Сергій Грабовський: Мусульмани в Європі та Сполучених Штатах: чому важливо розуміти нюанси -- Блоги

Чи це просто випадковість, чи ж прояв прихованих закономірностей — важко сказати. Але щойно Лора Лумер опублікувала у мережі Х пост про те, що в Україні бракує мусульман у публічному просторі, деякі активісти за рівноправність миттєво охрестили його "ксенофобським". В той же час у Сеуті, іспанському ексклаві в північній Африці, розгорнулися драматичні події, які привернули увагу світової спільноти. Молоді марокканці на іспанській території (частині Євросоюзу) вели себе таким чином, що навіть найполіткоректніші медіа, як DW та BBC, висловилися про так званих "мігрантів" досить різко, а представники ЄС зажадали від Іспанії вжити заходів проти цих безладів.

Події рушили далі. А проблеми залишилися. Тож варто спробувати якщо не розібратися в них, то бодай достатньо чітко їх окреслити. А бажано - зробити, хоча б ескізно, і перше, і друге.

Перш за все, що ж такого "страшного" написала Лора Лумер? Вона відверто радіє тому, що в Україні майже не видно мусульман. Звичайно, їй пояснили, що мусульмани в Україні є, але їхня присутність не є такою помітною у суспільному житті, як у багатьох інших європейських країнах. Росія не може похвалитися тим самим, як і Україна, а Сполучені Штати дозволяють прихильникам ісламу з різними проблемами майже все, що їм завгодно.

На мою думку, тут немає нічого критичного – є лише певна неінформованість, яка призводить до спотворення сприйняття, коли зовнішнє сприймається як сутність. Християнство є однією з ключових основ (якщо не найголовнішою) європейської цивілізації, поряд з етнічними і античними традиціями. Останні, у свою чергу, стали підвалинами європейської ідентичності, пройшовши через вплив християнства (деякі вважають, що слід говорити про юдеохристиянські традиції, і в цьому є певна логіка). Що стосується американської цивілізації, якщо вважати цей термін умовним, то від Аляски до Вогненної Землі її основою також є християнство та етнічність, враховуючи (в різній мірі) і вплив корінних народів. А ось іслам, незважаючи на розповіді Барака Хусейна Обами про його нібито центральну роль у формуванні сучасної цивілізації, такої ролі не відіграє, і заяви представників ісламу про "особливу місію" в сучасній Європі та Америці є безпідставними.

Більше того, якщо деякі європейські нації мають підстави відчувати провину за свої дії як колонізаторів в період з XVI до XX століття (зокрема, Британія скасувала рабство на початку XIX століття, тоді як деякі мусульманські країни зробили це лише в другій половині XX століття), то для більшості з них таких підстав немає. Наприклад, багато народів Південної Європи до початку XX століття зазнавали колоніального гноблення з боку Османської імперії, а скандинавські країни взагалі не брали участі в колоніальних експансіях. Тому, на мою думку, було б абсолютно нераціонально вимагати від них відчуття "білої провини" та "спокутування гріхів" перед мусульманами через прийняття мігрантів.

Я не без причини перед цим двічі обрав термін "мігранти" в лапках, адже на Заході, а також у нас, його вживають вкрай неадекватно. "Десятки тисяч мігрантів прорвалися в іспанську Сеуту. У Європі закривають кордони" - емоційно повідомляє BBC. "Тисячі мігрантів на надувних колах! Натовпи марокканців проривають кордон Іспанії!" - тривожно сигналізує ISTV. Але чи справді серед цих десятків тисяч людей хоч один можна назвати мігрантом?

Можна, звісно, ігнорувати принципову різницю між великими групами людей, які пересуваються з однієї країни до іншої країни. Як і між птахами та птеродактилями, дельфінами й іхтіозаврами (зовнішньо надзвичайно схожі!), зрештою, кроманьйонцями неандертальцями. Проте посутня різниця є. Ба більше: вона досліджена й описана, так само, як і достеменна різниця між авторитаризмом і тоталітаризмом. Але сучасний Захід (а вслід за ним - і наші мудрагелі) таку різницю здебільшого ігнорує, відтак має дуже серйозні проблеми, і матиме ще більші. Отже: люди, які заздалегідь знають, де прагнуть знайти місце нового постійного проживання та який спосіб життя там обрати чи створити, - це, за термінологією класика філософсько-історичних досліджень Семюела Гантінґтона (1927-2008), переселенці й іммігранти.

Переселенці та іммігранти мають суттєві відмінності. Переселенці залишають своє попереднє суспільство, зазвичай об'єднуючись у групи з метою створення нової спільноти, своєрідного "міста на горі" на незаселених, часто віддалених територіях. Вони пронизані відчуттям спільної мети та часто формулюють угоду або хартію, що окреслює основи нової громади. На відміну від них, іммігранти не створюють нові суспільства; вони просто переходять з одного суспільства в інше. Міграція, як правило, є індивідуальним процесом, в якому беруть участь особи і сім'ї, що самостійно визначають своє ставлення до своїх попередніх і нових країн. Переселенці XVII-XVIII століття прибули до Америки, оскільки це була "чиста дошка" — окрім індіанських племен, які можна було витіснити, там не існувало ніякого організованого суспільства. Вони прийшли з метою створення нових суспільств, які б відображали, керувалися і підносили культуру та цінності, принесені з їхньої батьківщини. Іммігранти ж прибули пізніше, прагнучи стати частиною спільноти, сформованої переселенцями. Вони стикалися з "культурним шоком", намагаючись адаптуватися до нової культури, яка часто суттєво відрізнялася від їхньої. Перед тим, як іммігранти змогли переїхати до Америки, переселенці вже заклали її основи.

Видається, ці означення стосуються не лише американської історії. Головне - що переселенці створюють на новому місці своє власне суспільство на власних же засадах з певною спільною метою і живуть за власними нормами. Знову слово Гантінґтону: "Різниця між переселенцями й іммігрантами була добре відома тим, хто привів Америку до незалежності... Англійські та голландські колоністи сприймали себе як засновників, упорядників населеного соціального простору, творців нових колоніальних суспільств, а не як іммігрантів. Їм належали політичний лад, мова, правила праці та співжиття, значне число тих людських звичаїв, до яких іммігрантам доведеться пристосуватися. Термін "іммігрант" увійшов в англійську мову в Америці у 1780-х, щоб відрізнити поточних прибулих від переселенців-засновників".

Іммігранти (цей термін доречно вживати стосовно тих, хто переїжджає до нової країни, тоді як з точки зору їхньої батьківщини вони є емігрантами) поділяються на дві основні групи. Перша група включає політичних мігрантів, чиї обставини нагадують ситуацію біженців, проте причини їхнього переселення обумовлені не лише зовнішніми, а й внутрішніми факторами, такими як їхні ідеологічні або релігійні переконання, що не відповідають поглядам домінуючих груп у тих країнах, куди вони вирушили. Як біженці, так і політичні мігранти зазвичай є вдячними та лояльними до своїх нових країн, прагнучи інтегруватися в соціокультурне життя та бути корисними, виявляючи своє бажання працювати, а не залишатися бездіяльними.

Друга група іммігрантів - це економічні мігранти, які ідуть за межі власної батьківщини у пошуках кращого життя. При цьому наразі частина з них, можливо, навіть більша, прагне жити "на халяву", мовляв, Європа й Америка багаті, то чом би й нас не підгодувати, інша частина готова працювати. У багатьох країнах Європи "халяви" у вигляді соціальних програм вистачає, що під'юджує мігрантів не надто прагнути інтегруватися та працювати.

Сьогодні існує дедалі більше підстав вважати, що значна частина мігрантів з Азії та Африки, які прагнуть дістатися до Європи (а за можливості – і до Америки), є новим видом переселенців. Вони організовано переміщуються групами з метою створення власних міських спільнот із унікальними політичними нормами, релігійними віруваннями та культурою, при цьому не інтегруючись або мінімально інтегруючись у місцеве суспільство. Це явище значною мірою підживлюється політикою мультикультуралізму, яка проголошує рівноправність усіх культур, прирівнюючи, так би мовити, різні види культурних проявів. В результаті виникають автономні анклави, де закони країни, що прийняла переселенців, не виконуються, а діють альтернативні правові системи (зокрема, радикальні форми шаріату), в які правоохоронці часто не наважуються втручатися.

Іншими словами, у XXI столітті в Європі (а в деяких місцях і в США) виникають анклави, де дотримуються норм, характерних для XV-XVI століть, з агресивним ставленням до "невірних" і прагненням стягувати з них данину. А що свідчать відео з Сеути? Вони показують групи молодих, здорових чоловіків, які відразу почали встановлювати свій "новий порядок" на іспанських територіях!

Лора Лумер формує свої висновки, беручи за основу вплив таких мусульман у публічному просторі Європи та США.

Сказане зовсім не означає, що Європа і США повинні закривати свої двері для мусульман. По-перше, на території Європи мешкають корінні мусульманські спільноти, такі як босняки, які є південнослов'янським народом, що переважає в Боснії і Герцеговині, а також живе в Сербії та Чорногорії. Також варто згадати албанців, більшість яких в Албанії, Косові та Північній Македонії традиційно сповідує іслам, а також помаків і торбешів — слов'яномовні мусульманські групи, що мешкають у Болгарії та Північній Македонії. Не можна забувати й про кримських татар — тюркомовний народ, який є корінним для України, зокрема Кримського півострова. По-друге, далеко не всі біженці з репресивних і тоталітарних режимів Близького Сходу та Африки прагнуть відтворити в нових країнах ті традиції і норми, від яких вони втекли. Мене вразила інформація про те, що на одних виборах у Франції 8% виборців Марін Ле Пен становили мусульмани. Це, в принципі, було закономірно, адже вона обіцяла покласти край переселенню ісламістів і їхнім звичкам, які завдавали шкоди інтегрованим мусульманам Франції не менше, а, можливо, навіть більше, ніж корінним французам, адже вони втікають від того жаху, який їх переслідує.

Турки також мають свій "європейський ген" у культурі, адже без цього реформи Ататюрка не могли б навіть початися, не кажучи вже про успіх. Однак Європейський Союз виявився здатним стримати авторитарні тенденції в модернізації країни; акцентуючи увагу на важливості виборів, а не на створенні сучасної нації. Але це вже інша тема, тому зосередимося на qırımlılar, тобто кримських татар. Історично вони становили європейську мусульманську націю, яка в певні часи перевершувала москалів у цивілізаційних аспектах. Як зазначає сучасний французький філософ Ален Безансон, "поки в Кремлі захоплювалися танцем ведмедя на розпеченому залізі, в Бахчисараї при ханському дворі йшли вистави Мольєра". І, до речі, французькою мовою. Хоча в Кримському ханаті існувало рабство, воно було значно м'якшим у порівнянні з московським кріпацтвом; раб міг отримати свободу в будь-який момент, прийнявши іслам, а зазвичай через сім або десять років (терміни змінювалися) раби отримували волю, землю і ставали особисто вільними підданцями ханства, сплачуючи податки та виконуючи певні обов'язки, зберігаючи при цьому свою релігійну приналежність.

До речі, у Криму до часу загарбання півострова Московією вільно діяла митрополія Вселенського патріархату. Зауважмо: попри всі складнощі відносин України та Криму, в Конституції Пилипа Орлика 1710 року не випадково йдеться про "закони близького сусідства, що нерозривно в'яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою".

Ось ще одна сторінка нашої історії. 17 листопада 1917 року відбулися вибори до Курултаю, в яких право голосу мали всі чоловіки та жінки, що досягли 20-річного віку на момент голосування. Обрали 76 депутатів, серед яких були й чотири жінки. Здається, це небагато, але варто зазначити, що це був перший випадок серед ісламських і тюркських народів, коли жінки отримали як активні, так і пасивні виборчі права (тобто право обирати і бути обраними); у багатьох мусульманських країнах жінки досі позбавлені таких прав. І, до речі, в США повне виборче право для жінок було визнано лише у 1920 році...

У 2014 році, на фоні російської агресії в Криму, багато кримчан виявили бажання стати добровольцями та захищати Україну зі зброєю в руках. Проте, політика тодішнього уряду, яка забороняла навіть вихід танків з казарм, стала на заваді. Це дозволило російським військам безперешкодно окупувати території. Тим часом, за короткий термін можна було б мобілізувати 10-12 тисяч кримців, які стали б на захист і, за підтримки українських підрозділів, що залишалися вірними присязі, швидко встановили б контроль над півостровом (за винятком, можливо, Севастополя, що перебував під контролем російського Чорноморського флоту). Сьогодні в Криму та за його межами активно діє воєнно-партизанський рух "Атеш", що в перекладі означає "Вогонь".

Іншими словами, у Європі та США за підтримки ліволіберальних інтелектуалів і політиків домінують мусульмани певного типу, номінально - "борці за громадянські права", реально - ледь замасковані ісламісти. Але не слід забувати і про інших мусульман, інтегрованих у європейську дійсність.