Олександр Костюк: Фінальна велика угода: чому ракети можуть стати ключовим фактором перед завершенням конфлікту -- Блоги
Жорстокий парадокс воєнних конфліктів: іноді вони стають найнебезпечнішими саме тоді, коли сторони вже шукають вихід. Коли переговори переходять від декларацій до конкретних умов, ракета перестає бути лише зброєю - вона стає аргументом. Удар по столиці, НПЗ, енергетиці чи логістиці може бути вже не спробою виграти всю війну, а спробою змінити один пункт майбутньої угоди. Справжня переговорно-ескалаційна фаза починається тоді, коли війна починає жити за дипломатичним календарем.
В'єтнам 1972 року можна вважати практично ідеальним прикладом. Перед початком американської операції Linebacker II вже існувала основа Паризької угоди. Бомбардування не призвели до компромісу, а стали складовою частиною фінальних переговорів навколо угоди. Це ілюструє одну з ключових аксіом Генрі Кіссінджера: ескалація має політичний сенс лише тоді, коли противник усвідомлює, які конкретно дії він повинен здійснити, щоб вона була припинена. Інакше це вже не примусова дипломатія, а просто руйнування.
Інші конфлікти в історії демонстрували схожу динаміку, але в різних варіаціях. Корейська війна 1953 року показала, що іноді потрібно тиснути не лише на супротивника, а й на своїх союзників. Війна Судного дня 1973 року продемонструвала, що військові досягнення можуть бути критично важливими для зміни дипломатичного балансу. Конфлікт між Іраном та Іраком 1988 року завершився, коли виснаження обох сторін зробило прийнятною раніше неприйнятну формулу миротворців ООН. Події в Боснії 1995 року та Косово 1999 року продемонстрували ефективність короткочасного тиску з чіткою метою, тоді як війна в Нагірному Карабасі 2020 року показала, як швидка зміна фронту може призвести до конкретної угоди. Ескалація в Тиграї 2022 року продемонструвала, як серйозне загострення може передувати детальному укладенню перемир'я. Саме таким чином варто оцінювати нинішній конфлікт в Україні.
Ми вже бачимо активізацію посередників, конкретизацію переговорних форматів і головних суперечностей, одночасно з різким посиленням ударів по стратегічній та економічній інфраструктурі. Це ще не означає близького миру. Але це дедалі більше нагадує ситуацію, коли воюють уже не лише за поле бою, а й за позицію, з якої сторони увійдуть в останній великий торг.
За умовним Індексом фінальної переговорно-ескалаційної фази нинішню ситуацію можна оцінити приблизно у 69 зі 100. Це не означає 69% імовірності миру. Це означає, що значна частина історичних ознак уже частково присутня: переговорний канал, сильна військова ескалація, активний посередник і певна синхронізація дипломатії та військового тиску. Але немає головного - спільного тексту припинення вогню, погодженої територіальної формули, чіткого дедлайну та надійного механізму контролю.
А коли ми говоримо про 90+, це вже можна назвати "зоною Кіссінджера" у фінальному етапі переговорів. Це той момент, коли питання вже не в тому, чи відбудеться угода, а в тому, якою саме вона буде і хто в результаті заплатить менше за фінальний компроміс. У цій стадії існує майже готовий текст угоди, залишаються лише 2-3 ключові питання, посередник тисне на обидві сторони, а військова ескалація стає вагомим аргументом для завершення переговорів.
Що може підвищити індекс з теперішніх 69 до 90 і більше? Проєкт ceasefire, який визнають обидві сторони як основний для ведення переговорів. Визначена дата наступного раунду. Формула територіальних компромісів. Механізм контролю і гарантії. І найважливіше - формула: "ви припиняєте X - ми зупиняємо Y". Цей аспект є ключовим у відмінності між звичайним руйнуванням і примусовою дипломатією: противник повинен мати зрозумілий вихід з ескалації.
Отже, ключовим показником у цій ситуації є не лише кількість ракет, а й не стільки обсяги переговорів. Важливо спостерігати, чи починають ці ракети та дипломатичні зусилля працювати в одному напрямку, підпорядковуючи себе єдиній політичній меті. Якщо після різкого загострення конфлікту з’являються конкретні поступки, текст угоди, терміни виконання та взаємні обмеження щодо певних типів атак, це стане потужним сигналом про перехід до фінальної стадії. Історія нагадує нам важливу істину: останній сплеск насильства не завжди свідчить про крах дипломатії, а може бути ознакою того, що дипломатичні зусилля нарешті набули достатньої ваги, щоб контролювати військову силу та спрямовувати її на політичне вирішення конфлікту.
