Росія йде назад, тоді як ми звертаємося до нашої історії, щоб рухатися вперед.

В той самий день, коли Росія знову намагається відтворити радянський союз, у колишньому театрі російської драми у Львові молоді українці діляться історіями про тих, хто став жертвами цього радянського режиму, хто зазнав репресій, ув'язнень і спроб придушити їхній голос.

Майже 58% голосів за "єдину росію" мене абсолютно не дивують. Лише дуже наївні або необізнані люди можуть вважати те, що сьогодні відбувається в росії, справжніми виборами.

У дійсності всі регіональні лідери, кожен з прихильників путіна, намагаються не стільки завоювати голоси виборців, скільки продемонструвати кремлю вражаючі результати. Скільки необхідно — стільки й буде "підраховано". Голоси в бюлетенях можуть навіть не враховувати, адже результат вже заздалегідь визначений.

Таким чином, його результати практично не відрізняються від тих, які раніше показував "блок комуністів і безпартійних" на виборах до різних рад у Радянському Союзі.

Ці "вибори" вже не мають нічого спільного з політикою. Вони перетворилися на ритуал, що лише підтверджує: Росія все більше нагадує Радянський Союз. У країні знову з'явилися дисиденти та політичні в'язні, присутні свої вороги, контроль за інформацією, а найгірше - війна, яка продовжує точитися.

Кожен новий етап утримання цієї імперії стає все більш жорстоким. Ленінський і сталінський радянський союз проявляв значно більше жорстокості, ніж російська імперія, яка наприкінці свого існування хоча б намагалася створити якісь елементи парламентаризму. Сучасна Росія знову зводить систему примусу, страху та насильства. Війна Росії проти України демонструє, до яких крайнощів готова йти ця система. Отже, те, що відбувається в Росії, має дуже мало спільного з демократичними виборами. Це ще один етап утвердження диктатури.

Несподівано я замислився над усім цим у Львові – на шоукейсі в Театрі Лесі. Це місце пов'язане з моїм дитинством і залишило в пам'яті яскраві спогади.

У радянському Львові були Оперний, театр імені Марії Заньковецької, Театр юного глядача і цей театр -- Театр Прикарпатського військового округу, театр російської драми.

У цьому місці панувала чудова атмосфера колективу. Актори виконували свої ролі російською мовою, їх запрошували до кінематографу, а львів'яни із задоволенням відвідували їхні вистави. Проте, навіть у таких умовах, вони все ще сприймалися в московському театральному середовищі як певні провінціали. Можливо, це пов'язано з їхнім життям у Львові.

Російськомовні актори неминуче піддавалися впливу місцевого галицького, українського та європейського контексту. Вони інтегрувалися в цю атмосферу, і, продовжуючи виступати російською мовою, з часом перетворювалися на представників зовсім іншої культури та цивілізації.

Однією з таких фантастичних акторок була Зінаїда Діхтярьова. Богдан Ступка говорив про її неймовірний талант. Роман Віктюк ставив її поруч із найбільшими радянськими акторками того часу -- Вією Артмане, Тетяною Дороніною. У кіно Діхтярьову знімали не так багато, як вона заслуговувала, але у Львові вона збирала повні зали.

А деякі вистави за участю Діхтярьової чи Бориса Щербакова забороняли практично одразу після прем'єр. Бо навіть російськомовний театр у Львові міг ставати дисидентським.

На сьогоднішньому шоукейсі також обговорювали тему дисидентів.

Унікальна "Божественна комедія", поставлена Театром Лесі за участю Дмитра та Ніни Захоженків, не обмежується лише епохою Данте. Вона порушує питання сучасних викликів, з якими ми стикаємося в умовах війни, та відтворює спогади про те життя, яке ми переживали в Радянському Союзі.

Одна з епізодів переносить нас до відомої львівської коляди, що була створена в 1972 році.

До вулиці Спокійної, 13. Там жили Олена Антонів і В'ячеслав Чорновіл, згодом -- Зіновій Красівський. Там минули молоді роки Тараса Чорновола. А я виріс зовсім поруч.

Тарас і я відвідували одну й ту ж школу, хоча я був на кілька років молодший. Я часто проходив повз цю будівлю і в дитинстві вже бачив Олену Антонів — ту саму, про яку сьогодні згадують зі сцени.

Досить пізніше я почав відвідувати Тараса. Ми взяли "Український вісник" та "Євшан-зілля" — самвидав, який розповсюджували Чорновіл, родина Калинців та інші, — і розвозили по домах тих, хто не боявся їх читати.

У цьому домі бував Василь Стус. Тут звучала знаменита коляда 1972 року, після якої почалася хвиля арештів української інтелігенції. Коляда, яка стала одним із символів українського дисидентського руху.

Проминуло більше ніж півстоліття.

Сьогодні ця коляда знову лунає у Львові — на сцені Театру Лесі. Але тепер її виконують зовсім юні таланти. Зінаїда Діхтярьова вже не з нами. Борис Щербаков також відійшов. Тепер на сцені виступають молоді українські актори.

І вони чимось нагадали мені трупу Івано-Франківського театру в ті роки, коли все лише починалося, коли туди прийшов Ростислав Держипільський.

Молоді. Енергійні. Неперевершено обдаровані.

Люди, які намагаються зрозуміти власне минуле, щоб осягнути власне майбутнє.

Театр Лесі зараз знаходиться в складній ситуації. Головний режисер залишив свою посаду, і тепер ця невелика команда молодих обдарованих митців намагається утримати театр, який, здавалося б, може легко вислизнути з їхніх рук.

Фіналом шоукейсу стала вистава "Леся".

Ця розповідь присвячена Лесі Українці, в якій драматургиня Оксана Демчук, режисерка Лєнка Удовічкі та молоді актори прагнуть не просто переказати життєпис видатної поетеси, а глибше зрозуміти її сутність. Вони досліджують її епоху, відчувають її самотність, силу та прагнення до свободи.

Якою буде доля Театру Лесі, сьогодні не знаю.

Проте я щиро бажаю, аби цей театр знову здобув статус одного з провідних у Львові. Нехай він перестане бути театром російської драми Прикарпатського військового округу і перетвориться на великий український, а, можливо, й європейський театр. Хочу, щоб ці молоді таланти, яких ми спостерігаємо на його сцені, стали справжніми зірками театрального мистецтва. Це відображає неймовірний дух нашої епохи.

В той самий день, коли Росія знову намагається відтворити радянський союз, у колишньому театрі російської драми у Львові молоді українці діляться історіями про тих, хто став жертвами цього радянського режиму, хто зазнав репресій, ув'язнень і спроб придушити їхній голос..

Там — це шлях назад.

Це повернення до власних спогадів, щоб вийти на новий шлях.

Попереду нас чекає нелегка подорож.

І йти нею довелося б саме цим молодим людям -- тим, кого я цього вечора бачив на сцені Театру Лесі. Можливо, це і є наше повернення вперед.

Постскриптум. На одному з фото ми з Максимом Курочкіним -- фантастичним і неперевершеним драматургом, якому колись аплодувала москва, вистави якого ставив Мєньшиков і відомі визначні російські актори й режисери. Сьогодні Макс Курочкін -- військовий Збройних сил України, український драматург, якого запросили на шоукейс в Театрі Лесі.