Демографічні аспекти як основа незалежності держави

Україна переживає серйозну демографічну кризу, яка значно погіршилася внаслідок війни та масової міграції молодих людей і жінок за кордон. Недостатня чисельність населення ставить під загрозу як економічне відновлення країни, так і її геополітичну самостійність.

В колонці для РБК-Україна заступниця директора "ІСАР Єднання" Наталія Климова обговорює ризики, пов'язані з втратою людського капіталу, труднощі залучення трудових мігрантів та чому державна стратегія не може базуватися лише на сподіваннях щодо повернення біженців.

У квітні цього року Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень, зробила публічну заяву, яка вмить стала резонансною. За її даними на лютий 2026, на підконтрольних Україні територіях мешкає 29 мільйонів людей - ще на один мільйон менше, ніж торік.

Демографічний спад почався ще в 1993 році, коли виникло природне зменшення населення, яке лише посилюється через війну та міграційні процеси. Ці факти спонукають розумних людей задуматися: чи залишиться українська нація через століття?

Темне підґрунтя

У відомій праці "Наступні 100 років" Джордж Фрідман, авторитет у галузі геополітичних прогнозів, підкреслює важливість демографічних факторів. Він зазначає, що саме демографічна ситуація стала рушійною силою повномасштабного вторгнення - Росія намагається реалізувати свої амбіції, поки ще має можливість утримувати армію, здатну на таку великомасштабну агресію, незважаючи на свою власну демографічну кризу.

Навіть після того, як Фрідман передбачив колапс російської влади, українці залишаться ключовим елементом у геополітичній боротьбі. Польща та Туреччина, які, згідно з його прогнозами, стануть новими регіональними лідерами, активізують змагання за залучення обмежених людських ресурсів для розширення своїх економічних інтересів.

Читати Фрідмана важко, але це важливий крок для усвідомлення значення демографії у нашій незалежності. Без належної чисельності населення, яке здатне створювати та охороняти економічну, геополітичну і військову силу, не може існувати потужна держава.

Протягом останніх 12 років Україна переживає не лише постійне відчуття військової небезпеки, але й відчуває наслідки демографічного спаду.

Всі знають про одну з найбільших проблем: значна частина наших співгромадян покинула країну. З 2014 року їх кількість перевищила 8,4 мільйона, а з початку 2022 року — ще 5,7 мільйона. За даними Eurostat на березень 2026 року, в країнах Європейського Союзу, зокрема в Німеччині, Польщі та Чехії, проживає близько 4,5 мільйона українців, які отримали тимчасовий захист.

"Частина виїхала" – ці два слова заслуговують на більш детальну увагу. А хто ж саме вирушив у дорогу? В основному, це жінки в репродуктивному віці та молодь, здатна до створення сімей і народження дітей.

В результаті цього, країна втрачає кадри, які є критично важливими для відновлення інфраструктури, економічного розвитку, забезпечення соціальних послуг та підтримки життєдіяльності на території майже 490 тис. км², що знаходиться під контролем України.

Не варто забувати і про мешканців окупованих регіонів — як "старих", так і "нових". Вони також є важливим демографічним "ресурсом", хоча точну чисельність їхньої кількості ми вже не можемо визначити, і наші оцінки коливаються в межах від 3 до 5 мільйонів осіб.

Проблема №2: частина тих, хто виїхав, уже не повернеться з дуже багатьох причин. Понад 70 % українських жінок віком 25+ здобули вищу освіту. З їхнім від'їздом ми втратили не просто мігрантів, а висококваліфікованих і освічених людей.

Тому не варто дивуватися, що, згідно з підтвердженими даними Eurostat, 70 % українок у Польщі мають офіційну роботу. Ще один важливий аспект - діти цих жінок вже освоїли місцеві мови і стали частиною громади. Врешті-решт, європейські країни, стикаючись зі старінням власного населення, докладають зусиль для того, щоб утримати молодих українців на своїй території.

Проблема №3: суттєве зменшення працездатного населення України внаслідок війни та старіння залишених людей.

"Є ті, хто відходить з життя, але немає тих, хто з'являється на світ", - зазначає поважна Елла Лібанова.

Ті, хто хотів би стати батьками, не лише зазнають негативного впливу війни (такого як хронічний стрес і постійна загроза) на своє репродуктивне здоров'я, але й стикаються з ще більш обмеженими "можливостями" для народження дітей.

Ця низка спостережень викликає не лише економічне, але й психологічне занепокоєння: з'являється страх, що нація може "вичерпати свої ресурси".

Росія майстерно маніпулює цим страхом. Спочатку вона викликає демографічну кризу через війну, окупацію, депортації, руйнацію міст і насильницьку міграцію, а потім намагається залякати українців мігрантами, "заміщенням" та загрозою втрати власної ідентичності.

Інакше кажучи, Росія, яка становить найбільшу небезпеку для України, намагається переконати нас, що справжня загроза походить не від неї, а з іншого джерела.

Тому питання трудової міграції в Україну загуде ще гучніше, і воно буде одним з найскладніших тем наступних десятиліть. Його можна відкладати, табуювати, заперечувати, але воно нікуди не зникне.

Імпорт рук

Проте проблему нестачі робочої сили не можна вирішити простим імпортом працівників з інших країн. Українське суспільство вкрай чутливо ставиться до концепції залучення трудових мігрантів з Бангладешу, Пакистану та інших держав, і це викликано не лише стереотипами та упередженнями.

Множинні чинники формують цю ситуацію: боязнь втратити свою ідентичність, травматичні наслідки колонізації, пережитий досвід війни, що призводить до руйнувань, відчуття демографічного виснаження, недовіра до здатності держави забезпечити інтеграцію та безпеку для всіх, а також побоювання, що "іноземці" приїдуть працювати, поки "свої" борються і втрачають життя.

З етичної точки зору це питання є досить непростим. Воно не підлягає простому вирішенню. Саме тому воно стане сприятливим ґрунтом для популістських висловлювань. Якщо про трудову міграцію не говоритимуть серйозні політики, фахівці та представники громадянського суспільства, цю нішу заповнять агресивні та нещирі популісти.

Імміграційна політика повинна базуватися на засадах соціальної справедливості, тому наразі важливо почати відкриті дискусії щодо квот для трудових мігрантів і умов їх проживання в Україні.

Резервна лава

Питання українців, які проживають за межами країни, є не менш актуальним. Вони можуть слугувати важливим ресурсом у різних аспектах - адвокації, фінансах, культурі та експертизі. Деякі з них активно займаються волонтерством, надаючи підтримку силам безпеки та оборони, а також підтримуючи проукраїнські ініціативи. Вони поширюють достовірну інформацію про Україну, організовують українські школи, створюють спільноти та реалізують культурні проєкти.

Проте ми не можемо базувати нашу стратегію на ілюзорному припущенні, що вони повернуться. Чим довше триває конфлікт (а для багатьох він розпочався ще в 2014 році), тим більше тимчасова евакуація стає постійною еміграцією.

Українці поступово стають частиною інших культур: жінки створюють сім'ї, діти починають навчання в місцевих освітніх закладах, сім'ї влаштовуються на новому місці, а кар'єрні шляхи підлаштовуються під нові умови.

У квітні 2025 року соціолог Володимир Паніотто висловив думку, що "щомісяця ми втрачаємо від 100 до 150 тисяч людей: 50 тисяч тих, хто просто виїжджає, та ще 100 тисяч, які вирішують залишитися в Європі. Це перевищує втрати, які ми маємо внаслідок війни". Згідно з певними прогнозами, не більше третини осіб, які виїхали через війну, повернеться до України.

Українська адаптивність - це наша історична суперсила. Вона допомагала нам виживати під різними імперіями, режимами і мовними диктатурами. Але ця ж адаптивність може працювати проти нас: за кордоном українці швидко інтегруються, переходять у мову й правила країни проживання, а українська ідентичність у другому поколінні мігрантів невідворотно слабшатиме. Діаспора може бути союзником України. Але вона не замінить демографічну політику всередині України.

Повернення українців не можна перетворювати ані на моральний обов'язок тих, хто виїхав, ані на привід протиставляти їх тим, хто залишився в Україні.

Повернення не є нагородою для тих, хто залишив батьківщину. Це скоріше інвестиція в майбутню стабільність та розвиток країни. При цьому політика повернення повинна бути справедливою по відношенню до тих, хто залишився. Вона не повинна викликати враження, що держава надає більше уваги тим, хто за межами країни, ніж тим, хто продовжує жити в її межах.

Для людей, які живуть під обстрілами, працюють, платять податки, воюють і ховають близьких, теза "ми маємо створити умови для повернення тих, хто зараз у безпеці" цілком може звучати несправедливо. Але з погляду демографії, економіки, безпеки та самого суверенітету нам потрібні люди. Значно більше людей.

Стратегія дій?

Демографічна стратегія України має бути ширшою за принцип "народжуйте більше". Вона мусить включати все - безпеку; повернення; утримання тих, хто залишився; зважену сімейну політику; інтеграцію ветеранів; керовану трудову міграцію і роботу з діаспорою як мережею, а не лише як резервом повернення.

Зростання населення завдяки народжуваності та поверненню біженців повинно відбуватися в тісному зв'язку з новими шляхами здобуття "українства". Це стосується і трудових мігрантів, які, отримавши трудові візи, можуть згодом стати нашими співгромадянами. Також це включає іноземців, які, взявши до рук зброю, допомагають нам у захисті країни. Не можна забувати про закордонних волонтерів, які роками вкладають свій час, зусилля та особисті кошти у нашу спільну справу. І, звичайно, про всіх тих, хто приймає український спосіб життя, дотримується наших законів і правил.

Проте цей шлях, який виглядає оптимістично з огляду на демографічні переваги, для багатьох викликає чимало запитань. Частина українського суспільства може сприйняти навіть спробу вести такі обговорення як загрозу, ніби у них намагаються відібрати щось надзвичайно важливе — їхню українську ідентичність, за яку пролито стільки крові.

У будь-якому випадку, ця дискусія перевищує рамки "відновлення" в гуманітарному контексті реагування на кризу. Нам необхідно відновити спроможність України стати потужною спільнотою, здатною забезпечити всі необхідні ресурси для підтримання своєї геополітичної суб'єктності та захисту свого суверенітету.

Чи є в Україні організації, які можуть надати вірні відповіді на ці питання? Скоріше за все, ні. Проте, відверте озвучення всіх проблемних аспектів – це вже хороший старт для обговорення.