Сайчук: Аналітики характеризують нашу державу як автократію з електоральними рисами.
Якщо ви звернете увагу на останні рейтинги довіри, то зможете помітити, що лідерські позиції впевнено займають Валерій Залужний та Михайло Федоров з показниками 66% і 63% відповідно.
Ми розуміємо, що це не зовсім передвиборчі рейтинги кандидатів (бо невідомо, коли ці вибори будуть).. Але сам факт, що на вершині електоральних симпатій опинилися два, скажімо так, "опальних" політика, напевно свідчить про: а) незадоволення тим станом речей, який є зараз і в) загалом про запит на зміну влади.
Схоже, ми потрапили в обставини, коли вибори бажає кожен: і політична верхівка на чолі з президентом, який прагне залишитися на своїй посаді, і виборці, які втомилися від існуючої структури влади.
Отже, питання виборів, незважаючи на загальне усвідомлення їх нездійсненності, продовжує залишатися актуальним. Це нагадує міраж оази, що манить втомлений караван у безкрайній піщаній пустелі.
Це, безумовно, очевидне спостереження. Однак я хотів би акцентувати увагу на іншому аспекті. Коли ми обговорюємо вибори і, наприклад, рівень довіри до Михайла Федорова, в якому контексті це відбувається? Я наважуся припустити, що для учасників "картонкового руху", які знову планують масові заходи цього тижня, цей контекст виглядає так: Зеленський не справляється з обов’язками, набрид, став застарілим (підкресліть важливість цього), отже, потрібно його замінити Федоровим. Або, принаймні, надати Федорову таку позицію, де він матиме автономію і зможе приймати важливі рішення для країни.
Ознайомтеся також: Федоров — вражаюча спецоперація, спрямована проти фальшивих майданів у майбутньому.
Можливо, у прихильників Залужного існують певні відмінності в мотивації та логіці міркувань, проте не вважаю, що вони будуть суттєвими.
Мене особисто дуже засмучує те, що активна частина суспільства, яка турбується про майбутнє країни та прагне змін, дотримується такої ж парадигми мислення. Вся ця логіка врешті-решт зводиться до простого висновку: цей правитель не підходить, давайте знайдемо іншого.
Шведський інститут V-Dem (Varieties of Democracy), який досліджує рівень демократичності країн світу, констатує, що за період з 2020 по 2025 рік Україна погіршила свої показники в різних сферах суспільного життя, опустившись з позначки 3,3 бала до 2,5. Десь на рівні Кот-д'Івуару. Що дозволяє дослідникам впевнено маркувати нашу країну як електоральну автократію. Так само, як, наприклад, нашого ворога -- Росію.
Чи можна звинувачувати Зеленського у цьому падінні з "трійки з мінусом" до справжнього "незадовільно"? Це справді цікаве питання, але я б залишив його для майбутніх істориків. Якщо дивитися об’єктивно, сьогодні він насамперед є військовим лідером у часи війни. У цій ролі, на яку його зумовила доля, він намагається справлятися з викликами. Але те, що він, окрім ролі Головнокомандувача, фактично виконує функції прем'єр-міністра, міністра закордонних справ і керує монобільшістю у парламенті, свідчить про іншу проблему – це не лише його відповідальність, а радше про те, в якій парадигмі ми продовжуємо шукати гетьманів, замість того, щоб укріплювати нашу демократію.
Основою цієї системи є, нагадаю, парламент та політичні партії.
До речі, відповідно до Конституції, парламентські вибори мають стати пріоритетом, як тільки в умовах цієї війни з'явиться така можливість.
Саме в цьому контексті я хотів би, щоб ми розглядали всі зміни: не через особистості, а скоріше через політичні сили – Залужного, Федорова або будь-кого іншого. Важливо об'єднуватися навколо людей і ідей, а не покладатися на ілюзію "доброго вождя".
А в іншому випадку, чим ми можемо виділитися з-поміж московитів, з якими ведемо боротьбу?
Унікально для Еспресо
Про автора. Андрій Сайчук — журналіст і телевізійний ведучий.
