Сутність підприємництва: Чому податкові надходження та добровільні внески вже не є достатніми.
Український бізнес освоїв мистецтво виживання, заснування нових компаній та підтримки країни в складні часи. Тепер перед ним стоїть нове завдання — навчитися формувати її майбутнє.
Протягом останніх десятиліть український бізнес здійснив трансформацію, на яку іншим країнам знадобилися цілі покоління. Він оволодів мистецтвом заснування компаній в умовах постійної невизначеності, витримав численні кризи, швидко адаптувався до кардинальних змін у правилах ведення справ і продовжував розвиватися навіть у ситуаціях, коли багато хто волів би відмовитися від будь-яких довгострокових стратегій.
Суб'єктність розпочинається тоді, коли з'являється бажання мислити не лише в рамках особистих амбіцій, компанії чи кар'єрних прагнень, а й у контексті спільного майбутнього.
Повномасштабна війна стала ще одним випробуванням, яке показало не лише стійкість українських підприємців, а й їхню здатність брати на себе відповідальність значно більшу, ніж вимагає звичайна роль бізнесу. Багато компаній стали опорою для своїх команд, громад, армії та країни загалом.
Проте після завершення війни Україна може знову зіткнутися з традиційною історичною загрозою: вистояти, але не зуміти вибудувати стабільну траєкторію розвитку. Переживши нове випробування, зберігши свою ідентичність та мобілізувавшись у критичний момент, країна може знову опинитися в ситуації, коли її майбутнє визначають не ті, хто творить, а ті, хто вміє використовувати слабкості інституцій.
Перед українськими підприємцями в нинішніх умовах відкривається новий, хоч і складний, але захоплюючий виклик: вийти з ролі спостерігача та стати активним учасником у створенні правил гри. Це означає суттєвий внутрішній зсув, що вимагає від бізнесменів готовності взяти на себе відповідальність за загальне благо, формувати інституції, розробляти довгострокові стратегії та створювати середовище, в якому бізнес може процвітати не в опозиції до системи, а у співпраці з країною.
Між індивідуальними досягненнями та колективною потужністю.
В українській історії є одна закономірність, яка супроводжує нас століттями. Українці завжди були підприємливими, талановитими, здатними створювати нове. Історія сповнена прикладів, коли вихідці з України досягали видатних результатів у найрізноманітніших країнах, галузях і професіях. Бізнес, наука, інженерія, культура, технології, -- складно знайти сферу, в якій українці не залишили б помітного сліду.
Іноді мені здається, що якщо б хтось вирішив детально вивчити внесок української діаспори в еволюцію сучасного світу, результати цього дослідження могли б вразити навіть нас. Українці розкидалися по всьому світу, засновуючи компанії, очолюючи великі організації, роблячи наукові відкриття та створюючи нові ринки.
Проте, поряд із цим, існує ще одна важлива закономірність. Протягом багатьох століть ми частіше досягали успіху в індивідуальному плані, а не як згуртована сила. Це явище багато в чому зумовлене нашою історією. Протягом тривалого часу українці жили під впливом різних імперій, які поступово підривали віру у власні можливості. У суспільстві сформувалося переконання, що можна бути талановитою особистістю, успішним бізнесменом або висококласним фахівцем, але не варто прагнути до більшого. Тому не дивно, що багато українців, опиняючись за кордоном, ставали частиною успішних наративів інших країн.
На мою думку, саме в цьому місці розташована межа між групою успішних людей і справжньою суб'єктністю. Адже суб'єктність проявляється тоді, коли з'являється здатність мислити не лише в рамках власного проєкту, підприємства чи кар'єри, а й з огляду на спільне майбутнє.
І саме тут український бізнес стикається з ще одним, значно глибшим викликом. Навіть коли з'являються ресурси, досвід і амбіції для такого масштабу мислення, дуже часто зберігається внутрішнє відчуття, що країна і держава існують окремо від нас, а отже і відповідальність за їхнє майбутнє лежить на комусь іншому.
Спадщина мислення, яку ми досі не подолали
Наша реальність така: бізнес створює робочі місця, сплачує податки, підтримує армію, інвестує в розвиток країни та бере на себе безліч функцій, які в більш стабільних суспільствах часто залишаються в зоні відповідальності державних інститутів. Натомість від держави очікують одного: щоб вона хоча б не заважала.
У цієї позиції є цілком зрозумілі історичні причини. Упродовж століть державні інституції асоціювалися радше із зовнішнім контролем, примусом або обслуговуванням чужих інтересів, ніж з інструментом реалізації суспільних цілей. У таких умовах природним ставало прагнення триматися від влади на відстані, зосереджуючись на родині, власній справі та найближчому колі відповідальності.
Проте існує суттєва проблема: аналогічний спосіб мислення все ще залишається актуальним навіть у контексті власної країни. Іноді можна почути думки, які стверджують, що держава та суспільство функціонують у різних вимірах. Але саме в цій області розташовується межа між суб'єктом і об'єктом. Яка ж у цьому контексті є сутність суб'єктності?
Не вступати у політику, а формувати правила гри.
Участь у створенні майбутнього країни зовсім не обов'язково передбачає активну роль у публічній політиці. Я вважаю, що важливо проводити чітку межу між поняттями "політика" та "політична програма".
Політика — це боротьба за контроль, конкуренція між партіями та здобуття державних посад. Політика — це також процес участі у створенні норм, інститутів та стратегічних рішень, які визначають розвиток нації на багато років уперед.
Мені здається, саме тут знаходиться природна роль бізнесу. Підприємець не зобов'язаний ставати політиком. Його завдання -- створювати компанії, запускати проєкти, будувати нові системи та розвивати економіку. Але це не звільняє його від відповідальності за якість середовища, в якому все це існує. У практичному сенсі суб'єктність бізнесу для мене проявляється у трьох речах.
По-перше, важливо створити нову еліту. Це не еліта, що ґрунтується на фінансовому добробуті, соціальному статусі чи владі, а спільнота осіб, які усвідомлюють свою відповідальність за країну. Історичний досвід доводить, що жодна нація не може процвітати без людей, здатних мислити та діяти в глобальних масштабах.
По-друге, важливо створити довгострокове бачення майбутнього. Ми вже здобули досвід виживання, навчились швидко адаптуватися та реагувати на виклики. Проте країні необхідні не лише тимчасові рішення на найближчий рік. Потрібна стратегія розвитку, яка охоплює десятиліття вперед, а також чітке усвідомлення того, якою ми прагнемо бачити Україну через п'ятдесят або сто років.
По-третє, у створенні інститутів, здатних утримувати цей довгостроковий порядок денний незалежно від політичних циклів і зміни поколінь. І про це я хотів би поговорити детальніше. Ідеї самі по собі не працюють. Для їхньої реалізації потрібні механізми, ресурси, інфраструктура та організації, які послідовно рухатимуть країну вперед. Саме тому я говорю не лише про організації як такі, а про появу інтелектуальної інфраструктури країни: середовища, здатні виробляти довгі сенси, формувати бачення майбутнього, готувати людей і створювати рішення раніше, ніж на них з'явиться політичний запит. У світовій практиці цю роль часто виконують think tanks -- незалежні аналітичні та стратегічні центри, які працюють не на один виборчий цикл і не на інтереси конкретної політичної сили, а на довгостроковий порядок денний країни.
Їхнє значення стає особливо помітним у ті моменти, коли державні структури ще не мають достатньої сили, проходять етапи змін або не можуть самостійно розробити довгострокову стратегію розвитку. У таких умовах бізнес, експертні кола та лідери громадськості можуть не тільки просити про готові рішення, а й виступати в ролі їх творців.
Таким чином, багато успішних країн свого часу діяли подібним чином. У Сполучених Штатах протягом десятиліть функціонують незалежні аналітичні центри, такі як Brookings Institution і Council on Foreign Relations, які сприяють підтримці довгострокових стратегій розвитку, незважаючи на зміни в адміністрації. У Південній Кореї бізнес-спільнота, ще на ранніх етапах економічного підйому, стала активним учасником у формуванні національної індустріальної стратегії. В Естонії значна частина концепції майбутньої цифрової держави виникла не тільки в урядових структурах, а й у середовищі підприємців і технологічних новаторів.
Історична можливість, яку не варто втрачати.
Повномасштабна війна принесла колосальні втрати й випробування, але водночас змусила світ подивитися на Україну інакше. Сьогодні про нашу країну знають значно більше, ніж ще кілька років тому. Україна отримала не лише увагу світу, а й певний моральний авторитет, який неможливо купити дипломатичними зусиллями чи маркетинговими кампаніями. Однак історія показує, що подібні можливості не реалізуються автоматично.
Кожне покоління має можливість реалізувати свій потенціал. Важливо лише, чи зможе воно перетворити цю можливість на стійкий шлях прогресу, чи знову залишиться на рівні вирішення лише нагальних проблем.
