Вигадування конституційного байку

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, для “Хвилі”

Час підсумувати те, що з’ясувалося і відбулося у оновленні держави через новий Суспільний Договір.

Головне, що є не тільки слова від своїх до своїх, але й дії. А зараз навіть наша Верховна Рада не буде заперечувати, що для народження чогось життєздатного самих тільки слів чомусь замало.

Мається на увазі, що громадянська коаліція “Народна Конституція” продовжила соціально-просвітницьки поїздки по країні та зустрічі з місцевими лідерами суспільної думки, активістами і бізнесменами. За що окрема подяка В.Чудновському — організаційному моторові процесу.

Загалом можна констатувати, що течія процесу остаточно розійшлася на два потоки.

Перший — це обговорення змісту Суспільного Договору. Йдуть вельми пристрасні дискусії у соцмережах та інших площадках. Кожна поважаюча себе політична або суспільна сила має своє неповторне бачення. Існує більше десятка цілком завершених варіантів нової Конституції України, які автори вважають запорукою припинення сучасних негараздів.

Переконаний, що це — абсолютно хибний шлях. На ньому ми потрапляємо у майже генетичну українську пастку з тригетьманством на двох українців, які не змозі домовитися навіть у якому порядку виходити на прес-конференцію. Не кажучи про більш принципові речі.

На першому етапі необхідно обмежитися суспільним визнанням, що недемонтована до кінця радянська владна модель не забезпечила України сталого соціально-економічного розвитку. А навпаки, призвела до створення людиноненависницької клептократичної системі з владою олігархів та чиновників, які обслуговують олігархічні інтереси. Що, врешті решт, неминуче викликало занепад економіки, зовнішню гібридну агресію та сучасну інституціональну кризу.

Тому єдиним мирним і цивілізованим варіантом побудови справедливої держави є новий Суспільний Договір через Установчий Процес і, відповідно, прийняття, на його підставі, нової Конституції України. Яка буде виконуватися, тому що нарешті стане спільним надбанням не окремих політиків, а усіх українців.

Саме на цьому підґрунті можуть об’єднатися всі наші різноманітні патріотичні політичні сили, рухи, спільноти активістів та окремі невгамовні лідери.

Так, шукати конституційні смисли потрібно. Але саме принципи, які будуть проаналізовані та затверджені загальнонародно обраними Конституційними Зборами. Ці принципи стануть своєрідним технічним завданням, згідно якого кваліфіковані юристи напишуть конкретний текст Конституції для її обговорення та затвердження на загальноукраїнському Референдумі.

Головний підхід: у центрі майбутньої України повинна бути людина, її права і свободи, а не абстрактна держава, чиї функції привласнюють нечистоплотні можновладці. Права і свободи не треба вигадувати — достатньо лише адаптувати для нашої національної специфіки відому Хартію ЄС з прав людини, де розписані вимоги до забезпечення гідності, свободи, рівності, солідарності та правосуддя (саме у такому порядку!).

Окремо наголошую: на моє переконання, необхідно конституційно закріпити право громадян на збройний захист своїх основних прав — як у розвинених країнах світу.

Далі за ієрархією йде територіальна громада, яка повинна мати всі владні та фінансові можливості для гармонічного розвитку громадян та територій, на яких ці громадяни мешкають. До речі, у Європі люди знають місцевого префекта, а не якогось міністра у столиці, бо саме від префекту залежить їх повсякденне життя.

А вище — центральні державні органи, чиї функції мають бути чітко окреслені, і під жодним приводом центральна влада не має права виходити за ці конституційні бар’єри. Такі функції — внутрішня і зовнішня безпека, міжнародна політика, освіта, культура, інформатизація, національні проекти та стандарти реалізації потреб, до яких відносяться правосуддя, охорона здоров’я, соціальна, бюджетна, фіскальна сфери, екологія та управління.

І поки що досить. Не треба занурюватися глибше. Бо відразу виринають титульна нація та нацменшини, мова та світогляд, колегіальний чи авторитарний державний устрій і далі з усіма зупинками.

Другий напрямок конституційного руху — це запуск безпосереднього механізму перетворень, що робить процес невідворотним. Саме це ми вважаємо головним, і саме цим ми й переймаємося разом з однодумцями з “Народної Конституції”.

Що це механізм?

Знов-таки, не треба вигадувати зайвого. Особливо, якщо працюєш на велосипедному заводі.

Потрібно провести максимально потужну соціально-просвітницьку кампанію серед українців щодо нового Суспільного Договору. І переконати їх, що Бог завжди з нами, але ні цар, ні герой нам не допоможуть. Доведеться самим. Громадянське суспільство повинно дозріти і, як яблуко на гилці, налитися розумінням, що тільки спільними зусиллями можна почати реальне перетворення країни.

А тільки такі перетворення ведуть до сильної суверенної країни і, відповідно, до надійного миру, суспільної справедливості та гідного життя. Все інше — лише зміна облич у владі, а кожне нове владне покоління більш цинічне та жадібне.

Вже внесений у Верховну Раду законопроект №3781 від 18.01.2016р, який пропонує прозорий алгоритм дій — від розробки принципів нового Суспільного Договору до затвердження нової Конституції України. Але депутати не поспішають його розглядати — на них потрібно тиснути.

Принципово важливо: задля уникнення політичних маніпулювань, законопроект передбачає як ценз на вхід — у Конституційних Зборах не можуть брати участь діючи та колишні високопосадовці, так і ценз на вихід — ті, хто брали участь, на десять років позбавляються права займати відповідальні посади у виконавчій та представницькій владі.

Тобто, новою Конституцією України доведеться займатися виключно безкорисливим патріотично налаштованим громадським діячам. Саме для обрання Конституційних Зборів доцільно одноразово застосувати процедуру “відповідального громадянства”. І ніяка Європа нас за це не осудить.

Завдання стоїть — створити масову суспільну силу з осередками у кожному місті України, яка має за мету конституційне перетворення країни. Це потім на ній, як на фундаменті, виростуть політичні партії різного спрямування, а поки що потрібні згуртованість і організованість.

Тому що ідейна суспільна сила, яка здатна одночасно і без заворушень не за гроші вивести на підтримку своїх вимог триста тисяч прихильників у столиці та по п’ятдесят-тридцять тисяч у обласних містах, стає непереможною. Тим більше, що до неї гарантовано залучаться ветерани війни.

Кампанія ініціації нового Суспільного Договору розгортається. Але потужності та охоплення їй поки що не вистачає. Конче треба залучити загальнонаціональне телебачення та інші агітаційні можливості.

Тобто, потрібен ресурс. Як фінанси, так і готовність власників телеканалів розміщувати відповідні матеріали у рамках соціально-просвітницької місії.

Треба підкреслити, що й це вже зрушило з місця. Великий бізнес все більше переконується, що самогубна політика діючої влади гарантовано призведе до соціального вибуху. І це буде вже не Майдан з вимогами, а бунт з розправами. Окремі багатії, може, і врятуються, хоча цього разу аеродроми перекриють у першу чергу, а от власність пропаде стовідсотково.

Наші олігархи-лайт звикли вкладатися не в ідею, а вже у процес з помітними результатами. Але нову державу так не будуть, це не девелоперський бізнес. Тут треба починати з нульового циклу.

Захід нам не допоможе — суверенна потужна Україна там сприймається якщо не загрозою, то зайвим членом складного геополітичного рівняння.

Малий і середній бізнес відритий для інновацій. Але не готовій до інвестицій. До того ж, виникло зачароване коло: бізнесмени на місцях недостатньо підтримують, тому що тема не розкручена. А щоб тему розкрутити, треба, щоб у неї вклалися.

З іншого боку, відомі політики, яки притягають увагу, за визначенням не можуть брати участі у процесі: нову державу повинні будувати нові лідери. Які мають з’явитися саме у ході будівництва. І саме успіхами у ньому заслугувати довіру українців.

Проблема не у тому, що вогнище не займеться — запалає, ще й як. Проблема, що темрява надто близько.

А от про що дійсно потрібна широка суспільна дискусія за участі провідних політиків— це про Перехідний Уряд, який повинен на певний жорстко, під зовнішні гарантії, лімітований час фактично зосередити повноту влади у країні та забезпечити контрольований перехід від старого до нового державного устрою.

Перш за все, це тотальне очищення влади, аудит та амністія капіталу, стабілізація економіки, впровадження нової виборчої системи, яка виключає маніпулятивні технології та безвідповідальність влади перед виборцями, плановий запуск владних механізмів згідно нової Конституції України, впровадження “цифрової демократії” як головного антикорупційного запобіжника.

Власне, мова про те, що не відбулося після Революції Гідності. І тому вона не є завершеною.

Саме цим шляхом пройшли всі держави, які у своєму розвитку додали важку кризу — від Тунісу до Ісландії. Так, українські досягнення та перемоги є насправді унікальними. А от прорахунки та поразки — на щастя, типові.

Відповідно, єдине правило, на яке нам треба зважати: сів на байк — рушай, а не вигадуй. Бо впадеш.

2016р