Аналітичне інтернет-видання

Як Москва сприяла українізації Росії

У двадцяті роки XX століття на території Росії не було переслідувань української культури та мови, і не стверджувалося, що росіяни і українці є єдиним народом. Навпаки, державна політика підтримувала створення українських навчальних закладів, бібліотек і педагогічних технікумів у регіонах РРФСР, де проживали українські громади.

Червона влада, розпочавши процес українізації в УСРР та за її межами влітку 1923 року, фактично підтвердила, що українська мова є не просто "наріччям", а українці — це окрема нація, що відрізняється від росіян.

Таємниці Вікіпедії

Перший перепис населення в радянському союзі відбувся в грудні 1926 року. Сьогодні, посилаючись на цей перепис, різні джерела наводять суперечливу інформацію щодо чисельності українців, що проживають у Росії. Наприклад, українська версія Вікіпедії зазначає, що українців налічується 7 873 000, тоді як російська версія вказує на значно меншу цифру – 6 871 194.

Куди зникли більше мільйона українців? Поглянемо на IV том "Всесоюзной переписи населения 17 декабря 1926 года", виданого Центральним статистичним управлінням СРСР у 1928 році.

Чисельність українців подано так: чоловіки - 3 839 958, жінки - 4 033 271. Тобто разом 7 873 229 осіб. Але врахуємо, що у ті часи до складу РРФСР входили в якості автономних республік Казахстан (860 822 українців), Киргизія (64 128) та Крим (77 405).

Таким чином, на території сучасної Росії чисельність українців досягала 6 870 874 осіб.

Різноманітні аспекти українізації.

Близько 50% українців, що проживають у Росії, знаходилися на Північному Кавказі, де їх чисельність становила 3 106 852 особи. На другому місці за кількістю українців розташувався Центрально-Чорноземний район з 1 651 853 мешканцями.

В Сибіру проживало значна кількість українців - 827 536, також велика громада була на Поволжі з 646 417 осіб та на Далекому Сході, де налічувалось 315 203 українців. Менш чисельні громади знаходились у Башкирії - 76 710, а на Уралі - 47 651. Найменша українська громада перебувала в Дагестані, де кількість українців не перевищувала 4000.

Москва, дозволивши українізацію в РРФСР, мала різні цілі у різних частинах країни.

У Курській і Воронезькій губерніях, суміжних з УСРР, і на Кубані метою було запобігти їхньому приєднанню до України (такі вимоги лунали в столичному Харкові).

У свою чергу, в Сибіру та на Далекому Сході процес українізації під червоним прапором мав на меті спрямувати людей на підтримку УСРР, а не на співпрацю з "петлюрівцями" чи "гетьманцями", які з-за кордону намагалися завести зв'язки, наприклад, з українською діаспорою Зеленого Клину.

Друга хвиля українізації

На Кубані українці були найбільшою етнічною громадою - 37% населення. В деяких округах навіть складали більшість (у Таганрозькій окрузі - 71,7%, Кубанській - 62,2%) або майже половину населення (в Донській окрузі - 44,2%, Сальській - 43,9%).

Процес українізації регіону розпочався спонтанно в 1917 році. На першому обласному з'їзді педагогів українські делегати підняли питання щодо переходу на навчання українською мовою.

Відтак Кубанське українське товариство шкільної освіти підготувало "Український буквар", що вийшов двома накладами. А наступного 1918-го заснувалася Кубанська Народна Республіка, яка проіснувала майже два роки.

У 1923 році, коли розпочалася більшовицька українізація, на Кубані функціонувало всього 35 українських шкіл. Проте вже через три роки, у 1926 році, ця кількість зросла до 200. У випадках, коли не було можливості створити окрему українську школу, в російських навчальних закладах організовували українські класи, які називали "групами". В цих групах учні отримували освіту відповідно до програми української школи. На кінець 1926 року на Кубані налічувалося більше 600 таких класів.

Однією з ключових переваг українських навчальних закладів у порівнянні з російськими було забезпечення безкоштовними підручниками.

Власні учительські кадри готував український педтехнікум у станиці Полтавській. Він щороку випускав 60 дипломованих учителів. Згодом відкрили український педтехнікум у станиці Уманській.

Також у Краснодарському педагогічному технікумі українознавство стало обов'язковим курсом, а в Кубанському педагогічному інституті було введено предмет з історії української літератури.

Допомагала й Україна - Наркомат освіти УСРР щороку відряджав "учительські кадри для українських шкіл" за межі республіки, зокрема, на Кубань.

На українську мову переходили бібліотеки в селах, а до читачів у віддалених населених пунктах завітали українські пересувні бібліотеки. У кінці 1920-х років на Кубані виходило десять газет українською мовою, а також кілька журналів і книги.

В 1931 році в Краснодарі відкрився Кубанський український науково-дослідний інститут, який готував підручники й довідники для українських шкіл. Також йому підпорядкували Краснодарський історичний музей та деякі краєзнавчі музеї.

Досягнення в числах

Процес української асиміляції поширився не лише на Кубань, а й на інші території Північного Кавказу, зокрема Ставропілля та райони Дону. На 1931 рік у цьому регіоні функціонували 950 українських навчальних закладів, 12 українських педагогічних технікумів, а також педагогічний інститут імені М. Скрипника.

В Північному Кавказі виходило 12 районних газет українською мовою, а також вісім російських видань, які включали українські сторінки. Загальний тираж українських газет у цьому регіоні перевищив 150 тисяч екземплярів.

Книжкова продукція також не залишалася осторонь: у 1931 році на Північному Кавказі було випущено 149 назв, загальний тираж яких склав 968 тисяч примірників.

"Виникало розчарування..."

За переможними реляціями - країна готувалася до 15-річчя більшовицької революції - ховалися, як це часто буває, негативні явища.

Вчителі, які прибули з УСРР, шукали різні способи повернутися на батьківщину, оскільки не отримали обіцяні зарплати та належних умов для проживання. Батьки учнів опинилися в складній ситуації, коли їхні діти після завершення початкової школи не мали змоги продовжити навчання. Українських семирічних шкіл було обмаль, а у російських навчальних закладах учні не справлялися з іспитом з російської мови, оскільки не мали жодної підготовки з цього предмета.

Цьому також сприяло впровадження нового українського правопису, відомого як "скрипниківка" на честь Миколи Скрипника, який був наркомом освіти. Як батьки, так і вчителі висловлювали незадоволення, зазначаючи, що ця мова їм незнайома, вони не можуть її зрозуміти, вважаючи її "чужою" та "штучною".

У своєму листі до Кубанського окружного комітету компартії завідувач Кубанським відділом народної освіти Потапов зазначив, що серед населення з'явилося розчарування в українській школі. Внаслідок цього заклади, які функціонували лише один або два роки, за проханням батьків знову переходили на навчання російською мовою.

Повідомлення з Москви

Останнім фактором, на який звернув увагу Центральний комітет ВКП(б), став штучно створений Голодомор в Україні, що дав їм можливість обґрунтувати скорочення процесу українізації. Тепер у них є аргументи: українізація не відповідає культурним потребам населення.

Бюро крайкому компартії Північного Кавказу, отримавши 20 грудня 1932 року телеграму з Москви, видало розпорядження про припинення українізації.

Протягом трьох днів усі газети, що були українізовані, змінили свою мову на російську.

В Україні припинилося мовлення українською. З 1 січня 1933 року в регіоні діловодство перейшло на російську мову.

"Українське населення прагне українізації"

У Центрально-Чорноземному районі, до складу якого входили, серед інших, Курська та Воронезька губернії, процес українізації гальмувала місцева бюрократія.

Південні повіти згаданих губерній 1918 року перебували у складі Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а потім більшовики забрали їх до складу РРФСР.

Чиновники опасалися, що українізація в перспективі призведе до повернення повітів до складу України, тож вони втратять посади.

У 1925 році в Курській губернії було заплановано впровадження української мови в 70 навчальних закладах. Автором цього ініціативного проєкту, Голубятниковим, котрий очолював один із підрозділів губернського освітнього відділу, його колеги відкрито висловили свою незадоволеність: «Якби ми знали, що ви будете діяти таким чином, ми б не запросили вас до команди».

Завідувач освіти Веденський наказав кардинально переглянути проект, але, помітивши, що цифра 70 зменшилася до 60, звернувся до Голубятникової зі словами: "Якщо ти знову згадаєш про 60 шкіл, ми будемо змушені підняти питання твоєї відставки і вимагати призначення нового керівника для цього відділу".

Голубятникову звільнили, а три школи перейшли на українську мову. В жодній з 19 бібліотек не було українських книжок, так само як і в 82 читальних залах. Інспектор з Москви зазначив, що "незважаючи на байдужість місцевої адміністрації... українське населення має бажання до українізації".

Мистецтво інформувати (і залишатися без дій)

У січні 1926-го колегія Наркомату освіти РРФСР, заслухавши доповідь завідувача Курського губернського відділу освіти, констатувала, що цей відділ "не реагував належним чином на запити населення щодо бажання навчатися рідною мовою".

Колегія ухвалила рішення створити трирічну стратегію для переходу шкіл з українськими учнями на викладання українською мовою. Також було запропоновано розпочати підготовку викладачів для українських шкіл у Суджанському та Бєлгородському педагогічних технікумах, а також відкрити українські хати-читальні. Проте на місцях не було ніяких спроб реалізувати ці ініціативи.

Місцеві органи періодично ухвалювали "правильні" рішення і бадьоро звітували нагору в такому дусі: "намічена підготовча робота", "порушено питання", "розробляється план заходів". Однак справа не рухалася.

Інколи саботаж проявлявся в більш витончених формах. Звітували про те, що в певних навчальних закладах відбулася українізація, хоча на закупівлю українських підручників кошти так і не виділили. Або ж у педагогічних технікумах "несподівано" з навчальних планів вилучалися такі предмети, як українознавство та українська мова.

"Не менше тридцяти-сорока років"

У весняний період 1925 року в сусідній Воронезькій губернії було заплановано ряд ініціатив. Серед них – організація літніх курсів для перепідготовки українських вчителів, впровадження навчання української мови, літератури та культури в школах чотирьох південних районів, де українці складали більшість населення. Також планувалося ввести українознавство як обов'язкову дисципліну в педагогічних технікумах Валуйська, Богучара та Острогозька, з подальшим відкриттям українських відділень у цих навчальних закладах.

А що з того? Літні курси дійсно були організовані, і 67 вчителів пройшли перепідготовку. Проте українознавство було введено лише в Богучарському педагогічному технікумі, тоді як в інших двох закладах це питання залишилось без вирішення через "технічні причини".

Більше того, вчителям-українцям фактично не було де працювати. Як повідомили президію Воронезького губернського виконкому заступник завідувача губернського відділу освіти Нікульков і в.о. губернського уповноваженого з освіти нацменшин Мороз, "школи, які перейшли на викладання українською мовою в одному році, повертаються до російської мови наступного року".

Вказаний інспектор з Москви зазначив: "Якщо процес українізації навчальних закладів та культурних установ продовжуватиметься такими ж темпами, як зараз, то для досягнення повної українізації шкіл та інших організацій знадобиться не менше 30-40 років".

Під впливом тиску.

До середини 1928 року процес українізації в Курщині та Воронежчині фактично зупинився. Внаслідок цього Україна висловила прохання про повернення тих повітів, де українці становили переважну частину населення, що дозволило б уникнути труднощів у реалізації українізаційних заходів.

Москва відкинула запит, натомість почала чинити тиск на регіональні адміністрації. І процес нарешті зрушив з мертвої точки.

Протягом наступних чотирьох років на українську мову перейшли сотні початкових шкіл та семирічок у районах компактного проживання українців, насамперед Острогозькому, Богучарському та Россошанському.

Розпочалася публікація українських періодичних видань, зокрема газети "Ленінський шлях". У читальних залах стали доступними українські книги, а процес подолання неписьменності здійснювався українською мовою.

Розглядали питання щодо впровадження українізації в судочинство, але до реальних дій справа не дійшла. У грудні 1932 року Москва видала розпорядження про повернення російської мови.

Сім років бездіяльності

Сибірські партапаратники не поспішали з українізацією. Ще свіжими були спогади про часи Визвольних змагань, коли Головна українська рада Сибіру встановила контакт з "буржуазною" Центральною Радою в Києві й вимагала надати українському населенню права на екстериторіальну автономію.

"Попри наявність 164 населених пунктів у Сибіру, де проживають виключно українці, на місцях навіть не вважали за необхідне реалізувати процес українізації", - зазначалося в критиці московського щомісячника "Революция и национальности" в 1930 році.

Тумак від впливового видання Комуністичної академії - на сьомому році українізації - дав результат.

У Омському педагогічному технікумі було відкрито підготовче відділення для українських студентів, а також оголошено про запуск українського педагогічного технікуму в Славгороді — адміністративному центрі округу, де українці складають 71% населення.

У трьох регіонах – Омському, Томському та Славгородському – було проведено українізацію 72 початкових навчальних закладів, де за парти сіли близько 5000 учнів. Підручники для цих шкіл надійшли з Харкова та Києва.

Двічі на тиждень видавали газету "Колгоспник Сибіру" - спочатку накладом 5000 примірників, потім утричі більшим. В окремих районах українізували діловодство.

Натомість добитися радіопрограми українською мовою не вийшло. У книгарнях так і не з'явилися українські книжки. Сибірські партапаратники чинили опір до останнього.

На тлі тривоги

На Далекому Сході процес українізації рухався повільно. Народний комісаріат освіти РРФСР дотримувався думки, що українське населення "значною мірою зазнало русифікації, і тому немає необхідності в українізації, а її впровадження є практично недоцільним".

Дивна заява. Невдовзі перед цим, у 1917-1918 роках, пройшло чотири з'їзди українців Далекого Сходу, і на одному з них була створена Українська Далекосхідна Крайова Рада. У 1919 році ця рада затвердила Конституцію, що визначала національно-культурну автономію українців у цьому регіоні.

Після остаточного захоплення регіону радянською владою в листопаді 1922 року, відбулись масові арешти українських діячів у Владивостоці та Читі. У січні 1924 року відбувся резонансний судовий процес, на якому обвинуваченим призначили різні терміни ув'язнення.

В таких обставинах багато українців просто не наважувалися проявляти свою активність. Тому не було нічим дивуватися, що навесні 1924 року Далекосхідний відділ народної освіти зауважив, що "серед населення відсутнє бажання створювати українські школи" і "не надходило жодних запитів щодо відкриття таких закладів".

Неправильна політика

Місцеві партійні органи підозріло ставилися до проявів українського життя, вбачаючи в цьому "шовіністичну пропаганду" і "петлюрівщину". За настроями далекосхідних українців стежило ОГПУ.

У лютому 1927 року Народний комісаріат освіти РРФСР засудив політику Далекосхідного відділу народної освіти щодо українського населення як помилкову.

Було доручено забезпечити будинки-читальні українськими виданнями, організувати мобільні українські бібліотеки та передбачити в бюджеті регіону фінансування на підготовку фахівців, які займатимуться ліквідацією неписьменності українською мовою.

Ці вимоги так і не були втілені в життя.

"Реалізувати процес українізації..."

Українці, не сподіваючись на державу, почали діяти самі. "В селах Комісарівка, Україна, Лохвиця колгоспники за власною ініціативою організували гуртки українізації, - описував ситуацію місячник "Дальневосточный партработник". - Багато колгоспників і одноосібників безпосередньо самі передплачують українські газети і журнали".

Місцевій владі не сподобалася стихійна неконтрольована українізація, тож ухвалила очолити процес, наказавши "провести українізацію ряду районів і сіл у краї, українізувати ряд районних газет... розпочати роботу з організації шкільної та вузівської мережі українською мовою".

В 1932-му 52 тисячі дітей нарешті змогли навчатися українською мовою. Для цього підготували 360 вчителів з місцевих українців.

Було створено 13 українських районів, оскільки, наприклад, у Владивостоцькому окрузі українська громада складала значну частину населення: у Спаському районі - 71,7%, у Шмаківському - 67,2%, у Чернігівському - 65,7%, а в Яковлівському - 60,1% тощо.

Започаткували нову українську газету під назвою "Соціалістична перебудова".

УСРР взяла на себе культурну опіку над дев’ятьма українськими регіонами Далекого Сходу, передавши 274 720 книг та направивши 153 педагогів для роботи в українських навчальних закладах.

15 грудня 1932 року виявився вирішальним для процесу українізації за межами УСРР.

"Директива, підписана Сталіним і Молотовим у Кремлі, вимагала терміново зупинити подальшу українізацію в регіонах. Вона передбачала переведення всіх українізованих газет та інших друкованих видань на російську мову, а також до осені 1933 року підготувати перехід шкільної освіти на російську."

Невдовзі згорнули українізацію і в самій УСРР.

Читайте також