Россия усиливает свои позиции, в то время как Франция утрачивает влияние: что стоит за изменениями в Африке и какие обвинения звучат в адрес Украины.
У травні 2026 року президент Франції Емманюель Макрон вирішив провести саміт Africa Forward у Найробі, столиці Кенії. Цей захід став одним з останніх значних форумів на африканському континенті за час його президентства.
Цей вибір може здивувати, адже Кенія є англомовною країною, ніколи не була французькою колонією і розташована далеко від західноафриканських держав, які традиційно входили в зону особливого інтересу Парижа і в яких останніми роками позиції Франції зазнали найбільшого погіршення.
Протягом 2022-2025 років французькі війська вийшли з Малі, Буркіна-Фасо та Нігеру, а також передали місцевим збройним силам постійні військові бази в Чаді, Сенегалі, Кот-д'Івуарі та Габоні. Ледь не єдиним винятком із цього списку є Джибуті.
Саме ця логіка підштовхнула Париж до пошуку нового формату співпраці з африканськими державами - заснованого на інвестиціях, інноваціях та спільному прийнятті рішень, а не на традиційному французькому pré carré - привілейованій зоні впливу.
Цей підхід має гарантувати збереження французької присутності в Африці, звідки її витісняють інші країни. Найбільш болючим для Парижа стало російське просування у центральному Сахелі - регіоні, який раніше розглядався саме як привілейована зона впливу Франції.
Тож Париж здійснює непублічні розгортання сил у Беніні, поновлює переговори з Чадом і вибудовує нові оборонні відносини з Кенією. Мета тепер полягає не в мережі великих постійних баз, а у взаємовигідній економічній співпраці.
Як Франція розпочала втрату своїх африканських територій
У 2013 році, задовго до активізації РФ у Африці, Франція розпочала у Малі операцію "Сервал". Її безпосередня військова мета була чіткою: зупинити просування джихадистських сил на південь країни.
Після цього стартувала набагато масштабніша регіональна контртерористична кампанія під назвою "Бархан", в рамках якої протягом тривалого часу в Сахелі знаходилися тисячі французьких військових.
Франція перетворилася на не просто одного з численних іноземних партнерів, а на найзначнішу зовнішню силу, що відіграє ключову роль у забезпеченні безпеки цього регіону.
Врешті-решт, ця видимість виявилася вразливим місцем.
Французькі війська здатні були ліквідувати командирів джихадистів і зменшити вплив збройних угруповань, проте їм не вдавалося вирішити проблеми слабкості державних інституцій, внутрішніх конфліктів, корупції та відсутності державної влади на великих територіях. В результаті, насильство з боку джихадистів продовжувало розширюватися по території Малі, а згодом охопило й Буркіна-Фасо та Нігер.
Додатково, військова активність Франції спричинила відродження давніх образ на цю країну. Серед них – французькі інтервенції після здобуття незалежності, підтримка авторитарних режимів та сувора візова політика.
Франція дозволила своїй політиці в Африці надмірно зосередитися на мілітаризації, а її намагання переосмислити відносини виявилися несвоєчасними, що призвело до домінування безпекової кризи над усіма аспектами співпраці.
Вихід цьому невдоволенню дали перевороти в Малі, Буркіна-Фасо та Нігері.
Нові військові лідери оголосили державний суверенітет центральним елементом своєї легітимності, подаючи виведення французьких військ як доказ завершення старих колоніальних відносин.
Цією суперечкою миттю скористалася Росія.
Російські інформаційні акції активно підкреслювали антифранцузькі настрої, іноді вживаючи досить агресивні методи.
Проте варто визнати: Москва не вигадала образи, на яких вони ґрунтувалися. У 2025 році Сенат Франції визнав, що навіть якщо частина антифранцузьких наративів була маніпулятивно посилена ззовні, ключовою причиною нинішнього погіршення було несприйняття в африканських країнах старого формату відносин.
На що поклала свої надії Російська Федерація?
Незважаючи на те, що економічні позиції Франції в Африці ослабли, зокрема через зростаючу присутність Китаю, Туреччини, країн Перської затоки та інших держав, їх значення все ще залишається істотним.
У вже згаданому звіті Сенату Франції за 2025 рік зазначається, що країна продовжує бути одним із ключових постачальників для країн Африки на південь від Сахари, а також займає друге місце серед іноземних інвесторів за загальним обсягом прямих інвестицій.
На африканському континенті все ще активно функціонують тисячі компаній з Франції.
Які контрзаходи вжила Російська Федерація?
У ряді держав Сахелю Москва зосередила свої зусилля на підтримці інституцій, що мають найбільший зв'язок з політичною владою: збройними силами, військовою підготовкою, розвідувальними службами, постачанням озброєнь та забезпеченням безпеки режимів.
Російські інструктори з'явилися в Нігері після того, як військове керівництво країни призупинило співпрацю з західними партнерами в галузі безпеки. У Малі найманці приватної військової компанії "Вагнер" діяли у тісному співробітництві з армією, поки їх не змінили сили "Африканського корпусу", які тепер мають значно більші зв'язки з Міністерством оборони Росії.
Так само військове співробітництво та співпрацю у сфері безпеки з Росією тепер розвиває Буркіна-Фасо.
Це абсолютно новий формат співпраці, відмінний від європейської моделі.
Зазвичай, взаємозв'язки Росії в цьому регіоні мають характер угод, орієнтуючись на надання безпекової підтримки та політичну стабільність, при цьому містять менше відкритих закликів до демократичних реформ або покращення державного управління.
Це не свідчить про те, що африканські керівники просто замінили залежність від Франції на підпорядкування Москві. Вони здійснюють вибір, що, на їхню думку, приносить вигоду, часто одночасно налагоджуючи зв’язки з Туреччиною, Китаєм, країнами Перської затоки, США та європейськими державами.
Проте ефект російського впливу швидко змінив політичний курс регіону.
Компанія з Західної Європи, що вкладає кошти в телекомунікаційний сектор або розвиток інфраструктури, може суттєво вплинути на економічну ситуацію. Проте, якщо іноземна сила займається підготовкою президентської охорони, постачає озброєння або безпосередньо забезпечує безпеку офіційних осіб, її вплив буде значно більш потужним.
Перехід такого формату відносин від "Вагнера" до "Африканського корпусу" зробив цей підхід ще очевиднішим.
Найманці дозволили Москві утримувати певну відстань від дій, що виконувалися формально приватною структурою.
З іншого боку, "Африканський корпус", який має більш тісні зв'язки з російською державою, забезпечує Кремлю більший рівень контролю, хоча це ускладнює відокремлення Москви від подій, що відбуваються на місцях.
Стратегія Росії в Африці
Перевага запропонованого Росією формату відносин особливо помітна на прикладі Малі.
В цій країні після зміни влади військова хунта вигнала старих західних партнерів, залучила російські сили та пообіцяла більш суверенний підхід до боротьби з джихадистськими й сепаратистськими угрупованнями.
Сили, що мають підтримку Росії, дійсно сприяли столиці Бамако у 2023 році в відновленні контролю над ключовим містом Кідаль, що стало значущою символічною перемогою.
При цьому якщо Франція діяла в межах значно ширшої міжнародної архітектури, яка включала європейські сили, ООН та регіональних партнерів (до перевороту в Малі перебувало близько 20 тисяч міжнародних і регіональних військовослужбовців та іншого персоналу), то малійська хунта навмисно демонтувала значну частину цієї системи й замінила її значно вужчим російським партнерством.
Сучасний російський військовий контингент складає приблизно від 1000 до 2500 осіб.
Існують серйозні звинувачення у зловживаннях як з боку малійських сил, так і їхніх російських партнерів. Human Rights Watch звинуватила "Африканський корпус" у здійсненні невибіркового авіаудару, внаслідок якого в червні загинули цивільні. Інші моніторингові організації пов'язують насильство проти цивільного населення з активізацією повстанського руху.
Однак це компенсується тим, що Росія виступає в ролі супротивника західного впливу, постійно звертаючись до історичної підтримки Радянського Союзу в боротьбі антиколоніальних рухів.
Така стратегія вже дала свої результати. За даними української розвідки, понад 1700 громадян африканських країн наразі служать у російських збройних силах, причому багатьох було завербовано за допомогою оманливих схем.
Зокрема, Reuters документує зростаюче занепокоєння в Кенії, Гані та Південній Африці - там місцевим чоловікам пропонують цивільну роботу в Росії, після чого вони опиняються в російській армії.
Разом із цим посилення присутності в Африці дає РФ можливість руйнувати єдиний фронт дипломатичної підтримки України. Наразі більшість африканських країн воліють триматися нейтралітету
Проте зайнявши місце Франції, Росія успадкувала також її проблеми.
У квітні 2026 року джихадистські та туарезькі сили здійснили скоординовані атаки по всій країні, зокрема проти Бамако та стратегічних об'єктів на півночі й у центральній частині. Упродовж літа відбулися нові атаки.
Однак, чим більше іноземна сила позиціонує себе як партнер, що здатний забезпечити безпеку, тим складніше їй виправдати тривалу нестабільність чужими помилками. З цієї причини, хоча Росія має реальні переваги в Сахелі, вони не є остаточними.
Свежі перспективи для України
Наприкінці вересня, виступаючи під час засідання Генеральної асамблеї ООН, прем'єр-міністр Нігеру Алі Махаман Ламін Зейн зробив звинувачення на адресу Франції та України, стверджуючи, що вони сприяють дестабілізації ситуації в регіоні Сахель і підтримують різні озброєні групи.
Попри абсурдність цих звинувачень, така заява свідчить, що Франція не збирається "тікати" з Африки. Більш того, Париж нарешті почав адаптуватися до нових умов.
Травневий саміт у Найробі був спеціально спрямований на питання економічних інвестицій, приватного капіталу, технологій та партнерства, організований за співпраці з африканським урядом – на відміну від традиційних самітів, що проходять під егідою Франції в Парижі. Вибір Макрона на користь Кенії також свідчить про більші зусилля з боку Франції зміцнити зв'язки за межами колишньої колоніальної сфери впливу.
У той же час Париж не припинив співпрацю в галузі безпеки. Французькі військові ведуть закулісні переговори з Беніном, відновлено діалог із Чадом, а Кенія набуває статусу нового оборонного партнера.
Але при цьому Франція намагається зберегти присутність, не відтворюючи постійну військову архітектуру, яка стала політично токсичною.
Натомість свою політику в регіоні активізувала Україна.
На початку повномасштабного вторгнення її дипломатична присутність на континенті була слабкою. Тепер ситуація швидко змінюється - лише за останні роки в Африці відкрилися вісім нових українських посольств.
Київ розробляє свою політику щодо Африки, акцентуючи увагу на сферах торгівлі, сільського господарства, технологій, освіти, оборонного співробітництва та продовольчої безпеки, замість того, щоб розглядати ці відносини лише як спосіб здобуття голосів в Організації Об'єднаних Націй. Такий підхід відображає спільні виклики, які постали перед Францією: африканські уряди прагнуть, щоб з ними взаємодіяли не через призму чужих геополітичних інтересів.
Хоча інтереси Франції та України не є повністю ідентичними, вони часто переплітаються. Зокрема, обидві держави мають спільні мотиви для зменшення впливу Росії в Африканському регіоні.
У той же час, Україна не має досвіду французької колонізації, проте держави, лідери яких стали союзниками Росії, зараз активно порівнюють їх, стверджуючи, що Київ діє в Африці на користь Парижа.
Це свідчить про істотне занепокоєння держав, чиї уряди опинилися в залежності від російської підтримки.
