Українська ідентичність не може бути сертифікована. Чому новий інструмент Міністерства закордонних справ неправильно тлумачить функцію держави.

Міністерство закордонних справ запровадило новий "сертифікат збереження української національної ідентичності" для дітей, що проживають за межами країни. Мета ініціативи зрозуміла: підтримати українські школи та громади. Проте цей механізм об'єднує три різні аспекти: участь у навчанні, освітні досягнення та національну приналежність. Він також піднімає питання, яке держава не повинна ставити: хто вважається достатньо українцем?

Чому я вирішив викласти свої думки?

Я керую робочою групою "Глобальне українство: нові аспекти ідентичності" в рамках платформи IDEM — експертної та громадської платформи в Україні, яка була заснована рік тому за ініціативи та підтримки Міністерства молоді та спорту України. Це майданчик, де науковці, фахівці, військовослужбовці, освітяни, представники бізнесу та громадських організацій спільно розробляють рекомендації для державної політики, спрямованої на зміцнення української національної та громадянської ідентичності.

На нашій платформі працює понад 100 фахівців та активістів, які об'єднані в 7 різних груп. Найчисельнішою є група "Світове українство: нові виміри ідентичності", до складу якої входять представники двох міністерств, Світового Конґресу Українців, закордонних організацій, установ освіти, культури, бізнесу, а також аналітичних центрів. Основними результатами нашої діяльності стануть Зелена книга і Біла книга.

Зелена книга висвітлює виклики, з якими стикається державна політика в контексті ідентичності, а також можливі альтернативи для державних дій і пов'язані з ними ризики. У свою чергу, Біла книга має на меті перетворити ці питання на чіткі рекомендації для державної політики та законодавчих ініціатив.

Я також авторка ідеї і співзасновниця громадянського проєкту "Амбасада українських сенсів". Заснована мною в 2016 році громадська організація була підтримана Міністерством молоді і спорту для втілення online-проєкту "Майстерня глобального українства", в якому зараз беруть участь 350 українців з 50 країн світу. Третина з них -- з різних міст України.

Я є матір'ю трьох дітей. Ми пережили період тимчасового виїзду з України, але згодом змогли повернутися додому. Тому тема збереження зв'язку дитини з Україною під час перебування за кордоном є для мене як професійним, так і особистим питанням.

Нова реальність: нація ширша за кордони

Україна перетворюється на націю без чітко визначених кордонів. Принаймні 50% українців мешкають за межами країни. Їхні нащадки з'являються на світ, зростають і інтегруються в інші культурні, мовні та соціальні середовища.

Отже, на порядку денному стоїть важливе питання: яким чином сприяти розвитку української ідентичності так, щоб вона успадковувалася наступними поколіннями без жодного примусу чи формальних зобов'язань? Яку роль у цьому процесі повинна відігравати держава, а які дії їй слід уникати?

Саме над цим ми працюємо в групі "Світове українство: нові виміри ідентичності" на платформі IDEM і в Амбасаді українських сенсів. За допомогою провідних українських філософів, стратегів, громадських діячів, а також за допомогою методу публічних діалогів ми переосмислюємо себе як глобальну націю.

Що запровадило МЗС

Наказ Міністерства закордонних справ № 469, виданий 16 вересня 2026 року (з поправками від 24 вересня, № 480), схвалює регламент щодо видачі дітям до 16 років "сертифіката збереження української національної ідентичності".

Відповідно до розпорядження, сертифікат:

* мотивує дитину підтримувати свою ідентичність;

* інтегрує дітей, батьків та громаду у сферу культурних і освітніх ініціатив;

* підтверджує діяльність дитини.

Він не пропонує жодних пільг.

Для отримання сертифікату потрібно відповідати хоча б одному з наведених критеріїв:

* користуватися українською мовою;

* брати участь у заняттях в суботу або неділю в школі чи таборі;

* долучатися до громадських подій, змагань та олімпіад;

* долучатися до ініціатив, спрямованих на національно-патріотичне виховання.

Рішення приймається главою закордонної дипломатичної місії за запитом керівника установи або навчального закладу.

На самому бланку написано, що дитина "брала активну участь у проєктах... національно-патріотичного виховання, успішно засвоїла предмети українознавчого компоненту". Тобто документ засвідчує освітні результати, хоча отримати його можна за будь-який один критерій. Наприклад, за те, що дитина говорить українською.

У чому проблема

Українська мова, історія та школи за кордоном дуже важливі. Проблема не в них, а в інструменті.

Держава змішує три різні речі: участь у культурному житті, освітні досягнення і національну ідентичність. Перші дві можна і треба визнавати: грамотою, стипендією, підтримкою школи чи молодіжної ініціативи.

Але яку інформацію містить документ, що підтверджує "збереження ідентичності"? Чи може він засвідчити, що дитина є достатньо українською? Яким чином зв'язок дитини з Україною відповідає вимогам держави?

Навіть якщо автори наказу такого не мали на увазі, сам інструмент породжує ці питання. І є гостріше питання: що відчуватиме дитина, яка такого сертифіката не отримала? Бо поруч немає української школи. Бо вона росте у змішаній родині. Бо українську вона тільки починає вчити.

Національна ідентичність -- це не кваліфікація і не досягнення, яке потребує адміністративного підтвердження.

Чого держава робити не повинна

У процесі роботи над Зеленою книгою ми керуємося ідеєю, що держава не формує ідентичність через адміністративні рішення. Натомість, вона повинна забезпечувати умови, які сприяють розвитку та передачі цієї ідентичності.

Отже, держава надає підтримку українській освіті за межами країни, сприяє культурним проектам, мовним комунікаціям, молодіжним спільнотам, горизонтальним зв'язкам та можливостям активної участі у житті України.

Проте держава не має права:

* встановлювати єдиний образ "правильного українця";

заміщувати справжню ідентичність списком формальних характеристик;

* визначати приналежність до громади на основі місця проживання, мовних навичок або наявності поблизу української школи;

* створювати інструменти, які сприймаються як перевірка "достатності" українськості;

* монополізувати право визначати, як людина переживає свій зв'язок з Україною.

Українськість живе в мові, але не тільки в ній. Вона живе в родинній пам'яті, культурі, стосунках, громадянській позиції, особистому виборі. Вона може змінюватися, поглиблюватися і відновлюватися після розриву.

Отже, головне питання: ми хочемо підтримувати зв'язок дітей з Україною чи встановлювати правила, за якими держава цей зв'язок визнає? Це принципово різні підходи.

Що тривожить найбільше

Експерти та представники громадянського суспільства активно ведуть дискусії про те, якою повинна бути стратегія у відношенні до глобального українства, особливо в умовах, коли національна ідентичність виходить за межі державних кордонів. У цьому контексті варто згадати про сертифікат, виданий Міністерством закордонних справ.

Замість довгострокової політики зв'язку, участі й співтворення ми маємо формальну процедуру визнання активності дитини. Замість запитати громади за кордоном, що насправді допомагає дітям, вчителям і лідерам освітньо-культурних осередків зберігати зв'язок з Україною, ми маємо бланк із фіксованими критеріями. Замість довіри до різноманіття українського досвіду ми маємо документ, підписаний українським дипломатом.

Сертифікат не накладає жодних обмежень на права дітей. Його відсутність не позбавляє їх ідентичності. Проте, доцільність такого механізму варто обговорити на публічному рівні.

Що дійсно необхідно

Українці, що живуть за межами країни, не потребують схвалення для того, щоб відчувати свою національність.

Їхнім дітям потрібні можливості:

* освоювати мову та досліджувати історію й сучасність України;

* реалізовувати власні ідеї та взаємодіяти з однолітками;

* відвідувати Україну та брати участь у її розвитку.

Ми потребуємо цілісної політики глобального українства. Це не лише питання збереження культурної спадщини, а й створення механізмів зв’язку, співпраці та активної участі. Ми повинні бачити українців у світі не як ресурс, а як партнерів. Саме ці принципи ми закладаємо в Зелену книгу і далі розробимо в Білій книзі.

Тому я закликаю МЗС переглянути невдало сконструйований інструмент разом із фахівцями, щоб не довелося публічно пояснювати:

* практичну ціль сертифіката;

* його соціальну значимість;

* чому для визнання активності дитини обрали саме сертифікацію "збереження національної ідентичності".

Я закликаю до фахового обговорення цього рішення за участі громад за кордоном, батьків, освітян, дослідників і громадянського суспільства.

Українська ідентичність не може бути отримана в офіційних установах. Вона існує в серцях людей, у їхніх взаєминах, рішеннях і вчинках. Обов'язок держави полягає в підтримці цієї ідентичності, а не в її формальному затвердженні.