Чорнобильська мілісса
Луї XVI, Марія-Антуанетта, Жорж Дантон, Оноре Габріель Мірабо, Жан-Поль Марат, Максиміліан Робесп'єр, Наполеон Бонапарт... Серед цих імен неодмінно слід згадати й гільйотину. Цей пристрій для відсікання голів, що отримав свою назву на честь французького політика та лікаря, став без перебільшення одним із символів революції, яка охопила Францію наприкінці XVIII століття. Революція, що розділила європейську історію на "до" і "після". Це повстання радикально змінило сприйняття світу людьми того часу та стало поштовхом для багатьох явищ і процесів, які й до сьогодні впливають на наше життя.
30 червня 1794 року в Парижі обезголовили Розалію Любомирську (1768-1794). На той момент їй було лише 25 років. Коротке життя молодої жінки, яка народилася в Чорнобилі під Києвом, обірвало гостре лезо французького правосуддя. Відтоді її ім'я так і залишається невідомим для більшості українців. Можливо, все ж даремно?
На околицях історичного наративу.
Історію загалом, як і окремі події, з яких зіткана лінія нашого сприйняття минулого, можна сприймати по-різному. Як щось надзвичайно важливе, але досить далеке і не завжди зрозуміле. Узагальнений підручниковий або сухий монографічний виклад, від якого тікаєш у чат GPT. Також можливе сприйняття минулого на рівні сюжетів і біографій конкретних людей - з їхніми емоціями, переживаннями та справжніми життєвими драмами. Тобто більш живе й людиноцентричне сприйняття. Акцентоване не на тенденціях і закономірностях, конструктах істориків, а на конкретному пережитому досвіді. Кожен із цих рівнів важливий, а до якого з них схилитися - вибір за вами!
Другий рівень сприйняття стає особливо актуальним, коли про певну подію вже написано безліч матеріалів, і важко внести щось нове, адже це може виглядати як повторення очевидного. Наприклад, навряд чи є сенс детально обговорювати значення Великої французької революції, що розпочалася у 1789 році, адже більшість уже визнає її важливість. Натомість давайте зосередимось на долі жінки, яка народилася на територіях сучасної України, і для якої події кінця XVIII століття у Франції стали фатальними. Це історія, яка вражає своєю глибиною, трагічністю, романтикою і, що найважливіше, є правдивою.
Жінка увічнила жінку
Розглянемо унікальний випадок, коли незважаючи на коротке життя, особа залишила по собі яскравий слід. Розалія Любомирська, належачи до аристократичного роду, стала об'єктом численних публікацій, а також сама взялася за перо. І для нас сьогодні є особливим щастям, що збереглися її портрети. Найвідоміший з них створила... жінка! Констанція Жевуська, талановита художниця свого часу, була представницею роду Любомирських і вийшла заміж за Северина Жевуського, власника Підгорецького палацу. На момент смерті чоловіка у 1811 році, Констанція володіла десятьма містами та більше ста селами. На відміну від багатьох своїх contemporaries епохи Відродження, вона не залежала від меценатів, що дозволяло їй повністю присвятити себе мистецтву. Одночасно вона підтримувала свого сина, Вацлава Северина Жевуського, колоритну особистість, відому під такими прізвиськами, як "Емір" і "Отаман Ревуха". Він носив козацький одяг вдома, дотримувався козацьких традицій і провів значну частину життя в подорожах по Сходу.
Стосовно Констанції Жевуської, їй приписують відносно небагато художніх творів. Серед них можна знайти кілька малюнків, офорт з зображенням бородатого чоловіка, а також графічний портрет Розалії Любомирської, що датується 1780 роком. Окрім цього, існує портрет Розалії, створений Анною Раєцькою, яка також була відомою художницею свого часу. Цей портрет викликав більше обговорень, оскільки на ньому Любомирська постає в відвертому вигляді з оголеними грудьми. Раєцька створила кілька інших портретів Розалії в подібному стилі. Також молоду Розалію зображали французькі митці, зокрема, скульптор Жан-Андре Лебрен, який зобразив її у вигляді римської богині полювання Діани. Розалія Любомирська була популярною постаттю, відзначалася своєю красою, трішки скандальною поведінкою і була справжньою світською левицею свого часу.
Тверда рука і невблаганна воля Робесп'єра
Розалія народилася в багатій і впливовій родині Ходкевичів. Її батько, Ян Миколай Ходкевич, був важливою військовою і політичною фігурою в Речі Посполитій. Брати і сестри Розалії отримали ґрунтовну освіту: вивчали іноземні мови, займалися музикою і мистецтвом, а згодом посіли гідне місце в суспільстві. Сама Розалія 1787 року вийшла заміж за київського каштеляна Олександра Любомирського (1749-1808). На момент весілля їй було 19 років, а чоловік був удвічі старший. У подружжя народилася донька, ще одна дитина померла в ранньому віці, що в ту епоху не було рідкістю. Чоловіка Розалії сучасники характеризували як людину "достойну і розумну". Вона ж вважала його нудним і провінційним.
Більшість свого часу Розалія Любомирська проводила за межами власного дому. Основне місце її проживання було у Варшаві, але вона часто подорожувала по Європі. Вона здобула репутацію найпривабливішої жінки свого часу. Париж неодноразово ставав її місцем перебування, навіть під час візитів до королівського двору. Вона мала знайомство з королевою Франції Марією-Антуанеттою та багатьма представниками аристократії. Коли почалася революція, Розалія активно залучилася до романтичних та політичних пригод. Її любовна історія, однак, не призвела до серйозних наслідків. Її почуття до Тадеуша Мостовського виявилося безрезультатним, хоча саме заради нього вона вирушила до Парижа напередодні революційних подій, сподіваючись залишити чоловіка. Щодо політики, то Розалія зазнала звинувачень у підтримці антиреволюційних настроїв, адже її співчуття королеві та відкриті висловлювання про це стали причинами підозр. Хоча серйозних доказів її провини не було знайдено, старе китайське прислів'я про бажання опонентам жити в епоху змін виявилося цілком актуальним.
У листопаді 1793 року Розалію Любомирську затримали, і це сталося разом із її маленькою донькою. Чоловік дізнався про арешт лише в березні 1794 року, а вже в червні того ж року Розалія була страчена на гільйотині. Відомо, що вирок підписав особисто Максиміліан Робесп'єр. Усі зусилля її родичів і близьких, спрямовані на порятунок, виявилися безрезультатними та запізнілими. Проте згодом родині вдалося знайти доньку і повернути її додому. Дитину спочатку вивезли до Швейцарії, а потім до Берліна, де вона знову зустрілася з батьком.
Плодове насліддя від дерева.
Олександра Франциска Феофіла (1788-1865), донька Олександра і Розалії Любомирських, персона теж незвичайна. Якщо її матір народилась у Чорнобилі, то вона в Києві. Після раптової та передчасної смерті Розалії Любомирської всі почали називати Розалією її доньку. Тому та увійшла в історію саме як Розалія. Спочатку також Любомирська, а згодом - Жевуська.
Вона виросла в Берліні, отримала якісну освіту і згодом стала дружиною згадуваного раніше Вацлава "Еміра" Жевуського (1785-1831). Її життя було сповнене цікавих подій. Хоча шлюб можна було б вважати вдалим, а її побут — простим, це не зовсім так. Чоловік рідко бував вдома, адже більшу частину часу проводив у подорожах, мандруючи по країнах Європи та пустелях Аравії, причому останнє займало більше місця в його житті. Напевно, він краще розумів бедуїнів, ніж свою дружину. В той час як Розалія Жевуська прагнула жити в великих європейських містах, де володіла кількома салонами, в яких приймала аристократів та листувалася з відомими історичними особами. Вона мала честь особисто знати декількох імператорів. Крім того, активно писала, зокрема, історичні романи. Її щоденник французькою мовою, виданий у трьох томах у Римі 1939 року, а також багатий епістолярний спадок, включаючи опис її подорожі до Константинополя в 1836 році, стали частиною її культурної спадщини.
Історії, пов’язані з Розалією Любомирською та її донькою Розалією Жевуською, насправді є досить численними. Вони живі, захоплюючі, емоційні, драматичні та нестандартні. Це чудовий матеріал для написання книг і навіть для створення фільмів. Тут присутні всі елементи: Велика французька революція, гільйотина, безкраї пустелі, розкішні віденські салоны, палац у Підгірцях і навіть Чорнобиль, хоча й без атомної електростанції. Читання таких історій спонукає задуматися про те, що ми недостатньо уваги приділяємо темі аристократії та ролі знаті в історії українських земель. Ми не прагнемо знайти нові підходи до осмислення та переосмислення цього важливого етапу нашого минулого. Ці сторінки історії, можливо, не завжди легко сприймати, вони виходять за межі звичних і загальновідомих історичних нарративів, але вони залишаються надзвичайно важливими. Не слід забувати про них.
