Федоров проти Сирського: "чорний лебідь" для уряду

Здається, хвиля громадського незадоволення, викликана відставкою міністра оборони Михайла Федорова та відкритою реакцією військового керівництва, може стати непередбачуваним викликом для уряду.

Військові затримали дихання: діючі військовослужбовці обмежені субординацією і не мають можливості висловлювати свої думки так вільно, як це можуть робити цивільні. У той же час, цивільні організовуються в чатах своїх будинків і разом з сусідами виходять на центральні площі міст України.

Федоров у цій історії став майже ідеальним контрастом до олдскульного військового командування радянської виправки: молодий, технологічний, працездатний, без шлейфу корупційних скандалів. На попередній посаді він зробив державу цифровою, а в Міноборони запустив зміни, від яких суспільство чекало головного -- переходу від ставлення до людини як до витратного матеріалу до ставлення як до найціннішого ресурсу.

Його відставка виявилася настільки неочікуваною, а реакція головкома -- настільки невлучною, що громадське роздратування за лічені години перетворилося на політичну хвилю. І ця хвиля цілком може винести Федорова значно вище, ніж планували ті, хто вирішив прибрати його з посади.

В чому полягає сила Федорова?

Я справді усвідомила всі переваги цифрової держави, коли всього за кілька кліків змогла відновити своє втрачене водійське посвідчення через "Дію" та замовити пластикову картку до найближчого поштомату. Тепер, без необхідності проходити принизливі черги в кабінетах, можна отримати витяг або довідку, зареєструвати бізнес, подати заяву на шлюб та оформити безліч інших документів. Ті, хто пережив всі труднощі українських держустанов, можуть оцінити масштаби цього досягнення. Наприклад, у Європі цифровізація відстає від України на десятиліття.

У Міністерстві оборони Федоров висловив аналогічну ідею — йдеться не про поверхневі зміни, а про трансформацію принципів функціонування системи. Його команда розпочала реалізацію нових контрактів, які передбачають чітко визначені терміни служби, зрозумілі графіки ротацій та системи мотиваційних винагород.

Вперше за тривалий період у суспільстві виникла надія, що мобілізованих не розглядатим лише як сировину для війни або як частину системи. Тому відставка стала несподіваним ударом з ясного неба.

Сирський ультиматум

Цей текст є відповіддю на повідомлення головнокомандувача. Сирський не просто іронічно відреагував на термін "візія", який, судячи з усього, викликав негативну реакцію у випускника Московського вищого загальновійськового командного училища.

Одним своїм постом він змусив усіх вважати оборону столиці особистим досягненням своєї команди. Це була його публічна реакція на відставку Федорова, під якою, до всього іншого, була закрита можливість коментування.

Сирський дійсно очолював оборону Києва, і заперечувати його офіційну роль було б несправедливо. Однак керувати операцією — це не те ж саме, що мати моральне право на отримання заслуг за спільну перемогу. Київ встояв завдяки зусиллям регулярних військ, рішучим діям окремих командирів, територіальної оборони, волонтерів та тисяч цивільних осіб, які 24 лютого не чекали на команди зверху, а самі вирушили захищати своє місто. Важливу роль також відіграв провал російської розвідки, яка переконала власне командування, що тут їх зустрічатимуть майже з хлібом-сіллю.

Я мала можливість спостерігати за цією обороною зсередини. У перші дні для всього Києва та його околиць функціонували лише кілька відкритих пунктів набору, і одним з них був наш 130-й батальйон територіальної оборони, розташований у Солом'янці. Люди стояли в чергах протягом кількох діб, інші ж долали відстань до Києва пішки, аби приєднатися до лав захисників.

Держава надала лише автомат і 120 патронів. Усе інше — бронежилети, форма, їжа та навіть вода — було знайдено завдяки волонтерам. Після звільнення Київщини підрозділи територіальної оборони з Києва були перекинуті на Харківський фронт, і вчорашні цивільні вже стали численним військовим формуванням. Тому висловлення про те, що столицю нібито врятувала одна "операція" одного керівника, виглядає не лише самовпевнено — воно знецінює внесок людей, які насправді зберегли державність.

Таке знецінення внеску суспільства та привласнення чужих заслуг — це не просто випадкова заувага. Я чула схожі висловлювання і в Німеччині, де офіцери нашого Генштабу ділилися з міжнародною військовою аудиторією своїми "героїчними" досягненнями в організації евакуації з Бучі та Ірпеня. Вважаю, що зайвим буде пояснювати, що тут не так. Проте давайте повернемося до наших реалій.

Далі -- гірше. Федоров публічно заявив, що Сирський блокував ініціативи Міноборони, уникав прямої розмови про проблеми й зрештою фактично поставив ультиматум. Зеленський залишив головкома й прибрав міністра. Що, в принципі, напевно, логічно. Але, агов -- ультиматуми може ставити дружина, яка знайшла коханку. Коли так поводиться топвійськовий країни, що воює, питання має бути не до міністра, а до відповідності головкома посаді.

Цивільний міністр військових справ

Якщо міністр оборони та головнокомандувач не здатні на ефективну співпрацю, конфлікт дійсно потребує вирішення. Проте це не повинно відбуватися через військовий ультиматум. Міністр не зобов'язаний бути генералом і не має змагатися з головнокомандувачем у військових тактиках. Його обов'язки охоплюють політичні питання, управління ресурсами, закупівлі, розвиток інституцій, міжнародну співпрацю та демократичний цивільний контроль.

Закон України "Про національну безпеку" чітко передбачає дотримання принципів законності, підзвітності, прозорості, ефективності та результативності у сферах безпеки та оборони. Для НАТО важливим аспектом цивільного контролю є забезпечення підзвітності військових перед демократично обраними урядом і парламентом, а не надання автономії військовому командуванню, що підкреслюється у документах Альянсу.

Отже, обговорення ефективності командування у публічному просторі не є критикою армії, якщо при цьому не розголошуються оперативні деталі та не ставиться під загрозу безпека військовослужбовців.

Для діючих військовослужбовців висловлювати свої думки стає складніше через підпорядкування та можливі наслідки для служби. Я говорю як ветеран і дослідниця, підкреслюючи те, що багато сучасних офіцерів не можуть озвучити публічно. Призначення представників силових структур на все більше цивільних політичних посад поступово наближає нас до держави, схожої на чекістську, від якої, як ми вважаємо, ми боремося, щоб відійти.

Сирський і російський прапор

Офіційна біографія Сирського відома: він закінчив Московське вище загальновійськове командне училище -- це зазначено на сайті Міністерства оборони.

Той факт, що особа отримала освіту в Москві, не перетворює її на агента російських інтересів, так само як і радянський військовий досвід не означає, що вона не може служити Україні. Багато старших офіцерів незалежної України пройшли підготовку в радянській системі, адже в 1990-х роках альтернатив не було. Головне питання полягає в тому, наскільки успішно людина змогла подолати ті обмеження, які накладала її освіта.

Командна культура в Радянському Союзі характеризувалася жорсткою ієрархією, зосередженням влади на верхніх щаблях, культом команд і пріоритетом масових дій над індивідуальною ініціативою. Втрата людських ресурсів вважалася прийнятною, якщо це відповідало формальному виконанню завдань. Це призвело до явища, яке сьогодні називають "м'ясорубкою": безперервні атаки, ігнорування втрат на користь нових поповнень та сприйняття військового як просто ресурсу. Командувачі сучасного покоління повинні щоденно демонструвати здатність працювати в іншій парадигмі, де людське життя цінується як стратегічний актив, а не як витратний матеріал.

Заборона суспільству питати про витрати на військові дії лише через те, що триває війна, – це спосіб зберігати ту ж культуру, від якої ми намагаємося відірватися.

У своїй дисертації в Університеті Бата я досліджую, як Росія перетворює підкорені народи на інструменти наступних воєн. Чечня -- країна з багатовіковою традицією опору Російській імперії -- після двох воєн була перетворена на мілітаризований придаток Кремля.

Москва передала контроль над внутрішнім насильством лояльному клану, знищила незалежні інституції, переписала історію опору, створила особисту армію Кадирова та почала використовувати її в зовнішніх конфліктах.

На лекції в Школі НАТО про російський спосіб ведення війни мене запитали про перспективи України та Європи. Моя відповідь однозначна: якщо Україна програє або прийме "мир" на умовах Росії, за кілька років українці прийдуть зі зброєю в Європу. Це не абстракція. На окупованих частинах Донеччини, Луганщини та Криму Росія вже примусово мобілізувала місцевих жителів; такі випадки задокументувало Управління Верховного комісара ООН з прав людини, ми ж бичили їх на власні очі. Окупація -- це не лише втрата землі. Це ризик перетворення населення цієї землі на ресурс наступної імперської агресії.

Отже, я переконаний, що якби відповідальність за захист Києва лягла лише на тих, хто дійсно повинен був її нести, то ми б вже не були біженцями в Європі, а представляли б зовсім іншу країну під інакшим прапором.

Війна за ресурси чи війна інтелекту.

Україна не зможе здобути перемогу над Росією, якщо намагатиметься повторити її модель. Росія має більше населення, технічних ресурсів та боєприпасів, а також здатна тривалий час замовчувати свої втрати і примушувати суспільство до війни.

У симетричних змаганнях на виснаження перевагу отримує той, хто здатен триваліше постачати ресурси — як людські, так і матеріальні. Отже, наша стратегія повинна бути асиметричною: акцент на технологічні рішення, розвідувальні операції, автоматизацію процесів, дальні удари, цифрове управління, оперативний обмін інформацією, інновації в логістиці, горизонтальні ініціативи, високоякісну підготовку та збереження людського потенціалу.

Протиставлення "технологічного цивільного міністра" та "досвідченого бойового генерала" є помилковим: Україні необхідні обидві ці компетенції. Справжня проблема виникає, коли відсутнє спільне розуміння війни, довіра і чітке визначення повноважень. Якщо інституційні суперечки вирішуються не через процедури, а через інтриги та ультиматуми, то держава втрачає не лише посадовця, а й час, ресурси та можливість вести війну з більшим розумінням, ніж ворог.

Замість післямови

І все ж у цієї історії є добра новина: у нас ще є порох. Країна, виснажена війною, втратами й нескінченними кадровими іграми, не оніміла. Люди побачили спробу згорнути зміни -- і встали. Не за партійний бренд, не за телевізійного месію, а за право вимагати сучасної армії, поваги до військового і зрозумілої стратегії перемоги. Саме така реакція суспільства доводить: Україна ще жива політично, а влада досі не може безкарно згодувати нам будь-яке рішення.

У Федорова після цієї історії є всі шанси дійти до президентства. Йому бракує лише одного -- і на цей недолік Сирський мимоволі вказав своїм глузуванням зі слова "візія".

Федоров спілкується мовою, що належить майбутньому: дані, інформаційні панелі, екосистеми. Якщо йому вдасться донести цю інформацію до старшого покоління простими та зрозумілими словами, він може стати улюбленцем усіх бабусь країни. А з їхньою підтримкою він отримає ті голоси, які наразі йому необхідні для досягнення президентського кабінету.

Ірина Сєргєєва — лекторка в Школі НАТО, ветеранка, яка отримала освіту в Університеті Бата та Центрі Маршалла.