Виробництво чипів в Україні: чому країна ще не здатна звести заводи з виготовлення мікросхем?
У 2023 році в рамках стратегії євроінтеграції уряд України, зокрема Міністерство цифрової трансформації, оголосив про плани інноваційного розвитку країни. Хоча конкретні терміни та деталі не були визначені, йшлося про створення мережі українських підприємств, що функціонують за моделлю fabless. Ці компанії спеціалізуються на розробці та проєктуванні мікросхем, передаючи виробництво іноземним фабрикам або аутсорсинговим компаніям. Також тодішній міністр Михайло Федоров анонсував, що перший прототип чипа буде представлений у 2024 році.
Ці наміри не були реалізовані, і чипа так і не побачили. Проте в 2025 році Кабінет Міністрів офіційно підтримав ще амбітнішу ініціативу Міністерства цифрової трансформації: Стратегію цифрового розвитку інновацій. Відповідно до цієї стратегії, до 2030 року Україна планує не лише зміцнювати співпрацю із західними партнерами у сфері розробки чипів, але й збудувати власний завод з виробництва мікросхем: "сприяти створенню першої фабрики чипів в Україні".
2026 рік приніс нові несподівані зміни в планах. Як зазначила Наталія Денікієва, заступниця міністра цифрової трансформації, у міністерстві був підготовлений новий законопроєкт, що нагадує європейський Chips Act. В рамках цього документа розвиток української мікроелектроніки отримує новий напрямок. Замість запланованого будівництва заводу, уряд вирішив зосередитися на первісному концепті, озвученому ще в 2023 році, а саме на створенні мережі компаній без виробничих потужностей (fabless), які займаються розробкою технологічної основи для чипів, включаючи дизайн, програмне забезпечення, тестування та проєктування прототипів мікросхем.
Чому Україні потрібні власні чіпи?
Варто зазначити, що під термінами "розробка та виробництво" малися на увазі не високотехнологічні чипи з нормами 2-4 нм, які використовуються у флагманських смартфонах або дата-центрах, а звичайні мікросхеми з технологічним процесом 180-130 нм. Ці чипи, як правило, потрібні для аналогової електроніки, промисловості та військових потреб. Наприклад, в Росії функціонують підприємства, які виробляють мікросхеми з нормами 180-90 нм, такі як завод "Мікрон", що забезпечує потреби у чипах загального призначення. Окрім того, деякі російські напівпровідникові компоненти, виготовлені компанією "Ангстрем", виявлялися серед елементів боєголовок "Іскандер". Вони перебували поряд із західними технологіями й, на жаль, виявлялися не менш ефективними.
Для України ключовими завданнями у сфері виробництва чипів є: розробка мікросхем, що відповідають вимогам національної військової та промислової сфери; залучення приватного сектора для забезпечення заводу значною кількістю замовлень, оскільки лише оборонні замовлення не є достатніми. Враховуючи ці потреби, виготовлення або розробка мікросхем у діапазоні 180-130 нм є оптимальним і необхідним кроком для посилення оборонної, аерокосмічної та технологічної спроможності України. Наприклад, за словами Євгена Сиваченка, CTO компанії "Око Камера", мікросхеми в діапазоні 150+ нм є критично важливими для військової сфери, оскільки в основному використовуються в аналоговій електроніці, з якою працює 60% усіх систем.
В будь-якому випадку, це свідчить про те, що розробка власних чипів не є лише модним трендом або політичним піаром, а має реальні практичні основи, які полягають у поліпшенні індустріальних показників країни.
Неможливий політичний проєкт заради хайпу чи неусвідомлення безпекових обмежень?
Іншим питанням є те, а чи взагалі можливо було побудувати такий завод у часи повномасштабної війни? Зміна пріоритетів Мінцифри аргументувалася Денікієвою тим, що організувати повний цикл виробництва - "дуже складне та капіталомістке завдання". Тому "на першому етапі" Україні варто перейти до більш реалістичних способів реалізації власних компетенцій.
Важко чітко пояснити, чому "первинний етап" розвитку напівпровідникових інновацій в Україні триває вже протягом трьох років. Проте виникає питання: чи було реально сподіватися, що існуючі виробничі можливості в країні здатні забезпечити зведення власного заводу?
У цьому питанні думки фахівців розходяться. Євген Сиваченко, про якого ми згадували раніше, переконаний, що створення компактного виробництва є цілком реальним, якщо враховувати необхідні заходи безпеки. Наприклад, це може включати зведення заводів під землею або розподіл виробничих потужностей на кілька різних місць.
Проте, за словами інженера Олександра Чечкова, який має більше 50 років досвіду в мікроелектроніці, у умовах війни створення подібних виробництв стає надзвичайно складним через загрози ракетних атак. Він також зазначає, що концепція "підземного заводу" має свої недоліки — забезпечити необхідну стерильність і вберегти приміщення від вібрацій у таких умовах буде вкрай важко.
Щоб зрозуміти ситуацію, "Межа" звернулася до Олександра Груданова, члена наглядової ради Національної асоціації напівпровідників України та водночас старшого директора з інноваційних досліджень і розробок у Silvaco, Inc. Він зазначає, що реалізація проєкту цілком можлива, але пов'язана з певними ризиками через комбінацію загроз безпеці та інвестиціям.
"Цей проєкт є амбіційним за сучасних умов, проте технологічно цілком здійсненним і ретельно продуманим," - зазначає Груданов. Він підкреслює, що мова не йде про новітні технологічні процеси на рівні 3-5 нм, а про надійні та перевірені "зрілі" процеси в діапазоні 180-130 нм. Завдяки розвитку спеціалізованих технологічних модулів та подальшому вдосконаленню ці процеси залишаються актуальними у сферах автомобільної, промислової та оборонної електроніки.
За словами експерта, опрацьовувалося кілька сценаріїв, зокрема ліцензування й передача готової технології (technology transfer) та залучення стратегічного виробничого партнера. За одним із них капітальні інвестиції оцінювалися приблизно в 0,8-1 млрд доларів США без урахування окремих витрат на ліцензування самої технології.
"Для успішного впровадження даного проєкту необхідні спеціалізовані технології, відповідна виробнича інфраструктура, стерильні приміщення з контрольованими умовами, підготовка висококваліфікованих інженерів-технологів та міжнародна співпраця", - зазначає Груданов.
Ці великомасштабні технологічні ініціативи, зауважує він, вимагають щільної колаборації з західними технологічними та інвестиційними партнерами. Експерт вважає, що основним фактором, який спонукає до перегляду стратегій, є поєднання військових, безпекових та інвестиційних ризиків.
"Напівпровідникова фабрика - це довгостроковий капіталомісткий проєкт, для якого критично важливі гарантії безпеки, стабільна інфраструктура, передусім надійне електропостачання, та передбачувані умови на багато років уперед", - пояснює він.
Отже, Груданов сприймає нинішній перегляд планів не як відмову від раніше затвердженої стратегії (наскільки йому відомо, її офіційно не анульовано), а як раціональне коригування пріоритетів у зв’язку з актуальними обставинами.
"Набуття навичок у проєктуванні мікросхем, розробці інженерного програмного забезпечення та поствиробничому тестуванні (post-silicon testing) відкриває можливості для участі у світових ланцюгах створення вартості та постачання вже сьогодні, забезпечуючи збереження інженерних кадрів та інтеграцію в європейську екосистему напівпровідників," - зазначає спеціаліст.
Отже, з чисто технічної точки зору питання "Чи здатна Україна збудувати подібні масштабні напівпровідникові фабрики?" має позитивну відповідь. Ще за часів СРСР українські підприємства вважалися одними з найкращих у всій Союзній республіці. Наприклад, Олександр Чечков згадував про лабораторію "Кристал", де розробки на той час були найвищого рівня. Навіть у звітах ЦРУ, на які посилається експерт, зазначено, що відставання в галузі мікроелектроніки в Союзі від західних лідерів стосувалося загальних технологій, а не якості розробок у цьому сегменті. Іншими словами, для свого технологічного сегмента українські розробки займали одні з провідних позицій на ринку.
З тих часів зникло багато промислових потужностей, однак людський капітал у вигляді "мізків", освіти та деяких технологій залишилися. У Києві, згадує Чечков, нині працює дві компанії, які розробляють мікросхеми: Melexis і Bosch, де працюють зокрема й українські спеціалісти. Це свідчить про те, що відбудувати колишні "забуті технології" не є неможливою справою, коли в країні досі залишаються знавці цієї галузі.
Чи є це стартом або завершенням української чипової індустрії?
Перегляд планів щодо створення власного виробництва мікросхем не означає остаточної відмови України від перспективи технологічного суверенітету в напівпровідниковій галузі. Власні виробничі потужності не є обов'язковою умовою для участі в глобальному ринку розробки чипів: fabless-модель, за якої компанія зосереджується на проєктуванні мікросхем, а їхнє фізичне виробництво передає спеціалізованому підряднику, широко використовується навіть провідними технологічними корпораціями. Показовим прикладом є Apple, компанія самостійно розробляє процесори власної архітектури, зокрема за 2-нанометровим техпроцесом, тоді як їх виробництво забезпечує тайванська TSMC.
Водночас відмова від розбудови власних виробничих потужностей має і стратегічний вимір. Навіть якщо таке рішення зумовлене об'єктивними обмеженнями, передусім повномасштабною війною, воно посилює залежність української напівпровідникової галузі від іноземних виробників та їхніх виробничих циклів. У довгостроковій перспективі це може обмежити можливості держави самостійно забезпечувати критичні технологічні потреби.
Олександр Груданов також піднімає це питання, закликаючи до об'єктивності. Він зазначає, що значна залежність від іноземних виробничих потужностей залишиться актуальною ще на тривалий період. При цьому, за його словами, ця залежність властива багатьом країнам, адже навіть провідні держави покладаються на глобальну технологічну співпрацю та тривалі ланцюги постачання.
"Навіть якщо б в Україні існувало три подібні фабрики, це все одно не гарантувало б країні повну технологічну автономію", - підкреслює фахівець.
Він акцентує увагу на іншому аспекті. Україні необхідно навчитися ефективно розвивати та управляти своїми інноваціями, інтелектуальною власністю та ключовими технологічними компетенціями, особливо для посилення оборонних можливостей. Груданов також підкреслює важливість встановлення вигідних довгострокових партнерств з європейськими та іншими міжнародними виробниками.
У даному матеріалі було б цікаво дізнатися про актуальну позицію Міністерства цифрової трансформації України. Проте, на жаль, на момент публікації відповідей на редакційні запити отримано не було.
Таким чином, Україна в даний момент обирає шлях не національного виробництва, а інтеграції у глобальний ринок через інтелектуальну власність. Чи стане цей курс стартом для справжньої української мікроелектроніки, залежить від того, чи зможуть урядовці перейти від створення нових стратегій та законопроєктів до реального фінансування розробок. У рамках fabless-моделі ключовим активом є не устаткування, а кваліфіковані інженери, і для їхнього збереження в країні необхідно створити відповідні умови. Власне виробництво може розпочатися, щойно покращиться безпекова ситуація, але якщо не вдасться зберегти спеціалістів, усі ці зусилля виявляться марними.