Мирний план Гончаренка вражаюче відображає прагнення Зеленського 2019 року, - зазначає Портников.
Фракція партії "Європейська солідарність" у Верховній Раді України обережно розпрощалася із Олексієм Гончаренком після того, як депутат виступив із оприлюдненням власного мирного плану, який дивовижно нагадує наміри чинного президента Володимира Зеленського ще у далекому 2019 році
Прощання відбулося під акомпанемент обурених коментарів прихильників політичної сили у соціальних мережах. Деякі депутати Верховної Ради від "Європейської солідарності" навіть обурюються: чому це коментатори звертають особливу увагу на ситуацію із Олексієм Гончаренком, але зовсім інакше реагують на такі ж заклики іншого народного депутата - представника партії Слуга народу Данила Гетманцева.
Мені видається, що це цілком зрозуміло. Справа в тому, що партія "Слуга народу" отримала підтримку на виборах до Верховної Ради України завдяки політичній програмі Володимира Зеленського, яка акцентувала увагу на можливості досягнення угод з президентом Росії Путіним та завершення війни між Росією та Україною на основі умов, які українська сторона могла б запропонувати російському уряду.
Те що Путін не збирається ні про що домовлятися із українцями і сповнений бажання і жаги знищити українську державу, вигнати і залякати переважну більшість її населення, якось не відчували ані Володимир Зеленський у 2019 році, ані Олексій Гончаренко у 2026. Але виборці "Європейської солідарності" і виборці Петра Порошенка у 2019 році голосували за тверезе ставлення до цієї реальності, яка склалася у російсько-українських взаєминах після нападу росіян на Крим і Донбас. Звичайно, їм хотілося б, щоб партія за яку вони голосували, продовжувала обстоювати саме ідею реальності, а не небезпечні ілюзії, які в результаті можуть призвести до краху української державності навіть без того, щоб російські війська захоплювали Київ.
Парадокс полягає не стільки в тому, що Олексій Гончаренко вийшов з фракції "Європейської солідарності", скільки в тому, як депутат, який розпочинав свою політичну діяльність у проросійських угрупованнях, опинився серед націонал-демократів. Цей момент викликає цікавість, адже відповідь криється в його кар'єрі. Як типовий регіональний політик, Гончаренко намагався враховувати настрої виборців в Одесі, де більшість населення традиційно підтримувала антиукраїнські проросійські сили.
Як відомо, Олексій Гончаренко на проросійській політичній платформі навіть програв вибори лідеру так званої партії Родина Ігорю Маркову який виглядав набагато більш радикальним у своєму бажанні підкорити Україну Путіну, ніж його опоненти, і тому немов би отримав мандат депутата Верховної Ради.
Схоже, що й тут не обійшлося без можливих маніпуляцій. Проте, незалежно від того, чи мали місце ці маніпуляції, мандат депутата від Одеси в будь-якому випадку мав перейти до представника проросійських антидержавницьких сил, які в сукупності здобули значну частину голосів виборців.
Переломний момент настав у 2013 році, коли навіть на півдні України стало очевидно багатьом, що проросійські сили зовсім не мають наміру прагнути до мирного співіснування з так званим старшим братом, а лише бажають передати портове місто під контроль Російської Федерації. Саме в цей час починається новий етап у політичній кар'єрі Олексія Гончаренка, який стає одним з депутатів від блоку Петра Порошенка. Новий президент України формував свій політичний блок як центристське об'єднання, відходячи від тодішнього авангарду національно-демократичних сил країни, представленого Народним фронтом під керівництвом прем'єр-міністра Арсенія Яценюка. Таким чином, блок Петра Порошенка здобув можливість залучати як тих, хто підтримував нового главу держави з націонал-демократичними поглядами, так і тих, хто адаптував свої політичні позиції відповідно до нових умов державності.
Серед цих людей опинився звичайно Олексій Гончаренко. Але не один він. За роки президентства Порошенка відбулося нове переформатування, так що на президентські і парламентські вибори 2019 року в умовах, коли конфронтація між націонал-демократичними силами спалила рейтинг "Народного фронту" і його лідерам довелося взяти на себе електоральну відповідальність за економічні і політичні реформи в країні, вже чинний президент виглядав справжнім лідером націонал-демократичних сил країни. Тому що альтернативи не існувало.
У цій ситуації Олексій Гончаренко вирішив балотуватися як самовисуванець, оскільки усвідомлює, що в Одесі 2019 року більшість виборців підтримує Володимира Зеленського і вірить у можливість компромісу з Путіним. Тому навряд чи кандидат від "Європейської солідарності" зможе здобути популярність. Зрештою, його самостійне висування призвело до успішного результату для молодого політика.
У Верховній Раді Олексій Гончаренко вирішив приєднатися до партії "Європейська солідарність", щоб взяти участь у розбудові інституцій парламенту, адже без належності до фракції він не зміг би представляти Україну на Парламентській асамблеї Ради Європи. Його співпраця з представниками "Європейської солідарності" була зумовлена спільною діяльністю під час роботи над блоком Петра Порошенка. Проте, варто зазначити, що "Європейська солідарність" не є блоком у традиційному розумінні. Вона не включає ту різноманітність поглядів, яку мали депутати від БПП у період з 2014 по 2019 рік. Сьогоднішня "Європейська солідарність" є чітко націонал-демократичною партією. Тому розрив Гончаренка з цією політичною силою був лише питанням часу, а не його політичної трансформації, оскільки він ніколи не позиціював себе як націонал-демократ. З цього ракурсу, його відсутність у фракції "Європейської солідарності" виглядає логічно.
З ідеологічної перспективи, на сьогодні Гончаренко найбільше асоціюється з політичним проєктом, заснованим Володимиром Зеленським у 2019 році, а саме з "Слугами народу".
Однак існує проблема: протягом років війни цей проєкт зазнав змін. Серед його учасників сьогодні можна знайти як тих, хто щиро підтримує патріотичні цінності, так і тих, хто все ще живе в ілюзіях, сподіваючись на завершення війни та переговори з Путіним. Таким чином, не варто говорити про єдину партію чи однозначну політичну силу.
Суть питання полягає не в тому, до якої політичної сили належать різні особи, а в тому, наскільки їхні заяви та наміри відповідають реальності, особливо в умовах складних 20-х і, можливо, 30-х років воєнного часу. Виборчі перспективи можуть з'явитися лише тоді, коли завершиться активна фаза безкінечної війни між Росією та Україною. Наразі немає об'єктивних умов для початку переговорів про припинення вогню або навіть для часткового перемир'я на фронті. Підтримка миру залежить не від політиків, таких як Олексій Гончаренко чи Данило Гетманцев, а від українських солдатів, які знищують російські ресурси та перешкоджають продовженню агресії.
На жаль, і для нас, і для Гончаренка, і для Гетьманцева, а також для всіх, хто вважає себе частиною партії миру, та тих, кого зараховують до партії війни, немає жодних інших варіантів для завершення російсько-українського конфлікту в цьому столітті. Такі можливості не існували, не існують і навряд чи виникнуть у майбутньому.
Витоки
Про автора. Віталій Портников – український журналіст, удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.
