Не зберігати статус, а повернути до звичайного життя: якою повинна бути мета державної політики стосовно внутрішньо переміщених осіб до 2030 року.

Зображення: Громадська організація "Неємія"

Саме тому розробка Стратегії державної політики для внутрішньо переміщених осіб до 2030 року є надзвичайно важливим завданням. Це стосується не лише окремих людей і сімей, які опинилися у складних життєвих ситуаціях, але й майбутнього нашої країни. В результаті українське суспільство повинно отримати не абстрактний набір порад, а чіткий план дій та рішень, зосереджених на одній меті — допомогти людям повернутися до звичайного життя. В цьому я бачу основний зміст і призначення цього документа.

Слід усвідомлювати, що статус внутрішньо переміщеної особи включає не лише сам факт переїзду. Це також означає втрату дому, звичного оточення, роботи, соціальних зв'язків та відчуття стабільності. Крім того, існує важливе питання, на яке держава повинна надати зрозумілу і систематичну відповідь: "Які подальші кроки?"

Відтак політика щодо ВПО не може зводитися до банального адміністрування статусу, обліку чи поодиноких виплат. Її завдання значно вагоміше -- допомогти людині знову стати самостійною, відновити нормальне життя, інтегруватися в громаду, працювати, виховувати дітей та планувати майбутнє. Іншими словами, основна мета політики підтримки переселенців - витягти людину з режиму виживання та повернути до режиму нормального життя.

Асоціація прифронтових міст і громад (АПМГ) вважає це питання надзвичайно важливим і практично актуальним. Наші громади щоденно взаємодіють із внутрішньо переміщеними особами. Ми спостерігаємо не просто сухі цифри статистики, а живих людей, які приїхали після втрати своїх домівок, евакуації або повторного переселення, часто без чіткої впевненості в тому, що чекає їх у майбутньому. Ми також усвідомлюємо навантаження на громади, які повинні одночасно забезпечувати основні потреби, реагувати на загрози безпеці та створювати комфортні умови для життя людей.

Беручи до уваги цей досвід, ми сформулювали наші рекомендації для Стратегії державної політики стосовно внутрішньо переміщених осіб на період до 2030 року.

На наш погляд, головна проблема нинішньої системи в тому, що вона часто залишається фрагментованою. Людина змушена самостійно шукати вихід - окремо оформлювати допомогу, окремо шукати житло, окремо вирішувати питання роботи, окремо розбиратися з доступом до медицини, освіти чи соціальних послуг. У результаті держава ніби формально присутня, але фактично людина часто залишається сам на сам із власною кризою.

Цю концепцію слід переосмислити.

Уряд виділив 6,6 мільярда гривень на надання житлових ваучерів для людей, які були вимушено переселені.

Унікальний шлях державної охорони.

Державна політика має перейти від моделі "облік і виплати" до моделі "супровід і результат". Не людина має ходити по різних інстанціях і збирати допомогу по частинах - за неї це має робити система. Тобто держава повинна забезпечити супровід людини від першого дня після переміщення до моменту, коли вона досягає стабільності.

Ось чому одним із найважливіших кроків повинно стати створення єдиного маршруту для підтримки внутрішньо переміщених осіб. Це передбачає, що з моменту їх переміщення люди не опиняться в хаотичному потоці процедур, а зможуть пройти через чітко організовану систему. Спочатку відбувається первинна стабілізація та задоволення основних потреб. Наступним етапом є оцінка фактичної ситуації в домогосподарстві. Далі визначається подальший шлях: повернення додому, коли це стане безпечно можливим, або повноцінне інтегрування в нову громаду. Після цього формується індивідуальний план підтримки, а також забезпечується супровід до досягнення конкретного результату.

"Житло, робота, послуги" - як формула державної допомоги

Проте жоден шлях не буде ефективним без чіткої основи інтеграції. І в цьому контексті ми можемо виділити просту формулу: проживання + зайнятість + сервіси.

Відсутність житла призводить до нестабільності. Без працевлаштування неможливе вираження майбутніх перспектив. Без можливості отримати медичні послуги, освіту та соціальну підтримку неможливо забезпечити гідне життя. Саме тому ці три аспекти повинні розглядатися як складові єдиної системи, а не окремо.

Якщо особа отримала підтримку, проте не має постійного житла, інтеграція залишиться недосяжною. Якщо ж вона має лише тимчасове житло, але відсутня робота, стабільності не буде. Навіть якщо людина працює, але не має доступу до дитячого садка, школи, медичних послуг чи основних сервісів, громада не стане для неї справжнім домом, а залишиться лише місцем для короткочасного перебування.

Отже, ми вважаємо, що стратегія повинна чітко визначити, що підхід до внутрішньо переміщених осіб не є набором окремих програм, а являє собою єдину систему рішень.

Мобільні медичні бригади MSF повідомляють про різке збільшення кількості внутрішньо переміщених осіб та зростаючу потребу в медичних послугах.

Справедливий та гуманний підхід.

Особливо хочу підкреслити важливість фінансової політики. У нинішніх умовах критично важливо, щоб державний підхід до внутрішньо переміщених осіб не зводився лише до фіскальних аспектів — зменшення витрат, посилення формальних критеріїв та обмеження кола тих, хто отримує допомогу. Хоча адресна підтримка є важливою, вона не повинна перетворюватися на автоматичне скорочення доступу до основних соціальних гарантій.

В умовах війни однакові формальні критерії дуже часто не відображають реальної вразливості. Сім'ї можуть перебувати у принципово різних життєвих обставинах, навіть якщо на папері виглядають схоже. Повторне переміщення, небезпека, нестабільна зайнятість, дефіцит житла, наявність дітей, родичів старшого віку чи осіб з інвалідністю - все це має враховуватися при ухваленні рішень.

Отже, фінансова політика повинна бути адаптивною та гнучкою. Вона має враховувати всі зазначені фактори, такі як умови життя, ситуація на ринку праці, ціни на житло та навантаження на місцеві спільноти. Критерії, пов'язані з майном чи доходами, не повинні призводити до автоматичного позбавлення особи підтримки без належного аналізу її реального становища.

Так само важливо розуміти, що підтримка ВПО - це не просто витрати бюджету. Це інвестиція в людей, які можуть працювати, платити податки, відкривати бізнес, вчити дітей, відновлювати економіку і розвивати громади. Якщо держава допомагає людині досягти стабільності, вона не просто виконує соціальну функцію, вона інвестує в майбутню спроможність країни.

Допомога внутрішньо переміщеним особам у зонах, що межують з фронтом.

Прифронтові регіони вимагають особливої уваги в цьому контексті – це ключове питання справедливості державної політики. Спільноти, які щоденно стикаються з ризиками обстрілів, евакуацій, нестабільності на ринку праці та необхідністю повторних переїздів, не можуть функціонувати за тими ж умовами, що й громади, що знаходяться далеко від лінії фронту.

Прифронтові зони сьогодні виконують важливу роль у забезпеченні життєздатності регіонів, приймаючи внутрішньо переміщених осіб, стикаючись із підвищеними витратами на основну інфраструктуру і працюючи в складніших економічних умовах. Тому для цих територій необхідно впроваджувати спеціалізовані інструменти: підвищена підтримка, розширені програми, гнучкіші умови верифікації, особливі стимули для роботодавців і розвитку місцевого підприємництва, а також пріоритетне фінансування соціальних і медичних установ.

Мета не регулювання статусу, а допомога налагодити життя

Окрема тема - статус ВПО як такий. Він не повинен ставати довічним - це тимчасовий інструмент державної політики, а не форма існування людини запрограмована на роки вперед. Тим більше не "ярлик", який навішують на людину, принижуючи її гідність і положення у суспільстві. Наше завдання не утримувати людину в цьому статусі, а допомогти їй вийти з нього через досягнення реальної житлової, економічної та соціальної стабільності.

Проте цей вихід повинен бути поступовим і делікатним, а не раптовим. Держава не має права просто зупиняти допомогу, якщо особа перестала відповідати одному з критеріїв. Необхідно запровадити логіку переходу: з продовженням підтримки на визначений період, з можливістю повторного залучення до системи у разі погіршення безпекової ситуації або повторного вимушеного переселення, а також з урахуванням винятків для найбільш вразливих груп населення.

Ефективна державна стратегія стосовно внутрішньо переміщених осіб (ВПО) полягає не лише у підтримці їх поточного статусу, а й у сприянні поверненню до звичайного життя.

Саме так ми уявляємо суть Стратегії на 2030 рік. Вона повинна перетворитися не на інструмент для управління наслідками війни, а на важливий елемент політики відновлення країни. Ця політика має бути зосереджена на людині, її гідності, стабільності та здатності знову зайняти активне місце у суспільстві, економічному житті та державі.

Адже, в кінцевому підсумку, проблематика внутрішньо переміщених осіб, ветеранів та інших груп населення — це не лише питання соціальної підтримки. Це питання того, якою постане Україна після війни: чи стане вона державою з безкінечними статусами та тимчасовими заходами, чи ж країною, що здатна відновлювати людям надію, перспективи та майбутнє.

Невидимі мільйони: як Україна відкриває обійми для тих, хто повертається додому.