Аналітичне інтернет-видання

"Бабуся Австрія та дідусь Франц": 110 років тому пішов з життя імператор Франц Йосиф І.

Сьогодні, 21 листопада, минає 110 років від дня, коли у віденському палаці Шенбрунн помер Франц Йосиф І. Він правив майже 68 років: це третє за тривалістю правління в історії континентальної Європи

У Галичині його досі згадують як "дідуся цісаря", а ностальгію за часами під його скіпетром називають "бабцею Австрією". Утім, за цим милим образом ховається жорсткий, трагічний і набагато цікавіший сюжет про людину, яка вступила на трон під гуркіт революції, а померла посеред війни, що поховала його імперію.

Вісімнадцятирічний монарх

Франц Йосиф I у молодості та старості, фото: Вікіпедія

Франц Йосиф народився 18 серпня 1830 року в Шенбрунні. Нічого не віщувало, що він колись носитиме корону: старший за нього в роду був дядько Фердинанд І. Але 1848-й, "весна народів", змінив усе. Імперія тріщала. Тоді бунтувала Угорщина, ворушилися чехи, у Північній Італії спалахнули повстання. Старий і хворобливий Фердинанд зрікся престолу в Оломоуці, 2 грудня 1848 року, а на трон сів його вісімнадцятирічний небіж.

Цей старт не можна вважати романтичним. Перші дві декади його правління відзначалися жорстким централізмом: Угорщина перебувала під гнітом, панувала військова диктатура, а контроль з боку поліції був надзвичайно суворим. Історики характеризують молодого Франца Йосифа як реакціонера, який рішуче відкидав ідеї конституціоналізму та демократичні цінності.

Однак далі почалися невдачі, які змусили переглянути свої погляди. У 1859 році Австрія втратила Ломбардію, а в 1866 році її розгромила Пруссія в битві під Садовою, внаслідок чого вона вибула з Німецького союзу. Цей удар став каталізатором для імператора, змусивши його піти на крок, якого він уникав протягом майже двох десятиліть.

Дуалізм: компроміс, який і врятував, і підточив імперію

У 1867 році у Відні була підписана угода з угорською аристократією, яка отримала назву Ausgleich ("компроміс"). Це призвело до створення двоєдиної імперії: Австрія та Угорщина отримали автономні парламенти та уряди, тоді як спільними залишилися монарх, зовнішня політика, армія та фінансові питання. Франц Йосиф був коронований як король Угорщини в Будапешті.

Для імператора це був порятунок. Для імперії стало початком проблем: два "панівні" народи імперії, австрійці й угорці, домовилися між собою, а решта (чехи, поляки, українці, словаки, хорвати, серби, румуни та інші) відчули, що вони "другого сорту". Кожен успішний компроміс породжував нові вимоги. Угорська частина проводила мадяризацію, а австрійська ніяк не могла вдовольнити слов'янські амбіції. До кінця століття національне питання стало головним болем держави.

"Хворий пацієнт" Європи чи зразок високих стандартів?

Етнографічна карта Австро-Угорської імперії, зображення: Вікіпедія.

Зовні Австро-Угорщина виглядала для сусідів як крихка конструкція: багатомовна, роздерта національними конфліктами, держава, що більше трималася на старих традиціях та постаті поважного імператора, ніж на внутрішній єдності. Це уявлення було досить розповсюдженим, проте лише частково правдивим. Адже економічно імперія активно розвивалася. За даними економістів, її промисловість у період з 1865 по 1911 роки зростала приблизно на 3,5% щороку. У передвоєнний період машинобудування Австро-Угорщини за обсягом виробництва поступалося лише кільком найбільшим індустріальним державам світу. Крім того, її валовий внутрішній продукт між 1870 і 1913 роками майже подвоївся.

Отже, "знак якості" товарів австро-угорського виробництва (таких як меблі, порцеляна, цукор, пиво, залізничні вагони, зброя, торт "Захер" і віденська кава) мав свою підставу. Проте існує одне "але". Імперія відзначалася значною нерівномірністю. Альпійська Австрія та Чехія активно індустріалізувалися, тоді як Галичина, в якій проживало близько 28% населення австрійської частини, забезпечувала менше ніж 6% її промислового виробництва. Загалом Австро-Угорщина розвивалася, але темпи зростання були нижчими, ніж у Німеччині, що призводило до поступового зменшення її ролі в європейських масштабах. Імперія не була на межі краху, проте, на фоні сусідів, виглядала все більш вразливою, що робило її привабливою для інших країн, які прагнули отримати свою частку.

Особа, що приховувала своїх родичів.

Шлюб Франца Йосипа та Єлизавети, фото: Вікіпедія

Особисте життя Франца Йосифа виявилося сповнене втрат, і з часом цей список лише збільшувався.

У 1854 році він вступив у шлюб зі своєю двоюрідною сестрою Єлизаветою Баварською, більш відомою як Сіссі. Для нього цей союз був справжнім коханням, тоді як її серце залишалося холодним: вона страждала під суворими умовами віденського двору і дедалі частіше тікала в подорожі, щоб уникнути цього. Історія їхнього пристрасного, але водночас нещасного кохання стала основою для багатьох драматичних фільмів. На жаль, їхня старша донька Софія трагічно пішла з життя у віці двох років.

У 1867 році в Мексиці був страчений молодший брат Максиміліана, якого поставили на трон за підтримки Франції. У 1889 році кронпринц Рудольф, єдиний спадкоємець Франца Йосифа, вбив свою 17-річну кохану Мері Вечеру в мисливському будиночку в Маєрлінгу, а потім покінчив життя самогубством. Після цих трагічних подій Сіссі майже не з’являлася у Відні і постійно носила чорні вбрання.

Сіссі не померла від пострілу, як це зазвичай вважається. 10 вересня 1898 року в Женеві італійський анархіст Луїджі Лукені завдав їй смертельного удару загостреним трикутним ножем у серце. Після цього вона змогла дістатися до пароплава, перш ніж втратити свідомість. Франц Йосиф, згідно з відомостями, сильно страждав від її втрати.

Далі залишався небіж, ерцгерцог Франц Фердинанд, який після смерті Рудольфа з часом став спадкоємцем. Стосунки в них були холодні: імператор не схвалював його морганатичного шлюбу з Софією Хотек, дратувався його вимогами реформ та різким характером. 28 червня 1914 року Франца Фердинанда й Софію вбив у Сараєві Гаврило Принцип. Мемуаристи пишуть, що, почувши новину, 83-річний цісар сказав доньці: "Для мене це на одну велику турботу менше". Але надалі його поведінка була аж ніяк не байдужою. За даними істориків, саме Франц Йосиф упродовж липня 1914 року дав згоду на жорстку лінію щодо Сербії, і 23 липня Відень надіслав Белграду ультиматум. Місяць після вбивства Австро-Угорщина оголосила війну, а за нею полетіли в безодню Росія, Німеччина, Франція, Британія.

Йому приписують слова, що якщо монархія мусить загинути, то нехай хоча б із честю. Чи розумів він, до чого все йде? Імовірно, так. Але зупинити машину вже не вдавалося.

Дідусь Франц та його рідна Галичина

Щодо Галичини, вона потрапила під контроль Габсбургів у 1772 році, в результаті першого поділу Речі Посполитої, а Франц Йосиф став її правителем з 1848 року. Візити цісаря завжди викликали великий інтерес серед населення регіону. Історики зафіксували п’ять його візитів до Львова: у 1851, 1855, 1880, 1894 та 1903 роках.

Один з найяскравіших моментів вересня 1880 року – це грандіозний візит імператора, який обійняв Галичину та Буковину. Львів готувався до зустрічі з цісарем, прикрашаючи вулиці тріумфальними арками. Згідно з хроніками того часу, перед приїздом візиту з міста прибрали бездомних і жебраків, щоб не зіпсувати святкову атмосферу. Руська (українська) преса, зокрема видання "Діло", детально висвітлювала кожен день візиту, в тому числі й відвідини Руської академічної гімназії. Порівнюючи перший візит у 1851 році з останнім у 1903 році, можна помітити, як змінювався образ імператора в місцевій пресі: від суворого покаральника повстань 1848 року до "ласкавого батька" і "нашого цісаря".

Тріумфальна арка на площі Міцкевича, зафіксована під час візиту Франца Йосифа в 1851 році. Фото: Фотографії Старого Львова.

У 1894 році Франц Йосиф здійснив візит до Львова, де відвідав Крайову виставку, що проходила в Стрийському парку. Ця подія стала найбільш значущою для регіону на той час, адже протягом п'яти місяців її відвідало більше мільйона осіб. Цісар прибув до Львова 7 вересня.

Тріумфальна арка, розташована навпроти Залізничного вокзалу, була зведена на честь візиту Франца Йосифа у 1880 році. Світлина: Архівні фотографії стародавнього Львова.

Ще однією значущою сторінкою української історії є заснування університету в Чернівцях, яке відбулося у 1875 році за підтримки імператора Франца Йосифа. Університет отримав назву Franz-Josephs-Universität. Викладання в ньому велося німецькою мовою, але також існували кафедри української та румунської мов. Серед студентів українці становили близько 20-25%. Сьогодні цей навчальний заклад відомий як Чернівецький університет імені Юрія Федьковича і є об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО. Окрім того, у Чернівцях встановлено пам'ятник Францу Йосифу І.

Пам'ятник Францу Йосифу І, розташований у Чернівцях, зображений на фото з Вікіпедії.

Звідки ж узялася ця "бабця Австрія"? Історик Ярослав Грицак зазначає, що Галичина в значній мірі була "конструктом Габсбургів", а ностальгія за нею почала формуватися вже після падіння комуністичного режиму. За його словами, Австрія здавалася українцям кращою альтернативою всьому, що прийшло після неї. Проте, парадоксально, для австрійських чиновників Галичина була чимось на зразок "Сибіру", місцем, куди відправляли за покарання. Таким чином, це одночасно є правдою і міфом.

Баланс, який не вдалося втримати

Австрійська політика спиралася на баланс між народами. Втім, Відень аж ніяк не був "другом українців" і не " карав" поляків за надмірні апетити. Він діяв у власних інтересах.

У період революції 1848 року влада покладалася на підтримку українців (русинів) у боротьбі проти польського шляхетського руху. Саме тоді в Галичині було скасовано панщину, що закріпило в свідомості селян образ імператора як визволителя. З'явилася Головна Руська Рада, а українська відданість трону стала важливим елементом національного відродження.

Після 1867 року, коли Відень почав потребувати підтримки польських депутатів у парламенті, Галичина фактично потрапила під контроль польської еліти. Автономія регіону призвела до домінування поляків у державних установах, сеймі та освіті. Українці отримували поступки порційно: "нова ера" 1890 року, розвиток власних партій, виборча реформа. У 1914 році, незадовго до початку війни, відбулося так зване "галицьке вирівнювання" — угода між поляками та українцями щодо виборчої системи для Галицького сейму. Однак, головна мета — поділ краю на східну (українську) та західну (польську) частини, а також створення українського університету у Львові — залишилися нездійсненими в рамках імперії.

Рік 1914 ще раз продемонстрував свою суперечливість. 1 серпня провідні українці Галичини заснували Головну українську раду під керівництвом Костя Левицького, закликавши підтримати Габсбургів, оскільки "перемога Австро-Угорщини стане нашою перемогою". Саме з цього кола виникли Українські січові стрільці. Водночас австрійська адміністрація ув'язнила тисячі галичан, яких підозрювали в симпатіях до Москви, часто без будь-якого судового розгляду.

Тобто баланс у політиці Відня був, але не заради українців, а заради імперії. Тому й така неоднозначна пам'ять: вдячність і за свободи, і за освіту, і за можливість розвиватися, але також розчарування, бо головні ідеали нації імперія не здійснила.

Остання осінь може бути перетворена на "Фінальна осіння пора".

Франц Йосиф I в 1910 році, зображення: Вікіпедія.

Франц Йосиф відійшов у вічність 21 листопада 1916 року, досягнувши 86-річного віку, у Шенбрунні — місці свого народження. Він пережив більшість близьких йому людей і не дожив до завершення війни. Спадкоємцем став його внучатий племінник Карл I, який правив всього два роки: у листопаді 1918 року династія Габсбургів зазнала остаточного краху.

Імперія, яку Франц Йосиф утримував протягом шістдесяти восьми років, проіснувала лише два роки після його смерті. Історики жартують, що завдяки його правлінню XIX століття тривало 116 років: воно розпочалося в 1800 році і завершилося лише в 1916. Цей жарт містить більше правди, ніж може здатися на перший погляд. Для Галичини та Буковини його епоха стала "тривалим XIX століттям", а з його відходом розпочався абсолютно новий етап в історії.

Він не був ні геніальним реформатором, ні жорстоким деспотом. Він виявився людиною, яка дотримувалася своїх обов'язків, консервативною, повільною та часто запізнілою. Проте в його епоху існувало передбачуване правосуддя, своєчасні залізничні сполучення, розвинені університети, регулярна пошта, власна преса і школи. Тому його пам'ятають як "дідуся Франца", ніби з вдячністю за той порядок, який зник після нього. Образ "дідуся Франца" пережив як самого імператора, так і його державу. А "бабця Австрія" залишилася в галицькій пам'яті символом епохи, що, хоча і мала свої несправедливості, конфлікти та суперечності, водночас відзначалася відносною стабільністю, європейською культурою, архітектурою та відчуттям приналежності до західного світу.

Читайте також