СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР ЯК ВИКЛИК

Сергій Дацюк. УП. 03.04.2018

Суспільний договір в Україні остаточно зруйновано впродовж останніх чотирьох років після Революції Гідності.

В найближчий час цей договір не може бути відновлений, оскільки політики цю проблему намагаються замовчувати, журналісти відволікають увагу від цієї проблеми до менш важливих проблем, а гуманітарії-вчені чи політичні експерти не сконцентрувалися на вирішенні цієї проблеми.

В кращому випадку ми маємо занепокоєння недовірою до соціальних інституцій (див. дослідження КМІС за грудень 2017, слайд 30); занепокоєння конституційним процесом, який активізується під наступні вибори фейковим чином, чи навіть парадоксальне експертне переконання, що суспільству немає чого запропонувати владі для суспільного договору.

Відтак руйнування суспільного договору не осмислюється в самому суспільстві як проблема, яка потребує негайного вирішення (див. дослідження КМІС за листопад 2017, таблиця 1).

Зрозуміло, що суспільство не має рефлексивного узагальнення цієї проблеми як саме проблеми руйнування суспільного договору, тому що такий рівень узагальнення від нього ґрунтовно та послідовно приховують. Тому тотальна недовіра до інституцій, зневіра у самій українській державі, політична апатія, соціальна депресія та масова еміграція є емоційно-оцінковим вираженням цієї ситуації, але не є її концептуальним усвідомленням.

З іншого боку, суспільство усвідомило, що протестами з цієї ситуації не вийти. Отже протестний потенціал, що досяг свого апогею у грудні 2016-го року, пішов на спад (див. дослідження КМІС за грудень 2017, Діаграма 2). Відтак вже в грудні 2017 року, під час спроб деяких політиків стимулювати протести, це ні до чого не призвело.

Ми маємо зрозуміти, з чим ми маємо справу в цій ситуації тотального руйнування суспільного договору в Україні. Звичайно зруйновано конституційний рівень суспільного договору, як це вважає Марина Ставнійчук. Так само зруйновано і суспільний договір в розумінні Гроція-Гоббса-Локка-Руссо, як це вважає Володимир Шимальський.

Але проблема набагато глибша. Тому ми дуже поверхово, буквально схематично, окреслимо модель суспільного договору, як вона виглядає сьогодні.

Неможливо мільйонам людей домовитися про щось загальне і складне, бо вони некомпетентні щодо складних питань і відтак не можуть це узгоджувати. Тому в основі будь-якого суспільного договору лежить пакт еліт (змова еліт). В цьому пакті еліти домовляються про складні питання економіки, політики, культури та соціального співжиття. Ця частина суспільного договору досліджувалася в теорії суспільного вибору, яку розвивали Джеймс Б’юкенен та Гордон Таллок.

Водночас ця теорія доволі обмежена, оскільки розглядає політику як процес обміну правами та обов’язками між індивідами та групами, де немає чіткої межі між бізнесом та політикою. Якщо брати до уваги лише таку спрощену модель, ми отримаємо суспільний договір, де буде суцільний торг за корпоративно-групові та індивідуальні інтереси. Спільних цінностей там не буде.

Тобто еліта, як це зараз ми бачимо в Україні, може змовитися у формі «олігархічного консенсусу» про олігархічне здирництво, корупцію держави, ігнорування ідентичністних аспектів і навіть про приховану зраду на користь ворога. І якщо у такої еліти є інструменти примусу суспільства до визнання такої змови, то це може призвести навіть до створення нової Конституції, де ця елітна змова знову буде закріплена.

При такому підході упокореному і приниженому елітою суспільству дійсно немає чого запропонувати еліті – тут Шимальский правий. В такому разі інакшого способу, ніж переслідування у судовому порядку та навіть тероризм та фізичне знищення окремих представників еліти, суспільству на лишається.

Чи може еліта існувати окремо від суспільства і як довго? Еліта вважає, що так, але кожного разу, коли вона починає відриватися від суспільства, її швидко і дуже жорстко показують, що це не так. Отже що поєднує еліту та суспільство, що спричинює їх солідарність в довгостроковій перспективі?

Еліту та суспільство поєднує спільна ідентичність, яка раніше характеризувалася дуже жорстко – єдність держави-нації-території. Зараз ця єдність розпалася, ідентичність стала більш складною, тому мова іде про укладення не одного (про єдину державу, націю та територію) контакту, а безлічі ідентичністних контрактів.

Саме це описує теорія культурних контрактів Джейна Коллієра, де показуються домовленості про культурну ідентичність як конвенційний процес, в якому індивіди шукають потенційні вигоди чи можливі втрати від інтерпретацій власних культурних поглядів чи вибору ідентичності.

Всередині теорії культурних контрактів зрозумілою стає конкуренція всередині еліти, тобто між різними групами наявної еліти та різними поколіннями еліт. Також всередині цієї теорії стають зрозумілими диференціація еліти та диференціація соціальних груп, де всередині суспільства можуть укладатися не тільки партикулярні (на основі партій), але навіть і сепаратні (спрямовані на руйнування держави-нації-території) контракти. Культурні контракти укладаються через суспільну комунікацію – засоби масової інформації, літературу, кіно і т.д.

Ідентичністні норми можуть мати походження як результат вільної суспільної комунікації, так і як результат примусової і контрольованої державою комунікації. Такі примусові культурні контракти на основі штучних і нав’язуваних державною пропагандою норм в Росії здобули назву «скреп». «Скрепи» це примусові культурні контракти за посередництва держави, що ґрунтуються на штучних ідентичністних нормах.

Найбільшим культурним ідентифікатором для України, який зафіксований на рівні суспільства, а не держави, є мова. Якщо в Україні людина не ідентифікується по українській мові, здебільшого ще й рідній для неї, то з нею в українському суспільстві не буде укладено культурного контракту, або буде укладено культурний контракт з рядом обмежень.

Іноземці, ліберали, комуно-анархісти можуть з цим не погодитися, але це фактор цілісності фронтирної країни, елемент внутрішньої самоідентифікації, що має драматичне історичне підґрунтя. Вочевидь, це зумовлено тим, до Україна як фронтирна країна має дуже розмиті інституції, включаючи повсякчас навіть мало сформовану еліту з орієнтацією на різні геополітичні напрямки інтеграції. Тому єдиним критерієм усамостійнення України як суспільства, а потім вже держави та території, обрано мову. А самостійність – кладеться як базова цінність фронтирної країни.

Є також особливий момент – суспільство має домовитися про необхідність бути разом. І цей момент не є власне елітним. Це щось дуже просте – на рівні архетипів, емоційного резонансу, народної дипломатії, спільних проектів дрібного та середнього бізнесу. І цей момент також обумовлюється в публічній комунікації.

Але навіть цього ще недостатньо. В суспільну угоду входить також і міжнародне визнання суспільної угоди певного народу. Якщо Росія, наприклад, свою імперську експансію вважає елементом своєї суспільної угоди, але весь світ так не вважає, то у неї будуть проблеми зі світом. Чи, інакше кажучи, якщо український правлячий клас (протоеліта) упокорив своє суспільство і здирничає та мародерствує на війні, то навіть незалежно від свого суспільства, така його примусова угода не матиме міжнародної легітимності.

Отож лише після того, як еліта всередині себе уклала елітний пакт, уклала безліч культурних контрактів з різними соціальними групами, з одного боку, та цілим суспільством, яке зуміло домовитися про необхідність бути разом, з іншого боку, укладається багаторівневий контракт – культурний контракт, довірчий соціальний контракт і контракт за посередництва міжнародної спільноти.

Суспільний договір виступає у формі Конституції та надконституційних норм системи внутрішньої довіри та міжнародної довіри. Конституція – в ідеалі обмін правами та обов’язками між елітою та суспільством, а на практиці – еліта говорить про права, а суспільству нав’язує обов’язки.

У суспільства є лише один спосіб визнання суспільного договору – довіра (недовіра). Теорії довіри (Френсіс Фукуяма, Том Тайлер, Джеймс Колеман) розглядають довіру як інтегральний показник певної моральної системи, яка складно піддається вимірюванню.

Тому в будь-якому суспільстві вибудовується ціла система довіри, де довіра це недоговірна частина процедур, норм та дій, які підкріплюють суспільний договір чи навіть окремий культурний контракт (контракти). Коли недоговірна частина процедур, норм та дій перестає підкріплювати суспільний договір чи культурний контракт (контракти), вони руйнуються.

Причому в короткостроковій перспективі не має принципового значення як саме отримується довіра – шляхом вільного волевиявлення чи шляхом примусу та маніпуляцій суспільною думкою. Це починає мати значення лише в довгостроковій перспективі. Саме ця вилка чи щілина дозволяє еліті ставитися до своїх прав та обов’язків недбало.

Тобто лише благородна еліта має шанс займати своє місце та виконувати свої функції в довгостроковій перспективі. Отже над елітою мають бути певні мислительні установки, мотиваційні (етичні) настанови та етичні орієнтації, які сягають цивілізаційної глибини домагань. Тобто крім культурних контрактів, які фіксуються нормативними ідентичностями, в суспільстві існують також і цивілізаційні домагання. І найвищу довіру еліта здобуває тоді, коли випрацьовує не лише смисли, але і масштабні перспективи.

Тобто всі культурні норми та традиційні установки, настанови та орієнтації існують як цінності, тобто як уже оцінені і прийнятні для використання смислові спрямування. Але окрім цього мають бути ще і інноваційні перспективи, які ще не стали цінностями, які поширюються як нові ідеали.

Якщо цього цивілізаційного рівня немає, еліти будуть плинними, тобто швидко збагачуватимуться шляхом здирництва чи навіть мародерства та тікатимуть від покарання. Також в цьому разі суспільство постійно буде добровільно чи примусово кудись інтегруватися – в Польщу, в Литовське князівство, в Росію, в Європу.

Отже ми маємо таку схему суспільного договору – цивілізаційні спрямування еліти, культурні контракти груп еліти з соціальними групами, пакт еліт (змова еліт), система довіри між елітою та суспільством, публічне рішення, навіщо якомусь суспільству бути разом, конституція, міжнародна легітимність (правлячого класу, суспільства, їх конституції).

Усі ці елементи і становлять власне те, що зазвичай називається суспільний договір.

Причому лише деякі з цих елементів суспільного договору потрапляють у Конституцію у вигляді цінностей. Наприклад у французькій Конституції зафіксовані спільні цінності – «свобода, рівність, братерство», у США це – «свобода, власність, прагнення щастя». В Росії потрібно було б записати – «справедливість, імперія, велич». В цьому не тільки різниця історичного походження цих настанов, але і різниця безлічі ментальних чинників різних народів.

Якщо спитати, які цінності мають бути у Преамбулі Конституції України, то можна вказати геть зовсім інше – самостійність, народовладдя, звитяга.

Самостійність (не свобода, а воля для тих, хто хоче бути вільним, і неволя, для тих, хто не хоче бути вільним), народовладдя (не демократія, скоріше самоврядування громад, у тому сенсі, що тут є недовіра до держави та корпорацій), звитяга (саме козацька звитяга важлива в умовах можливого гуляйполя, бо без цього на фронтирі не вижити). Це певні надконституційні цінності, що характеризують український народ в цілому та відрізняють його від інших народів.

Але зараз українська громада не має соціальної енергії вимагати відповідальності власного правлячого класу, не кажучи вже про сподівання на цивілізаційні домагання чи прагнення міжнародної легітимності (хоча цим якраз найбільше зловживають різні грантоїди). Їй хоча би домовитися про те, навіщо нам бути разом. І хоча би якось вийти у своїй спільній ідентичності за межі мови.

Тобто суспільний договір зруйновано на рівні пакту еліт, на рівні довіри суспільства до влади і до правлячого класу загалом, на рівні довіри у суспільстві, на рівні культурних контрактів, на рівні міжнародної довіри. Починати відновлювати суспільний договір потрібно набагато глибше і в більш чисельних напрямках роботи, ніж власне Конституція.