77 років з моменту ухвалення Женевських конвенцій: порушення Росією військових норм в Україні.

12 серпня 1949 року були укладені Женевські конвенції, які мали на меті встановити норми навіть для ведення війни та забезпечити захист осіб, які не беруть участі або вже не беруть участі у бойових діях. Через 77 років Росія продовжує війну проти України, під час якої фіксуються випадки вбивств цивільного населення, катувань та сексуального насильства. Фокус досліджував, наскільки міжнародне гуманітарне право здатне реально захистити жертв таких злочинів і які наслідки має внесення Росії до "чорного списку" ООН.

Сьогодні, 12 серпня, ми відзначаємо 77-му річницю підписання чотирьох Женевських конвенцій 1949 року, які стали основою міжнародних угод, що сприяють захисту жертв війни. Ці документи визначили основні норми поведінки щодо поранених і хворих солдатів, військовополонених та цивільного населення під час збройних конфліктів. Крім того, окремі статті міжнародного гуманітарного права забороняють зґвалтування та інші види сексуального насильства.

Однак конфлікт між Росією та Україною знову виявив глибокий розрив між міжнародними нормами, закріпленими в документах, та реальністю, з якою стикаються люди під час війни. Жертви сексуального насильства часто залишаються самотніми зі своїми переживаннями — від психологічних травм до проблем із отриманням медичної допомоги, навіть після того, як вони вирушили в безпечні країни.

Це питання стало особливо актуальним для українських жінок, які після окупації та пережитих травм були змушені шукати притулок за межами країни. У деяких випадках їх чекали нові труднощі — бюрократичні перешкоди, обмежений доступ до репродуктивних послуг та допоміжних систем, які не змогли адекватно реагувати на масштаби та особливості української трагедії на початку повномасштабного вторгнення.

Чому жертви сексуального насильства опинилися наодинці зі своїми переживаннями?

Одним із найтяжчих наслідків сексуального насильства під час війни є випадки, коли українки, які стали жертвами зґвалтування з боку російських військових, вимушені були виїжджати за межі країни вже в стані вагітності. Вони стикалися не тільки з глибокою психологічною травмою та необхідністю почати нове життя з нуля, а також з юридичними перешкодами, пов’язаними з можливістю переривання вагітності.

Як зазначає Ольга Дунебабіна, менеджерка з стратегічних комунікацій громадської організації "Ла Страда-Україна", ця ситуація не мала безпосереднього зв’язку з діяльністю ООН. Основна причина полягала у законодавчих нормах окремих країн, до яких виїжджали українські жінки.

Вона зазначила, що ця проблема особливо яскраво проявилася в Польщі, де аборти фактично заборонені або можливі лише в дуже вузьких рамках.

"Ми бачили цю велику проблему в Польщі, де аборти практично заборонені. Там є дуже маленьке коло причин, за яких жінка може отримати направлення на аборт. І коли українки, які були зґвалтовані російськими військовими злочинцями, виїхали за кордон, будучи вагітними в результаті зґвалтування, звісно, багато хто хотів перервати цю вагітність. Але в країнах, де аборти заборонені або дуже чітко обмежені, вони часто не мали такої змоги", -- говорить Фокусу Дунебабіна.

У подібних ситуаціях, за словами жінок, їм доводилося або повертатися в Україну для проведення аборту, або шукати інші варіанти. Особливо важкими ставали справи на пізніх термінах вагітності, адже на той момент переривання вагітності часто дозволялося лише за медичними показаннями. Якщо ж розвиток плоду йшов нормально, то формальних підстав для проведення процедури могло не бути.

У "Ла Страді" фіксували щонайменше одне звернення від українки, яка після зґвалтування намагалася зробити аборт у Польщі. Зрештою вона повернулася в Україну, де й отримала необхідну медичну допомогу.

Одночасно, як підкреслює Дунебабіна, не всі випадки в Європі стосувалися виключно питання обмеження доступу. Наприклад, в Румунії було зафіксовано інший значущий досвід. На її думку, звернення громадян здебільшого стосувалися не стільки юридичних перешкод для проведення аборту, скільки якості взаємодії з медичною системою та рівня довіри до самої процедури.

"В Румунії зафіксовано кілька показових випадків. Наші партнери були вражені відвагою українських жінок у виборі клінік та у відкритих розмовах з лікарями щодо можливих наслідків, а також щодо процесу самої процедури. Наші співгромадянки прагнули, щоб аборт, що стався внаслідок зґвалтування, пройшов якомога безпечніше для їхнього здоров'я," -- зазначила вона.

Таким чином, в Румунії, згідно з інформацією, наданою представницею "Ла Стради", не виникало критичних труднощів із доступом до послуг. Основною проблемою було те, що жінки бажали отримати чіткі роз'яснення щодо процедури, можливих ризиків і безпеки для свого здоров'я. Важливу роль у цих ситуаціях виконували румунські громадські організації, які сприяли українським жінкам в орієнтації в місцевій системі допомоги.

Згідно з думкою Дунебабіної, ці наративи вказують на більш глобальну проблему: у 2022 році міжнародна система підтримки осіб, які постраждали від війни, виявилася фактично нездатною впоратися з українською кризою.

Будемо відверті: в цілому, системи підтримки та захисту для тих, хто постраждав від війни, були відсутні. У європейських державах існували укриття та притулки для біженців, проте вони тривалий час обслуговували інші категорії населення, зокрема біженців з Близького Сходу та Африки. Європейські країни не були фізично готові до того, що мільйони українців, переважно жінок, прибудуть до них, — зазначає вона.

На думку експертки, українські біженці мали суттєві відмінності від інших груп, з якими раніше взаємодіяли європейські системи підтримки. Ці люди не уникали бідності, а втікали від війни, і в багатьох випадках мали досить комфортний рівень життя, доступ до медичних послуг, цифрових технологій та соціальних сервісів у своїх країнах.

Саме з цієї причини частина підтримки, яку спочатку намагалися надати українцям, здавалася недоречною. Дунебабіна зазначає, що українським біженцям іноді пропонували курси комп'ютерної грамотності, незважаючи на те, що Україна вже має високий рівень цифровізації, і для більшості з них це не було нагальною потребою.

"Система, яка була створена на основі досвіду біженців з інших країн, виявилася неефективною для українців. Європейські неурядові організації також не мали необхідного досвіду у взаємодії з особами, які пережили сексуальне насильство в умовах війни, тортури, окупацію та бомбардування. Вони набували досвіду на практиці – вивчали, що працює, а що ні, як налагоджувати комунікацію та надавати допомогу. Безумовно, були й невдачі," – підкреслила представниця "Ла Стради".

За її словами, зараз ситуація виглядає інакше: потік біженців зменшився, багато українців за кордоном уже частково інтегрувалися в суспільства країн, де живуть. Але на початку повномасштабної війни це була величезна проблема -- не через відсутність бажання допомагати, а через неготовність систем до масштабу й специфіки української трагедії.

ООН, "чорний список" і Росія: чому це має значення для України

Обговорюючи внесок ООН у протидію сексуальному насильству під час збройних конфліктів, Дунебабіна рекомендує відокремлювати політичні структури ООН від конкретних агентств, які безпосередньо взаємодіють з населенням на місцях.

За її словами, коли йдеться про Генеральну Асамблею, Раду Безпеки ООН чи загальні політичні заяви, часто виникає відчуття, що міжнародна система лише висловлює обурення. Але всередині системи ООН є окремі структури, які виконують практичну роботу.

"Тут дуже важливо розділяти агенції ООН -- такі як ООН Жінки, Фонд народонаселення ООН, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Це організації в структурі ООН, які надають допомогу для роботи громадських організацій на місцях -- і в Україні, і за кордоном, де працюють з українськими біженцями та постраждалими від війни. Якщо ми беремо конкретну агенцію ООН, від них є користь", -- пояснює Дунебабіна.

Водночас політичний рівень ООН, на її думку, залишається значно проблемнішим. Особливо це стосується Ради Безпеки, де Росія досі має статус постійного члена, хоча саме її військових звинувачують у воєнних злочинах, зокрема у сексуальному насильстві проти українських цивільних, цивільних полонених і військовополонених.

"Абсурдно звучить, коли країна, яка здійснює воєнні злочини, зокрема злочини сексуального насильства, цинічно засідає в Раді Безпеки ООН і бреше про те, що російські військові таких злочинів не вчиняють, а натомість звинувачує українських військових", -- говорить представниця "Ла Стради".

Тому, як зазначила вона, ключовим кроком стало внесення Росії до так званого "чорного списку" ООН за регулярні випадки сексуального насильства під час конфліктів.

Цей список має не лише символічне значення. Якщо країна фігурує в ньому тричі, це може призвести до заборони її участі в миротворчих операціях ООН. Для України це принципово важливо, адже Росія використовує свою присутність у міжнародних миротворчих місіях не лише як інструмент репутації, а і як механізм політичного впливу, зокрема в африканських країнах.

"Які наслідки цього? У випадку, якщо держава неодноразово потрапляє в цей список, їй забороняється участь у миротворчих місіях ООН. Це має для нас важливе значення, адже Росія значною мірою реалізує свій вплив на африканські країни саме через ці миротворчі місії," — зазначає Дунебабіна.

Вона зазначила, що Україна працювала над цим рішенням протягом кількох років. Інтенсивні зусилля з адвокації почалися у 2022 році і велися на рівні уряду, громадських організацій, а також серед міжнародних партнерів України.

У 2025 році, як зазначає Дунебабіна, генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш надав Росії вкрай важливе попередження: якщо сексуальне насильство в умовах війни не буде зупинено, країна може потрапити до "чорного списку". Вже у 2026 році, за її словами, це, нарешті, відбулося.

"Безумовно, бажано було б, щоб це відбулося значно раніше. Проте в умовах роботи з такими забюрократизованими структурами, як ООН, де російський вплив залишається значним, цей крок є для нас важливим. Це свідчить про те, що справедливість все ж таки здолала ті величезні ресурси, які Росія вкладає в дипломатію та дезінформацію," -- зазначає вона.

На думку Дунебабіної, важливість внесення Росії до цього переліку полягає також у тому, що це підкреслює системний характер скоєних злочинів. Це не просто "поодинокі випадки" або "окремі виконавці", а й про певну модель поведінки російських військових та організацій, пов'язаних із Росією, в різних країнах.

"Ми вважаємо надзвичайно важливим, щоб дедалі більше дипломатичних представників і міжнародних союзників усвідомлювали: дії Росії в Україні не обмежуються лише цією країною. Російські військові підрозділи задіяні в багатьох регіонах світу — у ролі миротворців ООН, проксі-сил і приватних військових компаній. Сексуальне насильство не є справою поодиноких злочинців, які ґвалтують українських жінок, чоловіків, цивільних осіб чи військовополонених. Це — частина системної практики," — підкреслює представниця "Ла Стради".

Вона підкреслює: рішення ООН не можна вважати фінальною перемогою. Важливо, щоб Росія залишалася в цьому переліку й надалі, а міжнародна спільнота не втрачала уваги до злочинів, які російські військові вчиняють в Україні.

"Нарешті можна сказати, що ООН показала: вона не лише декларує справедливість і мир на словах, а й демонструє це в дії. Але ця робота не завершується. Ми зацікавлені в тому, щоб ці дії Росії підсвічувалися й далі", -- резюмує Дунебабіна.

Фокус раніше повідомляв, що ООН визнала травень найкривавішим місяцем для цивільних осіб в Україні за останній період, що стало наслідком різкого збільшення російських атак на міста.

Також Фокус повідомляв, що Україна на рівні ООН продовжує домагатися міжнародної відповідальності Росії за воєнні злочини, зокрема злочини проти цивільного населення та порушення міжнародного гуманітарного права.