Сайчук: Призначення послів. Чи є у нас абсолютна монархія, чи все ж республіка?
Нещодавно в розмові з українським дипломатом Андрієм Веселовським я спитав: чи не виглядає йому наша кадрова політика дещо хаотичною. На що пан посол відповів: слово "дещо" тут зайве
Дійсно, за чотири роки війни у нас вже відбулося три зміни на посаді прем'єр-міністра та п'ять змін міністра оборони.
Очевидно, що війна, воєнний стан, аморфна і некомпетентна більшість в парламенті -- все це дає Володимиру Зеленському багато простору, політичного і правового, для ухвалення волюнтаристських і одноосібних рішень.
Проте це не єдиний аспект.
Ситуація з призначенням послів і консулів в Україні є дуже показовою. Щороку ми стаємо свідками численних скандалів, пов'язаних із нашими дипломатами. Нещодавно в центрі уваги опинилося призначення доньки адвоката, який допомагав Андрію Єрмаку вийти з СІЗО, на посаду консула. Також не можна не згадати про Ольгу Стефанішину, яка була призначена на посаду голови нашого посольства в США, незважаючи на наявність корупційних підозр, і тепер її терміново намагаються замінити. Це все можна назвати справжньою комедією ситуацій.
А хто, власне, займається пошуком? Тут є один цікавий аспект — чи знаєте ви, яким чином відбувається призначення посла в Україні? Це робить президент, формально за рекомендацією міністра закордонних справ. Чому формально? Тому що з точки зору Конституції, міністр закордонних справ є представником президента. Отже, в реальності відповідно до українського законодавства, призначення та звільнення послів є винятковим правом президента України.
А що з цим не так -- спитаєте ви?
Власне, у світі існує лише кілька країн, де лідер держави має право без обмежень призначати кого завгодно на посади в національних посольствах та консульствах.
Звичайно, існують авторитарні та диктаторські режими, де процес призначення керівників дипломатичних місій може виглядати як імітація демократичних процедур. Наприклад, у Росії, де Путін нібито консультується з депутатами Думи. Проте всім очевидно, що це лише формальність.
Читайте також: Українська дипломатія: не копіюймо Росію хоч в цьому
Однак існує кілька країн, де національне законодавство чітко визначає право президента самостійно призначати послів.
Насправді, я можу назвати чотири країни — Саудівська Аравія, Оман, Бруней та Катар. У цих державах діють абсолютні монархії, де правителем є король, султан або емір.
Проте, згідно з нашою конституцією, ми маємо парламентсько-президентську республіку, а не монархію. Особливо важливо підкреслити слово "парламентська".
Проте навіть в такій суперпрезидентській демократії як Сполучені Штати (і з таким президентом як Дональд Трамп) призначення послів відбувається за поданням президента, але після затвердження Сенату. Попри республіканську більшість, Трампу за цієї каденції не вдалося затвердити сотні своїх людей на дипломатичні посади. Однопартійці не схвалили вибір свого лідера.
У парламентсько-президентській Польщі, наприклад, кандидатуру посла висуває Міністерство закордонних справ на чолі з Радеком Сікорським. Прем'єр Дональд Туск її затверджує, а далі рішення приймає відповідний комітет Сейму. Після цього президент Навроцький, який перебуває в опозиції до правлячого уряду, має лише підписати документ. Однак його бажання робити це не завжди є очевидним, і часто доводиться вести переговори та переконувати його. У цьому і полягає суть парламентської демократії — у пошуку порозуміння через обговорення.
Надіюся, що усвідомлення цієї "основи" зрештою стане доступним і для нас.
Присвячено Еспресо.
Про автора: Андрій Сайчук – журналіст та телевізійний ведучий.
