Соціальна справедливість у Радянському Союзі: реальність чи ілюзія?
Квартира за донос і "винагорода в халаті": як функціонувала соціальна система в Радянському Союзі.
Ностальгія за Радянським Союзом продовжує живити стійкі міфи про "країну загального добробуту", де кожен, начебто, мав доступ до безкоштовного житла, високоякісної медицини та безтурботної старості. У свідомості суспільства цей період часто постає як унікальний соціальний експеримент, вільний від класових розбіжностей. Так, принаймні, стверджували всі засоби масової інформації, підручники та партійні лідери. Однак за яскравими пропагандистськими гаслами ховалася зовсім інша дійсність: відсутність приватної власності, тотальний брак основних товарів, жорстка тоталітарна структура та повна залежність людини від держави. Усе це підтримувалося паралельною системою корупційних зв'язків.
Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам'яті представляє мультимедійний проєкт під назвою "Правда чи міф: совєтська епоха". Нові відеоепізоди можна знайти на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам'яті, а також у соціальних мережах. Додатково, текстові версії матеріалів доступні тут.
Ми спростовуємо найбільш поширені міфи про радянську епоху. Разом із Олександром Алфьоровим, головою Українського інституту національної пам'яті та істориком, досліджуємо, як насправді функціонувала соціальна структура СРСР, чому уявна "рівність" перетворилася на рівність у бідності, а також як феномен "блату" повністю нівелював радянську соціальну концепцію.
МІФ 1: "У СРСР КОЖЕН ГРОМАДЯНИН БЕЗКОШТОВНО ОТРИМУВАВ КВАРТИРУ ВІД ДЕРЖАВИ"
Один із найрозповсюдженіших доводів на користь "радянського добробуту" стосується безкоштовного надання житла громадянам. Кажуть, що хоча й доводилося витрачати час у чергах, врешті-решт кожна родина отримувала свої метри житлової площі.
Дізнайтеся більше про соціальну (не)рівність, переглянувши наш відеоподкаст:
"У Радянському Союзі категорія приватної власності взагалі не існувала. Ваші особисті речі мали значення лише в контексті інтимної приватності, тоді як квартира чи дача залишалися у вашому розпорядженні лише доти, поки держава не вирішить їх забрати. Головна ідея власності полягала у свободі розпорядження нею. Однак, користуватися радянською квартирою було неможливо на власний розсуд. Житло надавалося лише під час роботи та проживання, а при зміні місця проживання його доводилося залишати," - підкреслює голова Українського інституту національної пам'яті, історик Олександр Алфьоров.
Корені радянського та дефіцитного "житлового питання" простягаються до 1920-1930-х років, коли більшовики розпочали масову націоналізацію приватних помешкань та міських садиб. Яскравим прикладом є історія меценатки Варвари Ханенко, у якої більшовицька влада відібрала родинний дім для створення музею, залишивши їй лише невелику кімнату та найдорожче – власне життя. Проблема нестачі житлової площі виникла внаслідок індустріалізації та великого притоку людей з сіл і містечок до великих індустріальних центрів, де вижити було простіше і де можна було "загубитися".
У той період з'явився характерний для Радянського Союзу винахід — комунальні квартири або квартири казарменого типу. У таких приміщеннях примусово проживали кілька незнайомих сімей, що формувало напружену психологічну атмосферу і викликало відчуття глибокої недовіри. Будь-яка побутова суперечка з сусідом могла в результаті призвести до політичного доносу.
Масове будівництво "хрущовок" у 1950-1960-х роках стало вимушеним кроком системи, яка не мала змоги забезпечити стрімкий приплив робочої сили до міст. Ці малогабаритні панельні будинки проєктувалися як тимчасове житло з жорсткими санітарними нормами (від 6 до 9 квадратних метрів на особу). Крихітні кухні будувалися за спеціальними розрахунками нібито економії простору, аби господиня робила мінімум кроків, так пояснювали тісноту у кухні мешканцям.
Середній час очікування на квартиру коливався від 10 до 15 років. Швидко отримати житло можна було, лише якщо направляли на роботи в Сибір, зокрема на будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ) або на розбудову віддалених промислових об'єктів, де людям одразу надавали місця в бараках.
У той же час житловий дефіцит породжував страшні соціальні деформації. У 1930-х роках поширеною практикою стали наклепи на сусідів по комуналці: після арешту чи розстрілу "ворога народу" донощик претендував на звільнену кімнату. Навіть у 1980-х роках у Києві близько 15% населення не мали власного ізольованого житла, мешкаючи в гуртожитках та комуналках, тоді як партійна номенклатура користувалася розкішними держдачами та квартирами покращеного планування.
"Ми часто забуваємо, що в Радянському Союзі життя нагадувало поїздку в трамваї: одна частина людей сиділа, а інша - тряслася. Щоб отримати житлову площу, нерідко ставилося питання: куди поділися її попередні мешканці? За наклеп сусіда можна було потрапити до табору або навіть загинути, тоді як донощик отримував в нагороду додаткову кімнату. Отже, можливість отримання квартири залежала від твоєї посади, відданості режиму та наявності зв'язків," - підкреслює історик.
МІФ 2: "РАДЯНСЬКА МЕДИЦИНА БУЛА ЦІЛКОВИТО БЕЗКОШТОВНОЮ, ВИСОКООЦІНЮВАНОЮ ТА ОДНАКОВО ДОСТУПНОЮ ДЛЯ КОЖНОГО"
Міф про так звану систему Семашка, яка врятувала країну від хвороб та пандемій, та передову радянську медицину створював ілюзію того, що кожний громадянин СРСР отримував висококваліфіковану медичну допомогу абсолютно безкоштовно.
Дійсно, формально радянська медицина була безкоштовною та загальнодоступною, погоджується із цією тезою і Олександр Алфьоров. Система забезпечувала базовий рівень вакцинації та профілактики пандемій, а окремі видатні науковці, як-от Микола Амосов, проводили унікальні операції, рятуючи тисячі життів. Проте за цією вивіскою ховалася глибока класова нерівність та хронічний матеріальний дефіцит.
"Хоча медицина формально була безкоштовною, сама структура системи призвела до того, що низькі зарплати медичних працівників сприяли корупційним практикам. «Рубль у халат» став звичною справою. Це призвело до виникнення цілого ряду умовно безкоштовних послуг: якщо пацієнт прагнув хоча б мінімального комфорту або адекватного ставлення, йому доводилося робити додаткові внески", - зазначає Олександр Алфьоров.
З перших років встановлення радянської влади система охорони здоров'я формувалася за принципом чіткого розподілу. У 1920-1930-х роках почали з'являтися закриті санаторії та спеціалізовані медичні заклади для партійної еліти. Згодом ця мережа розвинулася в лікарні, призначені для обслуговування певних відомств, серед яких найвідомішою в Україні стала "Феофанія". Поки керівництво партії користувалося перевагами найсучаснішого закордонного обладнання, особливим медичним обслуговуванням та дефіцитними ліками, звичайні громадяни стикалися з зовсім іншим рівнем медичного забезпечення.
Внаслідок низьких зарплат медичних працівників у СРСР виникла поширена тіньова економіка у вигляді "подяк". Звичай залишати "рубль у халаті" медсестри чи "трійку" лікарю став неформальним, але невід'ємним елементом радянських лікарень. Без додаткового фінансування або "блату" пацієнти могли сподіватися лише на мінімальний рівень обслуговування та базові умови.
Сфера охорони здоров'я стикалася з критичним дефіцитом сучасних технологій та фармацевтичних засобів. Відчувався гострий брак одноразових шприців, якісних перев'язувальних матеріалів, знеболювальних препаратів та дієвих антибіотиків. Закордонні медикаменти вважалися "престижними" і їх можна було добути лише через особисті зв'язки. Стоматологічне лікування в Радянському Союзі стало одним з найболючіших досвідів для багатьох людей через відсутність адекватної анестезії. Водночас, в аптеках без обмежень продавалися препарати, що містили барбітурати (зокрема, Корвалол), які викликали залежність і не вимагали рецепту. У сільській місцевості медична інфраструктура залишалася на низькому рівні, і пологи часто приймали місцеві акушерки.
Ця система в першу чергу належала до обслуговування партійної еліти. Якщо прості громадяни стикалися з нестачею звичайних шприців, медичних інструментів та ефективних препаратів, то для високопосадовців створювалися спеціалізовані медичні установи, такі як лікарня "Феофанія", де дбали про їхнє здоров'я. Радянська медицина уособлює не лише правду про безкоштовність основних медичних послуг, а й міф про їхню рівність та високу якість для всіх, - зазначає голова УІНП.
МІФ 3: "СРСР ГАРАНТУВАВ КОЖНОМУ ЩЕДРІ ПЕНСІЇ І СТІЙКЕ СТАРІННЯ"
У радянській пропаганді пенсійна система представлялася як зразок державної підтримки трудящих, які, досягнувши пенсійного віку, мали всі необхідні умови для комфортного і гідного існування.
Насправді, загальна пенсійна система в СРСР була впроваджена дуже пізно. Лише до кінця 1950-х років термін "пенсія" вживався здебільшого у контексті "індивідуальних виплат" для обмеженого числа партійних функціонерів, видатних представників силових структур та певних груп науковців.
"Твердження про те, що в СРСР пенсії були загалом високими, є великим міфом. Лише колишні керівники партій, високопосадовці, генерали та академіки отримували значні виплати. У той же час, у сільських районах, де пенсії часто взагалі не виплачувалися, розмір виплат міг становити всього 3 рублі – при цьому межа бідності становила 40 рублів", – підкреслює Олександр Алфьоров.
Найбільша категорія населення України, а це селяни-колгоспники - взагалі була виключена з державного пенсійного забезпечення аж до 1960-1970-х років. До цього часу селяни, які не мали навіть паспортів громадян СРСР, мусили виживати виключно за рахунок власної присадибної ділянки та важкої фізичної праці. Коли ж колгоспні пенсії нарешті ввели, їхній розмір становив символічні 3-12 рублів на місяць. При цьому офіційний поріг бідності в СРСР у 1970-1980-х роках визначався на рівні 40 рублів на місяць. Тобто виплати селянам не покривали навіть базових потреб у купівлі хліба чи найпростіших побутових товарів.
У містах пенсійна система також була глибоко ієрархічною. Розмір виплат залежав від статусу підприємства, посади та, головне, політичної лояльності. Високі пенсії (від 120 до 400 рублів) отримували колишні партійні функціонери, вищий офіцерський склад, працівники закритої військової промисловості та академіки. Натомість пересічний учитель, лікар чи інженер міг розраховувати лише на мінімальні 40-50 рублів.
Окрім цього, пенсійні права у Радянському Союзі слугували інструментом тоталітарного контролю. Особа, яка зазнавала репресій або потрапляла до категорії "політично неблагонадійних", позбавлялася трудового стажу та можливості отримувати пенсію.
"Пенсійна система в СРСР була спроектована відповідно до тоталітарного режиму. Розмір виплат безпосередньо залежав від ступеня залученості особи до комуністичної системи. Якщо громадянина позбавляли прав або вважали підозрілим, йому часто відмовляли у всьому, і отримання пенсії ставало справжнім випробуванням. Якщо для інтелігентів і робітників вихід на пенсію сприймався як свято, то для селян це залишалося лише способом виживання на мізерні кошти", - зазначає голова УІНП.
"ПРАВО ДОСТУПУ ДО КАБІНЕТУ": ЯК "БЛАТ" І НОМЕНКЛАТУРНІ ПРИВІЛЕЇ РУЙНУВАЛИ ІДЕАЛ СОЦІАЛЬНОЇ РІВНОВАГИ
При аналізі радянської системи житла, охорони здоров'я та пенсій, важливо звернути увагу на один з найважливіших аспектів, що впливав на всі сфери життя громадян СРСР. Це знаменитий "блат". Навіть маючи фінансові ресурси, людина в Союзі не могла безперешкодно придбати якісні товари або послуги, оскільки планова економіка створювала постійний дефіцит у всьому: від чехословацьких меблів, копчених ковбас до фінських чобіт, а також туалетного паперу, індійської кави і квитків на популярні театральні вистави.
За словами істориків, поняття "блат" в СРСР не обмежується корупцією чи дружніми зв'язками; це, по суті, означає "право на доступ до потрібних осіб" та систему взаємних послуг. У цій прихованій ієрархії найвпливовішими особами ставали не викладачі чи науковці, а керівники гастрономів, завідуючі складами та дистриб'ютори товарів. Коли до магазину доставляли кілька десятків кілограмів дефіцитних мандаринів, директор спочатку резервував їх для "потрібних осіб", а решту виставляв на прилавок для довгої черги покупців.
"Система, що існувала в Радянському Союзі, була організована таким чином, що для задоволення навіть найелементарніших потреб людям доводилося укладати угоди з іншими щодо спільних справ за межами офіційних торгових точок. Блат у цій системі означав право на доступ до певних привілеїв. Економіка функціонувала так, що навіть маючи гроші, придбати чеський костюм або джинси без відповідних зв'язків було неможливо. У той же час, директор гастронома ставав однією з ключових фігур, оскільки він міг забезпечити доступ до товарів, які не можна було знайти більше ніде." - розповідає Олександр Алфьоров.
Блат викривив і здеформував усі соціальні інститути. За знайомства та послуги влаштовували дітей до вишів, знаходили "хороших лікарів", діставали дефіцитні ліки, просувалися у черзі на автомобіль "Жигулі" або на квартиру. Доходило до того, що за блат і потрібні зв'язки писалися та захищалися наукові дисертації, що призвело до деградації радянської науки.
На вершині цієї системи опинилася партійна номенклатура, яка фактично створила для себе альтернативний варіант комунізму. Поки звичайні громадяни роками чекали в чергах за туалетним папером і проживали в комунальних квартирах, партійні функціонери користувалися всім необхідним: у них були персональні спецрозподільники товарів, особисті кухарі та прибиральниці (від яких СРСР офіційно "відмовився"), розкішні закриті лікарні, дачі за містом та можливість подорожувати закордон - до Угорщини чи Югославії.
Соціальна рівність в СРСР виявилася міфом. Держава встановила жорстку кастову структуру, де добробут не залежав від праці чи здібностей, а визначався ступенем близькості до компартійної еліти та вмінням "достати" необхідні речі через знайомства.
Ця двошарова структура блатників врешті-решт призвела до розпаду СРСР. Адже ті, хто функціонував у цій системі, мріяли про звичайні джинси та можливість купувати продукцію в магазинах, замість того, щоб шукати їх через нелегальні канали.
Якщо запитати, хто в Радянському Союзі мав найбільші привілеї, відповідь буде однозначною: "Лише партійна номенклатура". Це була система, в якій партія контролювала все, а її представники користувалися багатьма благами — від спеціалізованих лікарень і дач до персональних слуг і можливостей подорожувати за кордон.
Як зазначав знаменитий британський автор Джордж Орвелл у своєму знаковому творі "Ферма тварин": "Усі істоти є рівними, але деякі з них більш рівні, ніж інші".
ЖИТЛО, ЛІКИ, ПЕНСІЇ: ЯК НАСПРАВДІ ПРАЦЮВАВ СОВЄТСЬКИЙ "СОЦІАЛІЗМ"
Міф про "безкоштовне" житло часто вводить в оману.
У Радянському Союзі санітарні норми передбачали 9 квадратних метрів житлової площі на одну особу. Проте, щоб потрапити в чергу на отримання житла в більшості міст Української РСР, потрібно було мати менше 6-7 квадратних метрів, причому дітей також враховували за цими ж мінімальними стандартами.
У Києві в 80-х роках минулого століття понад 140 тисяч сімей очікували на житло, і цей процес міг займати від 15 до 25 років.
Втратити державну квартиру можна було за відсутність за місцем проживання понад пів року, вирок суду понад 6 місяців або еміграцію.
Нелегальна оренда однокімнатної квартири в Києві становила від 40 до 70 карбованців на місяць, в той час як середня заробітна плата коливалася в межах 130-160 карбованців. Оренда вважалася нетрудовим доходом і супроводжувалася ризиком виселення.
Система охорони здоров'я в Радянському Союзі та проблеми нестачі ресурсів.
Відомі заспокійливі препарати, такі як корвалол і валокардин, містили фенобарбітал, що здатний викликати серйозну залежність і підлягає суворому контролю в багатьох країнах. Тим часом, знеболювальний засіб пірамідон активно використовувався до кінця 1980-х років, хоча на заході його заборонили ще в 1970-х через негативний вплив на імунну систему.
До завершення 1980-х років у Радянському Союзі застосовували багаторазові скляні шприци, що стало причиною жахливої трагедії в 1988 році в Елісті. Внаслідок використання нестерильних інструментів понад 70 дітей були масово інфіковані ВІЛ.
Стоматологічна анестезія часто обмежувалася використанням слабкого новокаїну, а лікування зубів нерідко проводили без знеболення. Якісні імпортні препарати були доступні лише через партійні розподільники або на чорному ринку.
Пенсійна нерівність
У 1956 році в СРСР була створена єдина система пенсійного забезпечення, яка спочатку охоплювала лише міське населення. Лише з 1965 року пенсії стали нараховувати і сільським жителям. Чоловіки мали право на вихід на пенсію в 60 років, тоді як жінки – в 55.
Найменший розмір пенсії отримували колгоспники: на початку це становило всього лише 12 карбованців на місяць, тоді як пара черевиків коштувала 15-20 карбованців. У той же час, міські працівники отримували в середньому 60-75 карбованців, а максимальна сума їхньої пенсії досягала 120 карбованців.
В свою чергу, пенсіонери, пов’язані з партійною номенклатурою, отримували щомісячні виплати в діапазоні від 140 до 500 карбованців, а також мали можливість користуватися спеціалізованими медичними закладами та особливими системами розподілу.
Серед республік найвищі середні пенсії спостерігалися у жителів Балтійських країн, тоді як найнижчі рівні були характерні для країн Середньої Азії.
