Конфлікти без вирішення: чому світ усе частіше обмежується лише стримуванням воєн, а не їхнім завершенням.
Світ не стає більш мирним -- навпаки, він дедалі більше пристосовується до життя в умовах війни. У 2025 році кількість активних збройних конфліктів досягла історичного максимуму за весь період після Другої світової війни. За даними Peace Research Institute Oslo (PRIO), торік у світі відбувалося 65 конфліктів у 35 країнах, унаслідок яких загинули понад 245 тисяч людей. Різке зростання було зумовлене передусім російським вторгненням в Україну, війною у Газі та ескалацією насильства у Судані, зокрема облогою та масовим вбивством у місті Ель-Фашер.
"Нині світ переживає вже понад десятиліття стабільно високого рівня насильства. Кожен рік, починаючи з 2013-го, був більш насильницьким, ніж майже будь-який попередній після завершення Холодної війни", -- йдеться у звіті. Аналітики також додають, що зростання глобального насильства не обмежується одним регіоном, а відображає ширше погіршення міжнародної безпеки.
Це свідчить про те, що проблема вже не обмежується лише окремими "гарячими точками". Міжнародна система все більше функціонує в умовах, де війна, ескалація та загроза нових конфліктів стають невід'ємними складовими політичної реальності. Цей контекст змінює основне питання дипломатії: замість того, щоб постійно шукати способи остаточного вирішення конфліктів, країни все частіше змушені зосереджуватися на стримуванні їхнього розширення, зменшенні витрат на насильство та запобіганні перетворенню чергової кризи на масштабнішу війну.
Чи може запобігання ескалації насправді продовжувати війни?
У сучасній дипломатії запобігання ескалації майже завжди сприймається як безумовне благо. Не допустити прямого зіткнення між ядерними державами, не дозволити локальній війні перетворитися на регіональну, зупинити найнебезпечніший сценарій -- усе це цілі, які важко поставити під сумнів. Але саме тут виникає питання: що відбувається з війною, яку вдається стримати, але не вдається завершити?
Управління ескалацією може знизити тиск на сторони, примушуючи їх йти на неприйнятні компроміси, що веде до конфлікту, який може бути прийнятним для тих, хто ухвалює рішення, хоча залишає нестерпні наслідки для тих, хто його переживає. Водночас, альтернативою стримуванню може стати набагато масштабніша й руйнівніша війна. Справжня загроза полягає не в самому управлінні ескалацією, а в тому, що воно може замінити політичну стратегію. Стримування повинно відкривати можливості для дипломатії, а не ставати самоцільною метою, -- підкреслює в коментарі Тижню австралійський правознавець, один із провідних фахівців у галузі міжнародного права, міжнародних організацій та глобального управління Саймон Честерман.
У цей час Девід Сірокі, американський політолог та професор міжнародних відносин в Університеті Флориди, який спеціалізується на міжнародній безпеці та завершенні збройних конфліктів, на основі власних досліджень висловлює думку, що тривалість мирного процесу після війни визначається двома ключовими чинниками: легітимністю, що означає визнання сторонами конфлікту нових післявоєнних умов як обов'язкових, і організаційною спроможністю, яка полягає в здатності зберігати ресурси, такі як люди, зброя та мережі, необхідні для можливого відновлення бойових дій.
"Світ можна зберегти, якщо хоча б одна з основних складових підлягає обмеженню. Він зазнає краху, коли жодна з них не має обмежень. Як свідчать наші глобальні дані, які ми досліджуємо, припинення вогню є найменш надійним способом завершення конфлікту — значно менш надійним, ніж мирні угоди, досягнуті через переговори, або військові перемоги. Проблема полягає не в тому, що припинення вогню вимагає компромісу. Справа в тому, що такі угоди зазвичай лише призупиняють насильство, не вирішуючи основні політичні суперечки та не обмежуючи можливості жодної зі сторін відновити бойові дії. Конфлікт за владу залишається, а збройні групи залишаються непорушеними. Обидва шляхи повернення до війни залишаються відкритими," — підкреслює він у розмові з Тижнем.
Водночас управління ескалацією може породжувати щось подібне на рівні міжнародної дипломатії.
Зниження ціни на продовження конфлікту без супутніх заходів, що обмежують здатність воюючої сторони до бойових дій або посилюють її готовність прийняти мирне врегулювання, усуває термінову потребу, але не веде до остаточного вирішення проблеми. Саме в цьому полягає основний ризик. Не в тому, що прагнення уникнути ескалації є помилковим. Справжня небезпека полягає в тому, що сприйняття деескалації як альтернативи мирному врегулюванню замість того, щоб розглядати її як крок до нього, зазвичай призводить до замороження конфлікту у такій формі, яка найбільш ймовірно повториться, замість його вирішення, -- зазначає Девід Сірокі.
Тривалі конфлікти стали звичайним явищем, а не рідкістю.
Сьогодні дедалі більше конфліктів існують роками без жодного з фіналів: вони можуть змінювати інтенсивність, переходити у перемир'я, відновлюватися після пауз і навіть супроводжуватися переговорами -- але не зникати. Втім це далеко не нове явище в історії.
Безперечно, в історії були тривалі війни, особливо в ХХ столітті, такі як світові конфлікти, війна у В'єтнамі, ірано-іракська війна 1980-х та ряд інших. Багато старіших військових зіткнень також закінчувалися нестабільними режимами припинення вогню, зокрема угодами, які завершили війну за незалежність Ізраїлю, Суецьку війну 1956 року, війну у В'єтнамі, Шестиденну війну, різні індо-пакистанські війни та інші. Я згоден, що зараз ми спостерігаємо затяжні конфлікти, але не впевнений, що це явище є новим, адже подібні затяжні війни мали місце і в минулому, хоча деякі з них були громадянськими, а інші – не пов'язані з великими державами, -- зазначає в інтерв'ю Тижню американський політолог, експерт з міжнародних відносин, військової стратегії та професор політології в Університеті Еморі в Атланті, Ден Райтер.
В якості прикладу, він згадує, що в кінці 2010-х років Колумбія завершила багаторічну громадянську війну, що тривала десятиліття. "У 1980-х роках відбувалося багато затяжних конфліктів, включаючи радянсько-афганську війну, громадянську війну в Лівані та ірано-іракський конфлікт. Окрім цього, з 1945 року ми стали свідками регіональних суперечок, які коливалися між миром і війною, зокрема, найвідоміші з них -- це протистояння між Ізраїлем та його арабськими сусідами, а також між Індією та Пакистаном", -- додає він.
Водночас Саймон Честерман підкреслює, що в певному розумінні оптимістичний етап у контексті тривалих конфліктів після Холодної війни виявився скоріше винятковим випадком.
Кількість конфліктів, що отримують підтримку з боку зовнішніх держав, внутрішніх політичних чинників та значних розбіжностей у питанні легітимності міжнародного порядку, зазнає змін. Це може призвести до більш військових кордонів, непрямих конфліктів і повторних криз. Проте варто зазначити, що "затяжний" не означає "незмінний". Політичні умови трансформуються, лідери змінюються, і угоди, які колись видавалися неможливими, можуть раптом стати реальністю, зазначає він у розмові з Тижнем.
Девід Сірокі зазначає, що сучасні війни, особливо коли у них активно беруть участь іноземні сили, все частіше не закінчуються чіткими перемогами або всебічними мирними угодами, які були характерні для попередніх десятиліть. У його майбутній книзі, написаній у співавторстві з Ерін Дженн та Мілошем Поповичем, під назвою "Clients, Rivals and Rogues: Why Great Powers Intervene in Revolutionary Civil Wars", розглядається питання, чому великі держави втручаються у революційні громадянські конфлікти. Одним із ключових висновків цього дослідження є те, що зовнішня підтримка часто дозволяє менш потужній або програшній стороні продовжувати боротьбу набагато довше, ніж якби вона діяла самостійно.
Зовнішня підтримка не лише подовжує війни, але й впливає на мотивації принаймні одного з її спонсорів. Це може змусити його віддавати перевагу тривалому, неврегульованому конфлікту замість повної поразки свого союзника, адже поразка несе з собою репутаційні та стратегічні ризики. Якщо затяжний конфлікт стає нормою, міжнародна система стикається з множинними втратами, — підкреслює він у розмові з Тижнем.
Отже, вона, наприклад, витрачатиме більше дипломатичних і військових ресурсів на управління кількома кризами одночасно замість того, щоб вирішити хоча б одну з них. "Цивільне населення роками проживатиме в умовах постійної небезпеки, а не переходити до відновлення після війни, в той час як держави все більше звикають вважати насильство низької інтенсивності прийнятним. Це може непомітно підривати норму проти війни як засобу політики, навіть якщо всі сторони, що беруть участь, описують свої дії як контроль над ескалацією", - вважає Девід Сірокі.
Закінчення конфліктів у XXI столітті: виклик невдачам дипломатії чи нові труднощі?
Коли війни дедалі частіше тривають роками, виникає питання: чи полягає проблема в тому, що міжнародна дипломатія втратила здатність їх завершувати, чи ж самі конфлікти стали більш складними для вирішення? Можливо, відповідь не є однозначною і варто розглядати обидва аспекти. Сучасна дипломатія дійсно стикається із зниженням ефективності міжнародних інституцій, конкуренцією між великими державами та зростаючою недовірою до укладених угод. Водночас сама природа багатьох з цих воєн також змінилася: тепер у них бере участь більше акторів, з’явилися зовнішні покровителі, різноманітні рівні конфлікту та несумісні цілі.
Дипломатія не може примусово сформувати угоду, якщо сторони вважають, що час працює на них, сприймають ставки як критично важливі або залежать від зовнішніх союзників, готових підтримувати бойові дії. Існує думка, що дипломатичні зусилля досягають найбільшої ефективності, коли сторони опиняються в ситуації, що є взаємно болісною та безвихідною. Це означає, що жодна зі сторін не може досягти "перемоги", а обидві прагнуть вийти з існуючої безвиході. Сучасні конфлікти, як правило, залучають більше учасників, множинні наративи і менш надійних посередників. Тому дипломатичний процес може виглядати не стільки як укладення єдиної великої мирної угоди, скільки як розробка низки обмежених угод — щодо гуманітарного доступу, звільнення полонених, контролю над зброєю або територіями, які поступово можуть прокласти шлях до більш широкого врегулювання, — зазначає у розмові з Тижнем Саймон Честерман.
Водночас структурні зміни мають значний вплив на ситуацію: особливості сучасних конфліктів часто ускладнюють їхнє завершення, навіть за наявності дипломатичних зусиль. Сторони зазвичай мають різних союзників і власні причини залишатися в патовій ситуації, замість прийняття поразки чи укладення угоди. Більш того, збройні угруповання стають дедалі більш фрагментованими, що ускладнює існування єдиного авторитетного актора, здатного гарантувати виконання угод. Сучасні фінансові та логістичні мережі також надають можливість ослабленій стороні відновити свої сили, щоб продовжувати боротьбу на менш інтенсивному рівні, замість того щоб бути змушеною шукати остаточне вирішення конфлікту.
"Справжня слабкість дипломатії полягає у тому, що вона погоджується на заходи, які зменшують насильство, але не зміцнюють легітимність і не обмежують можливості, а потім ставиться до цих заходів так, ніби вони є остаточним врегулюванням. Коротке перемир'я, приурочене до свята чи обміну полоненими, або меморандум, який залишає невирішеними основні суперечки щодо виконання, може виглядати як прогрес, але при цьому повністю зберігати обидві умови, що зумовлюють повторення конфлікту. Це політичний вибір, зроблений під тиском часу та в умовах внутрішньополітичних обмежень, а не неминучість, і справедливо називати це дипломатичним провалом, коли паузу в бойових діях публічно описують так, ніби це кінець війни", -- зазначає Тижню Девід Сірокі.
Тим часом, Ден Райтер невпевнений, що дипломатія сьогодні обов'язково є складнішою, ніж у минулому.
Наразі основна проблема полягає в тому, що війна в Україні та конфлікт з Іраном стосуються великих країн, а міжнародні посередники мають обмежений вплив на ці держави. Це було яскраво продемонстровано на прикладі Росії в 2010-х, коли вона фактично ігнорувала дії ОБСЄ. Великі держави зазвичай завершують свої війни лише тоді, коли вважають за потрібне – як, наприклад, Радянський Союз, який залишив Афганістан у 1988 році, або США, що вийшли з війни у В'єтнамі в 1973 році. Тому я не вважаю, що сучасні конфлікти стали значно складнішими для вирішення, – зазначає він.
Різниця між оголошенням припинення вогню та реальним закінченням війни: досвід України.
Уроки, отримані Україною після 2014 року, свідчать про те, що угода про припинення вогню не завжди означає остаточне вирішення конфлікту. У контексті відносин з Росією це часто стає лише затишшям перед новою атакою, яка може бути ще більш потужною.
"Припинення вогню не завжди гарантує стабільні політичні угоди. Це можна спостерігати на прикладах ізраїльсько-арабських війн та конфліктів, що відбулися в колишній Югославії в 1990-х. У випадку України, вважаю, що найбільш ймовірним шляхом до тривалого припинення вогню стало б рішення Росії визнати, що продовження конфлікту є занадто витратним. Це могло б спонукати її згодитися на мир, а після підписання угоди у неї не було б причин для її порушення", – зазначає Тижню Ден Райтер.
У глобальному наборі даних, що аналізує Девід Сірокі, зазначається, що після припинення вогню конфлікти відновлюються у близько 70% випадків, у той час як для мирних угод, досягнутих через переговори, цей показник становить приблизно 51%, так само як і для урядових перемог.
"Причина не у тому, що припинення вогню передбачає компроміс. Мирні угоди також передбачають компроміс, і якщо їх у статистичних даних належним чином відокремити від перемир'я, то вони виявляються такими ж стійкими, як і рішучі військові перемоги. Причина, через яку перемир'я частіше зазнають невдачі, полягає у тому, що вони, як правило, залишають невирішеною основну суперечку щодо території, гарантій безпеки та політичної влади, водночас залишаючи військові структури обох сторін фактично незмінними", -- вважає Девід Сірокі.
Він зазначає, що досягнення припинення вогню в Україні без стабільного політичного вирішення — а саме без надійних механізмів забезпечення безпеки, узгодженої системи урегулювання спірних територій і певних заходів, які б обмежували можливості або бажання будь-якої зі сторін відновлювати активні бойові дії — може призвести до нових конфліктів, а не до справжнього завершення війни.
"Це не означає, що перемир'я не має цінності. Воно може негайно врятувати життя та створити простір для переговорів. Однак політикам і громадськості не слід плутати зменшення інтенсивності бойових дій зі завершенням війни. Це різні досягнення, і мої дані свідчать, що вони мають дуже різну тривалість", -- каже Девід Сірокі.
