Умеров в СЗР и "День опричника"

Перечитував антиутопію "День опричника" Сорокіна. Хотілося водночас і сміятися і журитися

Книжка написана 2006 року. Дія відбувається у 2028-му (фактично через рік). росія пережила розпад і Велику смуту, частину територій розтягнули сусіди. Є стіна, якою росія відгородилася від Заходу. Є повна залежність від Китаю. І є люди, яким "государ" дозволив усе, бо вони його люди.

У одному з епізодів колишній глава Міністерства закордонних справ разом із спікером Державної Думи обговорюють, як можна поділити Росію: "Схід віддамо японцям. Сибір передамо китайцям. Краснодарський край – українцям. Алтай дістанеться казахам. Псковську область – естонцям. Новгородську землю – білорусам. А центральну частину залишимо для себе".

Цю "середину" згодом трансформували в нову імперію, де править цар, а опричники, що пересуваються на "меринах", п'ють "горілку" і займаються різноманітними безчинствами та розбоями. Політичний устрій повертається до епохи Івана Грозного.

Найцікавіше, що Сорокін не так уже й сильно нафантазував про потенційну росію майбутнього, хоч поки що вона не розпалася (але віримо, що це неодмінно має статися). Царя офіційно теж ще немає, але все інше рухається саме за описаним Сорокіним сюжетом. Країна відгороджується від Заходу, економічно підсідає на китайську голку. Закони в країні дедалі частіше залежать від волі однієї людини, а головним принципом державного управління стає особиста лояльність. Своїм -- все. Чужим -- те, що залишиться після своїх.

Проте ця антиутопія стосується не лише Росії, де залишилося лише три контрольовані медіа, а всі автори змушені писати під тиском нової влади, що маскується під білий колір Кремля. Це викликає асоціації з ідеями сучасного стратега Дугіна, який постійно закликає до повернення до минулого та прийняття ситуації, коли Росія сприймається як глобальна загроза "мавпи з гранатою", в умовах якої вся ієрархія побудована на принципах палацової лояльності.

Цей глибокий сарказм спонукає замислитися й над нашим становищем. Про божевільних сусідів ми вже маємо певні уявлення. Але чи не стаємо ми самі жертвами деградації, спостерігаючи, як у Кремлі посилюється контроль і розвивається сценарій відновлення монархії, з Путіним або його наступником на чолі?

Сьогодні ми маємо новий яскравий приклад — призначення Рустема Умерова на посаду керівника Служби зовнішньої розвідки. Хочу зауважити, що наразі не аналізую особистість Умерова. Він вже обіймав посаду міністра оборони, очолював РНБО, брав активну участь у складних переговорах на Близькому Сході та в Туреччині, а також веде діалог з американськими партнерами. Довіра президента до нього є очевидною.

Суть питання полягає в іншому. Чому особа без практичного досвіду в зовнішній розвідці отримує можливість очолити цю сферу? Які причини стоять за призначенням політика з оточення президента на одну з найважливіших спеціальних служб, а не професіонала, який розуміє специфіку системи? Чи не перетворюється особиста прихильність президента на основний фактор при відборі кандидатів на державні посади?

Коли подібні ситуації трапляються один раз, їх можна пояснити військовими діями та нестачею кадрів. Але якщо це стає систематичним явищем, це вже не випадковість, а чітка тенденція. На жаль, вона не має позитивного забарвлення. У творчості Сорокіна опричники постають не лише як силові структури з мітлами та собачими головами на автомобілях, а як особи, що мають повноваження діяти від імені монарха. Їхня потужність не полягає в офіційних посадах чи законодавчих рамках, а в близькості до верховної влади.

Саме з цього моменту стартує процес приватизації держави. Немає необхідності вкрасти щось явне. Досить поволі переконати суспільство в тому, що держава — це лише "государ" та його оточення. А інституції повинні виконувати тільки ті рішення, які ухвалюються в цій замкнутій групі.

Україна, звісно, не росія.

Проте це не є універсальною формулою, яка надійно оберігає нас від російської моделі управління. Ми не перетворимося на Росію лише через те, що не маємо симпатії до росіян. Щоб уникнути цього, необхідно, щоб у нас діяли інституції, а не тільки особисті зв’язки. Важливо, щоб посади займалися не ті, хто найближчий до президента, а ті, хто відповідає вимогам конкретної роботи. Коли парламент, медіа та суспільство матимуть право запитувати — чому саме ця особа отримала призначення (і чому її звільнили), а також на основі яких компетенцій чи з якою програмою ця людина пропонується на посаду?

Тому мало перемогти росію. Треба ще не побудувати її у себе.