Про явище Кравченка – Микола Княжицький
Коли люди займаються політикою системно, вони вчаться. Вчаться чути виборців, намагаються відповідати їхнім очікуванням і розуміють просту річ: якщо ти не виправдав довіри, за це доведеться відповідати. На наступних виборах за тебе просто не проголосують
А якщо ти й далі віриш у власні ідеї, то мусиш переконувати людей. Пояснювати. Доводити. Здобувати довіру. Перемагати на наступних виборах. І, перемігши, служити суспільству.
Так працює політика.
В українській свідомості образ політика зазвичай постає у зовсім іншому світлі. Політик сприймається як хитромудра особа, яка прагне "захопити владу" або, як у нас кажуть, "дотягнутися до корита", аби швидко нажитися, а потім залишити країну.
Однак це не політик. Це особа, що займається корупцією.
На багатьох наших акціях неодноразово лунало відоме гасло: "Без політики". Однак у цьому криється велика парадоксальність. Адже досягти політичних змін без залучення політики просто неможливо.
Перетворення насправді відбуваються, коли до масових акцій приєднуються політичні діячі, яким населення довіряє і які готові взяти на себе відповідальність за зміни.
Бо відповідальність є ключовою характеристикою особи, що вважає себе політиком.
Я чітко згадую, як розпочалась Революція Гідності. Мені на думці досі стоять перші акції протесту студентів. Я пам'ятаю безліч важливих і справедливих вимог, які лунали в той час. І також пригадую ще один заклик: політикам тут не місце.
Проте, якщо б політики насправді не з'явилися, після завершення першого протесту ситуація могла б розвинутися зовсім по-іншому.
Якби Янукович залишився на посаді президента, Україна могла б продовжувати рухатися в напрямку російського впливу. Я маю підозру, що в підсумку ми могли б навіть втратити право вільно обирати своїх керівників.
Зміни стали можливими тому, що опозиційні парламентські сили -- "Об'єднана опозиція "Батьківщина", УДАР і "Свобода" -- вийшли до людей, покликали своїх прихильників, були готові брати на себе відповідальність і зрештою об'єдналися з тим самим "Майданом без політиків".
З моменту встановлення політичної відповідальності виникла шанс трансформувати протест у справжні зміни.
Лише ті політики, які в той час вирішили прийняти на себе відповідальність, були змушені підтримувати державу після того, як попередня влада фактично залишила свої обов'язки.
Однак прагнення до "Майдану без політиків" залишилося живим. Сподівання на те, що можливо швидко створити щось чудове, що з'являться нові, молоді та маловідомі особистості, і що варто просто закрити очі та повірити в них, врешті-решт здолало всі сумніви.
Генеральний прокурор Кравченко є одним із безпосередніх наслідків цієї перемоги.
Це наслідок нехтування відповідальністю у сфері кадрового управління.
Президент, який його запропонував, і значна частина депутатів, які за нього голосували, фактично не знали, кого вони призначають.
Не існувало політичної біографії, що дозволила б суспільству оцінити цю особистість. Не було записів про її публічну відповідальність. Відсутня була можливість зрозуміти її переконання, цілі, за що вона готова боротися та кому вважає за потрібне відповідати.
Була молода людина без особливої публічної історії, яка свого часу вела процес проти Януковича. Але сам по собі цей факт ще не створює ані державного діяча, ані політика, ані керівника одного з найважливіших правоохоронних органів країни.
Сьогодні дії генерального прокурора Кравченка наочно ілюструють, наскільки ризиковано ставити на ключові державні позиції осіб, які не мають досвіду публічної відповідальності.
Коли на тебе заводять кримінальну справу, важливо активно діяти. Необхідно виходити до громадськості, відстоювати свої інтереси і доводити свою невинність. Захищай свою репутацію будь-якими доступними засобами.
Особливо якщо ти сам очолював систему, яка відкриває кримінальні провадження проти інших людей.
Коли ти постійно змінюєш свої телефонні номери, зникаєш з виду та ховаєшся, а оточуючі не знають, де ти насправді, це, перш за все, вказує на твою незрілість і відсутність готовності взяти на себе відповідальність, яку передбачає твоя роль.
І тут виникає значно важливіше запитання.
Як це могло залишитися непоміченим президентом і депутатами, які підтримали його на виборах?
Моя відповідь очевидна: вони не усвідомлювали ваги своїх рішень. Здавалося, що їхні вчинки можуть залишитися без наслідків.
Можна не купувати достатньо зброї напередодні повномасштабного вторгнення -- і нібито не буде наслідків.
Можна не прислухатися належним чином до попереджень західних розвідок про неминучість російського нападу -- і нібито не буде наслідків.
Не варто недооцінювати можливість нових форм російських атак, таких як реактивні "шахеди", адже очевидно, що противник продовжуватиме вдосконалювати ці технології. Важливо усвідомлювати, що це може мати серйозні наслідки.
Можна не створювати достатніх резервів і альтернативних джерел енергії, знаючи, що Росія системно знищуватиме українську енергетику, -- і нібито не буде наслідків.
Призначати осіб на найважливіші посади лише через їхню зовнішність, молодість або зручність — це не найкращий підхід. Важливо задуматися, ким ці люди можуть стати в критичні моменти, адже ігнорування цього питання може призвести до серйозних наслідків.
Проте наслідки завжди присутні.
У політичній сфері жодне рішення не залишається без впливу.
І наслідок безвідповідальності влади -- це погане управління.
Наслідок безвідповідальності політиків -- це втрата довіри.
Відсутність відповідальності в суспільстві призводить до того, що влада втрачає страх перед наслідками своїх дій.
А наслідок нашого спільного невміння зрозуміти, що таке політика, навіщо потрібні політичні партії, політична біографія, репутація і довіра між суспільством та політиками, зрештою називається одним страшним словом.
Невдача.
Сподіваюся, ми до цього не доведемо.
Витоки
Про автора. Микола Княжицький — український журналіст та народний депутат.
