Віктор Каспрук: Російська агресія націлена не тільки на Україну. Вона становить загрозу для всієї Європи -- Блоги

Російсько-українська війна є боротьбою не лише за землі, а й проти права України на своє місце в світі.

Один із основоположників концепції "русского мира", російський імперіаліст Сергій Караганов, висловив думку: "Ми воюємо з Європою, а не з нещасною, безпорадною та обманутою Україною. Війна триватиме, поки ми не знищимо Європу". Питання про те, наскільки "щасливою" стала Москва внаслідок війни в Україні, залишається відкритим. Проте, чи усвідомлюють у Брюсселі та інших європейських столицях, що Росія веде екзистенційну війну проти всієї європейської цивілізації, а Україна є лише першим щитом у цій боротьбі?

Адже маніакальна одержимість Путіна знищенням державності України стала загрозою і для безпеки всієї Європи. Російська агресія проти України принципово не вкладається у класичну модель обмеженого міждержавного конфлікту, в якому сторони воюють за конкретні ресурси, територіальні поступки або зміну балансу сил.

Хоча територіальні питання дійсно є важливим аспектом війни, спроби Російської Федерації захопити ці землі не вичерпують політичний сенс агресивних дій. Основна мета кремлівського вторгнення в Україну полягає в тому, щоб позбавити Україну реальної політичної суб'єктності — можливості самостійно обирати свій державний устрій, зовнішньополітичний курс, систему союзів та формувати майбутнє свого суспільства.

Проте українська державність виступає лише як "тактичне поле" у більш масштабному протистоянні терористичної Російської Федерації та колективного Заходу. Безсумнівно, що західний курс України став ключовим фактором у конфлікті для Кремля, проте це не є його основною причиною. Значно глибше лежить відмовлення від самої ідеї існування України як незалежного політичного суб'єкта поза російською сферою впливу.

Цей висновок походить не лише з характеру військових дій Росії, але й з програмних заяв самого диктатора Путіна. Зокрема, варто згадати, що в липні 2021 року він опублікував статтю під назвою "Про історичну єдність росіян та українців", у якій заперечував сучасне розуміння української нації і стверджував, що росіяни та українці є частинами єдиного історичного контексту. А вже в лютому 2022 року ця "історична аргументація" стала основою для безпосереднього політичного виправдання війни.

Отже, ми маємо справу не лише з геополітичним реваншизмом з боку Кремля. Це явище втілює в собі ідеологічну конструкцію, яка цілковито заперечує право України на самостійне існування, при цьому російське панування подається як ніби невід'ємна та історично обумовлена реальність.

Це і є ключова проблема сучасної європейської безпеки: держава, яка не визнає політичну автономію сусідньої країни, насправді ставить під сумнів саму ідею суверенної рівності між державами.

Одним із фундаментальних елементів кремлівського світогляду є твердження про існування якогось міфічного "єдиного російсько-українського народу". Що на перший погляд може видаватися історико-культурною тезою. Однак політичні наслідки такого твердження значно радикальніші.

У сучасному міжнародному контексті жодна нація не може вважатися власністю іншої країни. Спільність мов, релігійних вірувань, історичних традицій або етнокультурних коренів не заперечує політичну незалежність. Навіть якщо дві держави колись мали дуже близькі історичні зв'язки, це не надає жодній з них права вирішувати долю іншої.

І саме в цьому контексті кремлівська концепція робить суттєвий "логічний стрибок": від уявної культурної спорідненості до політичного підпорядкування. Вона трансформує спільну історію на важіль геополітичного тиску, а законне бажання сусідніх країн до незалежності використовує як обґрунтування для розв'язання жорстокої агресивної війни.

Ця путінська теза "про один народ" фактично передбачає, що українська окремішність є або історичною помилкою, або наслідком зовнішнього втручання. У такій збоченій конструкції незалежна Україна постає не як закономірний результат історичного розвитку, а як штучне відхилення від "правильного" стану речей.

Це пояснює, чому кремлівська пропаганда постійно звертається до тем радянських адміністративних меж, рішень більшовиків та історичних вимог. Коли сучасну Українську державу вважають випадковим наслідком історичних подій, її кордони стають предметом для можливого перегляду. Однак, якщо Україна визнається справжньою суверенною нацією, така можливість перегляду втрачає свою ідеологічну підгрунтя.

Слід підкреслити, що історичний ревізіонізм у даному контексті не є простою прикрасою чи пропагандою. Він має чітко визначену політичну мету: формує моральні та псевдозаконні підстави для заперечення незалежності України.

Не менш важливою є теза про нібито штучність українських кордонів. Її політична небезпека полягає в тому, що практично будь-яку сучасну державу можна піддати подібному ревізіоністському препаруванню.

Протягом століть кордони Європи формувалися внаслідок воєн, імперських амбіцій, укладення угод, розпаду багатонаціональних держав та політичних рішень. Якщо кожна країна почне переглядати кордони сусідніх держав, спираючись на власне трактування історії, міжнародна система ризикує повернутися до принципу, де сила визначає право.

Тому загроза полягає не лише, що Кремль незаконно претендує на певні українські області. Небезпека в тому, що він намагається змінити самі критерії легітимності міжнародних кордонів. Замість міжнародного права пропонується "історична пам'ять" держави-агресора, підкріплена військовою силою. Особливо значущим є те, що російська ідеологічна конструкція не залишилася на рівні публіцистики. Москва у 2022 році почала злочинно втілювати її в життя.

У цьому контексті важливість послідовності дій є критичною: спочатку ставиться під сумнів окремість українського народу, потім заперечується легітимність Української держави, далі підривається право України на самостійне визначення своєї політики, а фінальним акордом стає спроба змінити територіальний статус України силовими методами. Це вже не просто дипломатична суперечка, а цілісна стратегія, спрямована на знищення суверенітету незалежної нації.

Іноді російсько-українську війну пропонують розглядати як конфлікт, який вдасться завершити компромісом щодо територій. Можливо, що такий підхід має для когось якусь дипломатичну привабливість, але він ігнорує фундаментальну проблему.

Попри те, що взаємні поступки можуть бути ефективним засобом для вирішення регіональних або геополітичних суперечок, вони не можуть виправдати насильницьке втручання однієї держави в суверенітет іншої.

Оскільки за "логікою" Кремля, тоді будь-яка ревізіоністська держава отримує заохочення перевірити межі допустимого. Сильніша держава зможе проголосити історичні претензії, створити залежні політичні утворення, ввести війська, провести псевдореферендум, а потім вимагати міжнародного визнання "нових територій".

Посередники територіального компромісу часто виходять із сумнівної моделі: якщо задовольнити частину вимог Кремля, Росія отримає стимул припинити війну. Однак мир не означає легалізацію територіальних захоплень здійснених Московією. А сам прецедент не менш небезпечний ніж незаконне захоплення українських земель.

Якщо силове змінення кордонів у Європі стане визнаним наслідком війни, наслідки цього вийдуть далеко за межі України. Це може стати небезпечним прецедентом для інших ревізіоністських країн, спонукаючи їх випробувати міцність світової системи безпеки.

Після завершення Другої світової війни основним успіхом міжнародного порядку стало не ліквідація всіх конфліктів, а встановлення принципів, згідно з якими війна не може слугувати засобом для розширення територій. Запровадження заборони на використання сили, суверенна рівність країн та територіальна цілісність становлять взаємозалежні складові цього порядку.

Проте, коли в Москві почали нехтувати цими нормами, російсько-українська війна набула глобального виміру. Це вже не просто зіткнення між Росією та Заходом, в якому Україна опинилася в епіцентрі подій. Це стало випробуванням для міжнародної системи, яка повинна захищати країну, що стала жертвою агресії.

Суть проблеми полягає не лише в окремих регіонах, а й у самому статусі незалежної України як учасника міжнародних відносин. У цьому контексті важливішим є не те, скільки території буде включено в угоду про припинення вогню. Головним питанням залишається, чи буде дотримано принципу, згідно з яким український народ має право самостійно вирішувати політичну долю своєї країни.

Однак цей підхід не узгоджується з ідеєю "сфер привілейованих інтересів", в рамках якої Росія прагне отримати право вето на зовнішньополітичні рішення України.

Парадокс кремлівського підходу полягає в тому, що спроби відновити імперський вплив на Україну насправді пришвидшують зміни в самій Росії.

Цей конфлікт трансформує державні інституції, бюджетну структуру, економічні пріоритети, взаємини між державою і бізнесом, роль силових структур та суть суспільного договору. Чим довше триває війна, тим більше російська система підпорядковується логіці мобілізації.

У цій ситуації формується замкнуте коло: для ведення війни Москві потрібно все більше ресурсів, а для обґрунтування таких витрат потрібні все більш екстремальні пояснення. Це призводить до того, що радикалізація аргументів суттєво обмежує можливості для дипломатичних маневрів чи досягнення компромісу.

Тривалий мир у Європі не може ґрунтуватися на умиротворенні агресора. Припинення вогню саме по собі є бажаним, але воно не є синонімом миру. Має йтися про поразку конкретної політичної доктрини - доктрини, за якою Україна нібито не має права на незалежне існування.

Необхідною передумовою тривалого миру повинно стати збереження та зміцнення Української державності, відновлення територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів, а також забезпечення надійних міжнародних безпекових гарантій, за яких повторна агресія Росії буде неможливою.

Основне стратегічне протиріччя кремлівського реваншизму полягає в тому, що Росія підриває той порядок, який міг би дозволити їй залишатися великою державою. Хоча Кремль намагається відновити статус Російської Федерації як одного з центрів світової потуги, він обрав шлях, який фактично ослаблює ті інструменти впливу, на яких базувався її попередній статус.

Велика війна стимулювала швидке об'єднання європейських держав у сфері безпеки, призвела до змін у оборонних стратегіях багатьох країн, підвищила важливість НАТО на міжнародній арені, спонукала до нової оцінки енергетичної залежності та викликала тривалі сумніви щодо політики Москви. Як наслідок, Росія не змогла нейтралізувати українське питання, а, навпаки, спостерігала його зростання на міжнародному рівні.

До лютого 2022 року українська безпека могла сприйматися окремими лідерами та інституціями ЄС як важлива, але регіональна проблема. Після повномасштабного вторгнення вона стала центральним питанням європейської безпеки. Стратегічний результат російської політики виявився протилежним заявленому: замість послаблення західної системи безпеки війна сприяла її консолідації.

І демократичний Захід сьогодні мусить мати конкретну політичну мету: позбавити Кремль можливості досягати ревізіоністських цілей шляхом агресії та примусити його прийняти базові правила міжнародного порядку.

Це свідчить принаймні про чотири ключові аспекти.

Передусім, Україні необхідно зберегти та посилити свою повноцінну державну суб'єктність у політичному, військовому, економічному, дипломатичному та інституційному вимірах.

По-друге, жодна територіальна зміна, що сталася внаслідок агресивних дій Росії, не повинна вважатися міжнародно визнаною. Генеральна Асамблея ООН чітко заявила, що спроби Росії анексувати українські території не мають жодної юридичної сили.

По-третє, мирне врегулювання повинно передбачати не просто припинення військових дій, а механізми, які роблять для Кремля повторну агресію політично та військово невигідною.

По-четверте, принцип територіальної цілісності України має бути пов'язаний із відновленням міжнародно-правового порядку, а не розглядатися як суто українська національна вимога.

Система безпеки в умовах післявоєнного часу повинна навчитися з минулого: лише політичних обіцянок недостатньо, якщо агресор має можливість силою змінювати результати угод. З цього випливають висновки, що мир можна забезпечити шляхом відновлення справедливих правил, а не через заохочення за їх порушення.

Важливо зазначити, що кремлівська стратегія стосовно України становить загрозу не лише через те, що вона викликала найбільший конфлікт в Європі за останні десятиліття. Головна небезпека полягає в політичній концепції, згідно з якою потужніша країна має право визначати межі автономії та політичної ідентичності своїх слабших сусідів.

Наразі вигадана апологетами "русского мира" ідеологічна конструкція "одного народу", заперечення легітимності українського державотворення, ревізіоністське трактування історії та спроби змінити кордони силою утворюють єдину політичну систему координат. І її принципова проблема полягає в тому, що вона несумісна із сучасним міжнародним правом.

Якщо агресивні дії режиму Путіна завершаться успіхом, це неодмінно перетвориться на інструмент політичного впливу. Натомість, його невдача створить сильний прецедент, що стримуватиме московський ревізіонізм.

Оскільки повне відновлення української територіальної цілісності - це не лише питання справедливості щодо України. Це умова відновлення принципу, відповідно до якого кордони в Європі не визначаються силою, і суверенітет держав не залежить від дозволу імперського центру.

Основна мета російсько-української війни полягає не лише в контролі над конкретними територіями, а й у захисті міжнародного права як ефективного механізму, що стримує державне насильство.

В цьому контексті українська державність виступає не як другорядний елемент міжнародної політики, а як ключовий показник життєздатності самої системи міжнародної безпеки. Це випробування, яке визначить майбутні принципи співіснування у світі, а також те, чи домінуватиме в ньому верховенство права чи сила.