більшість виборців продасть свій голос черговому популістському олігархічному проекту.

Всі ці ОппоБлоки, радикали Ляшко, «відродження» і «влади народу», партії «Батьківщина» з БПП і НарФронтом скуповують голоси за дрібний прайс. Вони беруть безпосередню участь у зміцненні олігархічного правління в Україні і ділять політичну ренту.

Все починається з відповідальності громадянина, який голосує

У нас зазвичай кажуть про політичну відповідальність політикуму, президента, депутатів, партій, чиновників тощо. З одного боку все вірно. Але не варто перекладати відповідальність лише на політикум. Приводять їх до влади виборці. Політична відповідальність – це перш за все здатність громадянина усвідомлювати свої дії та вчинки, розуміти їх позитивний або негативний характер.

Люди, які продають свій голос, не цінують власне право вибору. Вони не мають відповідальності не тільки за своє життя, але і за життя наступних поколінь. А значить, до влади потрапляє всіляка наволоч, яка розглядає представницький мандат або посаду як власне «корито», за яке вони народу заплатили і тепер можуть використовувати його у своїх інтересах. Тому такий політик або призначений за політичною квотою чиновник, накладає корупційний «податок» на громадян. Ми з вами платимо цей податок, тому що наші сусіди продали свій голос за гречку.
Системна помилка! Як її виправити? Як вийти за межі нинішньої гнилої Системи?

Що робити?

Свого часу механізми, що застосовуються на виборах, і загальне виборче право, витіснили жеребкування, ротації і номінації, які практикувалися лише серед повноправних громадян за часів античності і відродження. Тоді це здавалося прогресивними інноваціями. Але представницька демократія не покрила дефіциту участі і раціональності правління. З уведенням загального голосування держава краще не стала, навпаки, з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій виникла потреба в меритократичних механізмах і в безпосередній участі громадян у прийнятті управлінських рішень. Це актуалізувало інтерес до республіканізму в його первинному сенсі.

Республіка – це рівність тих, кому не все одно. Рес і Публіка (спільна справа). Тобто ті, кого цікавить життя в своїй країні, повинні мати рівні шанси на отримання доступу до основних позицій влади. Але, крім прав, ці громадяни мають бути готовими взяти на себе і відповідальність. І якщо ми говоримо, що перший етап революції Гідності дав нам свободу, то другий має створити передумови до появи відповідального громадянства.

Я пропоную розглянути наступну модель:

Крок 1. Для України розрив з пострадянським минулим і перехід до нової якості державності можливий шляхом підписання нового Суспільного договору. Йдеться про перезаснування держави на нових принципах і в ім’я загального блага. Відповідно, учасниками – підписантами повинні бути не еліти «президент – парламент – громадськість» або «влада – бізнес – громадськість», як пропонують деякі експерти), а самі громадяни. Саме громадяни мають погодитися з новими правилами гуртожитку і заснувати державу. Громадянин, підписуючи договір, отримує не тільки права і свободи, але, як це має бути в Республіці, усвідомлено бере на себе відповідальність. Це свідоме рішення і правовий акт.

Крок 2. У тексті нової Конституції України необхідно передбачити положення про «громадян» і «жителів» держави Україна.
Громадянами є ті, хто підписав Суспільний договір і склав іспит на знання: а) української мови; б) історії України; в) основ конституційного ладу. Це дає право громадянам голосувати, бути обраними і обіймати посади в органах державної влади та силових структурах. Право створювати і бути членами політичних партій мають тільки громадяни.
Жителі України мають всі ті ж права, що і громадяни, крім виборчого права і можливості обіймати державні посади.

Також жителі України мають право обирати до органів місцевого самоврядування (чиновниками місцевого рівня можуть бути тільки громадяни). Іспит на громадянство проводиться раз на рік. Кількість спроб необмежено. Іспит для набуття громадянства організовується за зразком Зовнішнього незалежного оцінювання для абітурієнтів ВНЗ. Кожен житель України або іноземець, незалежно від національності, кольору шкіри, сексуальної орієнтації, віросповідання, після підписання Суспільного договору, має право отримати громадянство України і виборчі права згідно з новою процедурою.

Хтось може побачити в цій пропозиції обмеження виборчого права. Ні, це зміна процедури і навпаки розширення права на отримання громадянства. Зрештою, коли ви хочете отримати права на керування автомобілем, ви складаєте іспити. Ніхто ж не називає це обмеженням. Чому керувати країною може будь-яка «кухарка», незалежно від її рівня підготовки?

Тести розробляються Міністерством освіти за участю громадськості та експертів. Головною умовою є можливість скласти тест середньостатистичним випускником загальноосвітньої школи. Підготовка до складання тестів здійснюється шляхом масової освітньої кампанії (від безкоштовних мовних курсів до онлайн-тренінгів зі знання історії та конституційного ладу) і просвітницьких програм.

Так, це істотно змінює принцип набуття громадянства. У європейській правовій континентальній культурі керуються так званим Ius sanguinis, тобто «Правом крові». Громадянство надають тим, хто народився на цій землі. Я вважаю, що в постмодерному світі «право крові» потрібно замінити на «право договору». Це більш точно визначає суть відповідального громадянства. У нас є громадяни, які народилися на цій землі і з презирством ставляться до держави Україна, при цьому мають усі виборчі права. Я також знаю громадян інших країн, які вивчили українську і воюють за нас в АТО, однак вже два роки не можуть отримати громадянство. Справедливо?

Як це працює в інших країнах?

Пропозиція ввести процедури отримання виборчих прав не є моїм ноу-хау.
Так, Естонія і Латвія не реалізували «нульовий варіант» надання громадянства, за якого громадянство автоматично отримували всі мешканці республік. Вони ввели інститут «негромадян».

На відміну від громадян Естонії, негромадяни не мають права голосувати на виборах в Рійгікогу (парламент), бути обраними до нього, як і до Європарламенту. Негромадяни з 5-річним проживанням на певній території можуть обирати ради місцевого самоврядування, але обраними повинні бути лише громадяни.

Варто зазначити, що ідея виборчого права для негромадян у територіальних громадах зараз досить популярна в США і в європейських країнах з високим відсотком мігрантів.
Статус «негромадянина» багато в чому пов’язаний з обмеженням прав. Так, в Латвії не можуть служити в правоохоронних органах, охороняти в’язниці, працювати чиновниками, адвокатами, нотаріусами, фармацевтами, працівниками Служби державних податків, РАЦСів і ін. Також існують обмеження в соціальних і економічних правах: у придбанні нерухомості, у правах на приватизаційні сертифікати, в підрахунку пенсійного стажу, у праві володіти зброєю, у виїзді без віз в деякі країни ЄС тощо.

У Латвії для натуралізації необхідно принести присягу вірності Латвійській Республіці (аналог Суспільного договору), сплатити мито, скласти іспити з латиської мови, конституції, гімну та історії Латвії. В Естонії, щоб стати громадянином, потрібно скласти іспит на володіння естонською мовою; на знання основного закону (Конституції) і закону про громадянство Естонської Республіки; підтвердити постійний легальний дохід, достатній для утримання себе і своєї сім’ї; бути лояльним до Естонської держави і дати клятву: «Подаючи клопотання про громадянство Естонії, клянусь бути вірним конституційному ладу Естонії».

Я пропоную спеціальну процедуру отримання виборчого права через складання іспитів на добровільних засадах усіма охочими мешканцями України. Зробити цей вибір можна раз на рік за принципом ЗНО для абітурієнтів. Це добровільний вибір голосувати або не голосувати.

На сьогодні більшість раніше негромадян стали громадянами Естонії та Латвії, частина отримала громадянство Росії чи інших країн, інші є апатридами.
До речі, негромадян в Естонії і Латвії навіть не призивали до армії (до того, як була введена контрактна армія). Європа не бачить особливої проблеми в інституті негромадян Латвії. Так, комісар Ради Європи Ніл Муйжніекс заявив, що хоч «негромадянства» і унікальне явище для Європейського союзу, проте аж ніяк не суперечить законодавству ЄС, «оскільки в законах ЄС просто не прописані норми щодо негромадян». А всі докори Росії на адресу Латвії про порушення прав людини, включаючи проблему негромадян, є необґрунтованими.
Балтійські країни не єдині держави, де є певні обмеження прав і принцип їх набуття після складання іспитів.

Специфічне обмеження виборчого права для певних груп громадян закріплено в конституції Данії. Фактично голосувати мають право ті, хто платить податки. Так стаття 29 (1) конституції Королівства Данія: «… закон встановлює, в яких випадках кримінальні покарання та соціальну допомогу по бідності можуть бути законною підставою для позбавлення виборчих прав». У деяких муніципалітетах до виборчих списків не вносять громадян, які не сплачували вчасно місцеві податки, а також отримують допомогу для незаможних.
В Ізраїлі, наприклад, існує релігійний інститут «гіюру» – іспиту на єврейство. Він на пряму не пов’язаний з електоральними правами, але багато в чому визначає можливість бути обраним або обіймати державну посаду.

Багато людей, які мають право на репатріацію за законом про повернення, не є євреями за релігійними законами. Адже євреєм вважається народжений від єврейки або гіюр. Ви можете отримати паспорт Ізраїлю, але багато дверей будуть для вас зачиненими (проблема «зачинених скляних дверей») бо ви не єврей / іудей. Наприклад, зробити політичну кар’єру буде досить складно.

Що важливо для нас, так це те, що гіюр розглядається іудеями як «однозначне, усвідомлене рішення неєврея назавжди приєднатися до єврейського народу і дотримуватися наданих Всевишнім заповідей (мицвот) єврейського життя» (божественний договір Бога і євреїв) і передбачає «переконаність уповноважених для вирішення цих проблем визнаними єврейськими громадами рабинів в тому, що неєврей щирий у своєму бажанні прийняти гіюр і підготовлений до єврейського способу життя».

У Європі все більше говорять про те, що надання громадянства не повинно бути автоматичною процедурою. Переважно, це пов’язано з кризою мультикультуралізму і неготовністю ЄС інтегрувати мігрантів з Півдня. Однак у Центральній Європі, Великобританії, Франції і навіть у відносно благополучній Швейцарії, деякі експерти пропонують піддати всіх громадян цих країн тесту на громадянство, за результатами якого надавати право голосу на виборах центральної влади. Особливо ця ідея стала популярна після Brexit, у якому під гасла популістів за вихід з Євросоюзу проголосували літні люди, бідні верстви населення і люмпенізована частина так званої «малої» Британії.

Якщо відкинути ейджістскі заклики (заборонити пенсіонерам голосувати) радикальних британських євроінтеграторів, у підсумку це бажання підвищити раціональність вибору англійців. Як приклад можна навести ідею про загальне впровадження партисипативних мереж і відтворення інституту виборців, як у США. Інші пропонують використовувати іспити для іноземців, які претендують на європейське громадянство, а за результатами національного конституційного іспиту вже надавати право електорального голосу.

SMART VOTE. Що це дасть?

1) Підвищення якості електорального голосу. Я виходила з того, що людина, яка усвідомлено прийняла рішення скласти іспит на громадянство, буде цінувати це право. Людина вже доклала достатні зусилля для того, щоб мати можливість голосувати. Таким чином, вона не лише усвідомлено погодилась з правилами Суспільного договору (наш перший крок до громадянства), пройшла через процедуру отримання певних знань (готуючись до тестів), а й стала частиною Республіки (спільної справи).

Акт добровільного прийняття на себе відповідальності за долю країни окремим громадянином підвищить якість електорального вибору, його раціональність і усвідомленість.
Я розумію, що з 36 млн. 331 тис. громадян, наділених виборчим правом, іспит на громадянство в перший рік складуть від 5 до 10 млн осіб. Але, як показує досвід країн Балтії, кількість громадян з кожним роком зростає за рахунок молодого покоління.

Це позначається не лише на електоральній карті країни, а й може призвести до певної диспропорції представництва в органах влади. Але скажіть мені, хіба чинний закон про вибори до органів місцевого самоврядування не зробив те ж саме? Хіба це не призвело до того, що цілі райони і тергромади виявилися без свого представника в обласних радах?

Я ж пропоную зробити так, щоб подолати ментальне відставання нашої країни. Вийти на нову якість рішень. Можливо, на якомусь етапі, буде дефіцит громадян з правом голосу, але я впевнена, що він покриється за рахунок соціалізації нового покоління молодих українців.

2) Нова якість політичної культури. Такий громадянин навряд чи продасть легко свій голос за гречку або пляшку горілки. Їм складно буде маніпулювати, залякувати або ігнорувати. Відповідальність забезпечує активну участь і бажання свій голос захистити.

Однак основним якісним маркером буде готовність громадян дотримуватися правил. Ті суб’єкти, які спробують порушувати правила або маніпулювати вибором громадян, поставлять себе поза Суспільним договором, і їх політична перспектива буде під питанням.

Правила і відповідальність формують здатність домовлятися. Політичні суб’єкти будуть вимушені формувати довготривалі відкриті коаліції, вступати в комунікацію з виборцями не лише перед виборами, а й у міжвиборчий період. Це запустить процес активного зростання партій нового типу, орієнтованих на партисипативні моделі взаємодії з виборцями.

3) Ліквідація політичного склерозу і щеплення від популізму. Як показує мій особистий досвід участі у виборчих кампаніях, у наших виборців дуже коротка електоральна пам’ять. Вони забувають, що казав і що робив той чи інший політик кілька років тому. Виборці орієнтуються на зовнішній образ, гасла і епатаж. Вони керуються не раціональними аргументами, а емоціями. Цим користуються популісти, які є олігархічними надбудовами. Популізм небезпечний тим, що він у кінцевому підсумку вбиває активізм громадян і підігріває патерналізм. Відповідальне громадянство дасть потужне щеплення проти популістів і сприятиме ліквідації політичного склерозу.

4) Розвиток здатності до самоорганізації. Головною проблемою сучасного українського суспільства є те, що на самоорганізацію здатна лише невелика частина громадян. Це більше, ніж десять років тому, але ще не досить для того, аби побороти патерналізм.

Довгий час наші політики культивували в українцях совкові уявлення про владу як про колективну «сильну руку», яка приймає всі рішення і роздає блага. «Від простої людини нічого не залежить». Замість того, щоб виховувати у громадян самостійність та ініціативу, радянські комплекси консервували патріархально-патерналістську політичну культуру.
Оглядач «Української правди» Михайло Дубинянський вважає, що «головний мінус патерналізму тісно пов’язаний з його головним плюсом – почуттям захищеності. Ілюзорный захист позбавляє суспільство від зайвих стресів, але заважає тверезо оцінити ситуацію і підготуватися до можливих ризиків.

Людина прив’язується до бюджетної посади і не має ніяких запасних варіантів. А потім державні «гарантії» несподівано розсипаються, немов пісочні замки на сонці. Чим сильніше людина заражена патерналізмом, чим менше він турбувався в минулому, тим гірше йому доведеться ».

Відповідальне громадянство відкриє шлюзи самоорганізації та ініціативи. Ми бачили деякі форми цієї самоорганізації на Майдані: спільнокошт, економіка дарування, хмарні цивільні мережі, соціальне підприємництво, міжсекторальне співробітництво, неприбуткові кооперативи і багато іншого.

5) Скорочення простору «держави – примусу» і перехід до «держави – сервісу».
Самоорганізація, викликана до життя відповідальним громадянством, неминуче призведе до скорочення простору «держави – примусу» з його роздутим бюрократичним апаратом, культом некомпетентності, неефективними управлінськими рішеннями і закритістю інституцій.

Це створює умови для розвитку як інститутів безпосередньої громадської участі в управлінському процесі, так і формує інститути Республіки. Очевидно, що прискориться процес відмирання непотрібних функцій держави. Щось буде делеговано громадянському суспільству або приватним економічним агентам (тому що вони більш ефективні), щось піде в електронні девайси і сервіси. У будь-якому випадку нинішня модель управління змінитися або буде демонтована.

6) Підвищення якості державного менеджменту. Меритократичний підхід. Ще в середині минулого століття Мітчел Янг у своїй книзі «Схід демократії» стверджував, що ступінь соціального прогресу залежить від міри поєднання влади та інтелекту. А це означає, що суспільство, яке хоче досягти успіху в своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський потенціал і таланти, які в нього є.

Практично це досягається шляхом призначення на керівні державні посади виключно за підсумками відкритого і публічного конкурсу, керуючись критеріями честі, компетентності та щирого служіння людям, відповідність яким продемонстрована попередньою діяльністю людини.
У нас вже є необхідний інструментарій для контролю: декларація доходів, витрат і майна, створені відкриті державні реєстри (кадастри) власності – земля, нерухомість, транспортні засоби.

Однак, те, що ще належить ввести – це принцип блокчейна. Порушення чиновником зобов’язань, правопорушення, корупційне діяння тощо автоматично призводять до відставки і покарання.

7) Шанс на нову країну. Відповідальне громадянство створює умови для виховання нового покоління українців, які не зв’язані совковим менталітетом. Це шанс для побудова нової країни, з новими правилами та інституціями. У такій системі можливо живе право, юридичні інновації та експерименти. Гнучка політико-правова модель – очевидна перевага країни в новому глобальному світі. У такій системі є місце й інтеграції діаспори в українську політію, і множинне громадянство, і різні правові юрисдикції, і трансфертне право і території.

8) Прискорення економічного розвитку і можливість переходу в новий технологічний уклад. Картину такого майбутнього описав український економіст Анатолій Амелін: «Принципово нове майбутнє України – стати таким собі«креативним простором Миру», вдало розташованим місцем, де креативні, вільні люди, бізнесмени з країн колишнього Союзу, Східної та Західної Європи, інших континентів будуть себе комфортно почувати, творити, креативити, народжувати нові ідеї і продукти. Де немає обмежень на переміщення творчих людей і креатив, чи не буде обмежень на перетік капіталу, прості й зрозумілі правила, податкова система, привабливий якісний державний сервіс.
Може бути майбутнє України не йти за трендам, хоча це теж дасть Україні свої переваги, але створювати свої, стати європейським «островом свободи». Свободи економічної, творчої, культурної».

9) Позбавлення від кредитного рабства. Перезаснування держави відкриває перед нами цікаві можливості в частині перегляду наших кредитних зобов’язань колишніх клептократичних режимів. У зв’язку з цим показовим досвід референдуму в Ісландії і відмова громадян від боргів, які наробили злодійкуваті чиновники. Що потрібно для цього зробити? Для початку глибоко вивчити цільове витрачання коштів іноземних кредитів нинішньою державою; провести аудит кредитних зобов’язань як зробили деякі країни, що розвиваються і переглянути умови їх погашення (іноді суму можна зменшить у декілька разів); перекласти відповідальність з виплати деяких боргів на тих, хто ці кредити брав (на той момент вони стануть новими кримінальними емігрантами).

10) Протиотрута від Мінська-2 і точка реінтеграції країни. З одного боку, введення іспитів на громадянство суперечить планам зовнішніх керуючих щодо консервації конфлікту. На перший погляд може здатися, що це призведе до поглиблення розколу в суспільстві і остаточно доб’є українську державність.

З іншого – концепція відповідального громадянства і новий Суспільний договір здатні створити нову рамку принципів для об’єднання країни. Основою національної єдності при такому підході виступають не «духовные скрепы» або цінності, а прості правила співжиття і взаємодії різних спільнот, зрозумілі і на Закарпатті, і на Донбасі.

11) Подолання майдану і перехід до нового Ладу. Суспільний договір і відповідальне громадянство формує стійкий громадянський консенсус (за Сергієм Дацюком), стабілізує нову систему відносин в суспільстві, вводить певні правила і медіацію протиріч. Фактично ми можемо розірвати замкнене коло народних бунтів і увійти в період участі громадян в співуправління державою. Таким чином, республіканська модель ставатиме переходом до встановлення синархічних умов проростання Ладу (за Тарасом Бебешко).

Як зробити перехід?

Перехід від сучасної моделі представницької демократії до республіканської форми правління не відбудеться саме по собі. Це повинна бути спрямована дія суб’єкта, зацікавленого в подібній трансформації.
Сьогодні очевидно, що ні олігархат, ні існуючі політичні гравці, ні влада не зацікавлені у зміні правил. Їх цілком влаштовує ця Система. Суб’єктом, здатним стати провайдером зміни Системи, стане одна з політичних сил нового типу з яскраво вираженим анти-політичними і анти-істеблішментському позиціями (за Віталієм Куликом).

Суб’єкт утвориться за класичною формулою Юрія Романенка «Організація (О) + Ідея (І) + Персони (П) = Ресурс (Р) = Медіа (М) = Експансія (Е) = Влада (В)» . Він зможете виділити соціальний конфлікт (розмежування), мобілізувати навколо нього маси пасіонаріїв і, в кінцевому підсумку, отримати ресурс для завершення Революції.

Тому новий рух не слід шукати серед учасників нинішньої «електоральної регати». Всі ці ліберальні реформаторські проекти, які грають за правилами олігархічного консенсусу, можуть лише утилізувати частину протестних настроїв.

Вони не здатні змінити Систему і запропонувати альтернативу, оскільки мислять в старій парадигмі, політико-правової моделі совка, що вже себе вижила.

Революційна сила знаходиться ще у процесі формування. Вона створюється в дискусійних клубах, у волонтерських рухах, громадянських активностях, в окопах на «нульовий» лінії розмежування.

Є кілька варіантів прояви цієї сили: шляхом просвіти, добровільного угоди і Суспільного договору або нового етапу революції, через силу і терор.

У нас є ще час мінімізувати ризики, запропонувати різні моделі, знайти точку дотику. Але потрібно розуміти, що ліміт на помилки вже вичерпаний. Ми змінимося або загинемо.

Стаття російською мовою опублікована на Хвилі

30.06.2016