Окуповані території, але населення залишається: як Україні зберегти зв'язок зі своїми людьми - Новини Донбасу

Російська окупація українських територій триває вже понад дванадцять років. Протягом цього періоду мільйони людей змушені були залишити свої домівки, переїхавши до інших регіонів України або виїхавши за кордон. Частина українців все ще живе під окупацією. При цьому залишається багато невирішених питань: хто представляє інтереси цих людей, яким чином держава має підтримувати зв'язок з ними, і що станеться з громадами, які роками існують без доступу до своїх територій. Чи вистачає переселенцям житла, роботи та соціальних виплат? Хто несе відповідальність за комунікацію з мешканцями окупованих міст? Як зберегти регіональну ідентичність тих людей, для яких повернення додому може залишатися недосяжним ще довгий час?

Ці теми були в центрі уваги під час форуму "Збереження та відновлення людського капіталу в умовах війни". Учасники обговорення порушили питання майбутнього переміщених спільнот, державної політики щодо внутрішньо переміщених осіб (ВПО), а також виклики реінтеграції та підтримки зв'язків з тимчасово окупованими регіонами.

У дискусії взяли участь: голова Сіверськодонецької районної адміністрації Луганської області Роман Власенко, головна редакторка видання "Вікно відновлення" Ольга Стукало, представниця Центру прав людини ZMINA Альона Луньова, радник міністра з питань розвитку громад та територій України Олександр Магдаліц, а також народний депутат України та співзасновник громадської організації "ВПО України" Максим Ткаченко. Модератором заходу став журналіст Андрій Діхтяренко.

Хто представляє людей, якщо їхня громада окупована?

Однією з головних проблем, яку окреслили учасники дискусії, стала відсутність зрозумілої системи представництва українців, які втратили доступ до своїх громад через російську окупацію.

Особи, які покинули Луганськ, Донецьк, Сімферополь або інші населені пункти, що знаходяться під окупацією, формально продовжують бути пов'язаними зі своїми рідними територіями. Проте, часто виникає питання, яка саме організація повинна захищати їхні права, забезпечувати доступ до необхідних послуг та підтримувати комунікацію з ними.

Ситуацію ускладнює те, що різні хвилі вимушеного переміщення відбувалися за різних правових та адміністративних умов. Українці, які залишили свої домівки у 2014 році, мають інший досвід, ніж ті, хто був змушений виїхати після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Альона Луньова акцентувала увагу на тому, що в Україні досі відсутній єдиний підхід до визначення осіб, які зазнали шкоди внаслідок війни. Вона зазначила, що за роки держава створила щонайменше 13 окремих категорій постраждалих. Для кожної з них розроблені специфічні механізми підтримки, проте не вистачає єдиного бачення того, хто представляє їхні інтереси та виступає від їхнього імені.

Особливою проблемою є різниця в підходах до управління окупованими територіями.

Після 2014 року в Криму не було створено системи переміщених місцевих адміністрацій, подібної до тієї, що діє в окремих громадах Донеччини та Луганщини. Представництво президента України в Автономній Республіці Крим не здатне виконувати всі обов'язки місцевих органів влади.

Відповідно, універсальна модель представництва всіх окупованих громад навряд чи буде ефективною. Водночас це не знімає з держави відповідальності за людей, які продовжують вважати себе частиною цих громад.

Основним аспектом є не лише організація діяльності переміщених адміністрацій, а й їх здатність залишатися справжніми представниками громадян, що проживають у різних регіонах України, за межами країни або під контролем окупантів.

"Зараз немає території, залишаються люди": хто має підтримувати зв'язок із ТОТ

Найгостріша частина дискусії стосувалася комунікації з українцями, які залишаються на тимчасово окупованих територіях.

Альона Луньова наголосила, що саме місцеві органи влади можуть стати для таких людей основною точкою контакту з Україною.

"Н жодне міністерство не може виконувати цю роль як точка входу," - підкреслила правозахисниця.

Вона вважає, що суспільству необхідні установи, які постійно займаються їхніми питаннями, усвідомлюють особливості місцевості і є близькими для людей.

"В даний момент територія відсутня, але люди залишаються. І цим людям необхідно, щоб хтось у державі піклувався про них," -- підкреслила Луньова.

Однак навіть там, де переміщені адміністрації готові підтримувати контакти з жителями окупованих територій, виникає інша проблема -- правова невизначеність.

Голова Сіверськодонецької районної державної адміністрації Роман Власенко розповів, що за 12 років Україна так і не сформувала достатньо чітких правил такої комунікації.

Він зазначив, що місцеві органи влади не завжди усвідомлюють, в яких рамках їм слід взаємодіяти з населенням, яке перебуває під окупацією, аби їхні дії не ставили під сумнів правоохоронні органи.

"Протягом 12 років у нас так і не з'явилося єдиної стратегії для реінтеграції цих регіонів. Ми не знаємо, як правильно взаємодіяти з ними і що саме їм потрібно сказати," -- підкреслив Власенко.

Він надав приклади конкретних напрямків діяльності: допомога молоді, яка прагне покинути зону окупації, можливості для здобуття освіти в українських навчальних закладах, інформування про державні ініціативи та документування збитків, спричинених окупаційними діями.

Однак, на його думку, ці дії не утворюють єдину цілісну систему.

Альона Луньова висловила згоду з тим, що тимчасові адміністрації повинні мати можливість налагоджувати комунікацію з громадянами, проте підкреслила важливість перегляду методів оцінки цих контактів з точки зору безпеки.

Правозахисниця вважає, що держава має усунути ризики, за яких сама комунікація з жителями окупованих територій може викликати підозри у протиправній діяльності.

Справді, існує парадокс: Україна прагне підтримувати зв'язок зі своїми громадянами, які перебувають під окупацією, проте місцеві органи влади не володіють достатніми чіткими гарантіями та регламентами, що уможливили б організоване виконання цієї діяльності.

Стратегія реінтеграції: потрібен новий документ чи конкретні рішення?

Питання державної стратегії викликало серед учасників дискусії різні оцінки.

Роман Власенко підкреслив важливість формування єдиного підходу до реінтеграції анексованих регіонів, що дозволило б місцевим органам влади чітко окреслити свої завдання та повноваження.

Замість цього, радник міністра розвитку громад і територій Олександр Магдаліц зазначив, що вже триває робота над відповідним проектом документа.

Він зазначив, що до створення проєкту стратегії деокупації та реінтеграції залучено депутатів, а сам текст буде відкритим для громадських дискусій.

Магдаліц підкреслює, що одна з основних проблем полягає не лише у браку рішень, а й у недостатній обізнаності щодо ініціатив, які вже знаходяться в процесі підготовки.

Водночас Альона Луньова поставила під сумнів ефективність підходу, за якого розв'язання проблеми починається зі створення чергового стратегічного документа.

Вона звернула увагу, що розробка стратегії, подальше погодження плану її реалізації та впровадження можуть перетворитися на тривалий процес без відчутного результату.

За словами правозахисниці, перш ніж приймати рішення, важливо окреслити політичні пріоритети. Чи має держава в першу чергу зосередитися на підтримці мешканців окупованих територій, чи ж на сприянні їхньому виїзду, або ж намагатися поєднати ці два підходи?

Це визначить як повноваження відповідних установ, так і конкретні способи їхньої діяльності.

Луньова підкреслила, що ухвалення рішень такого масштабу не може покладатися лише на одне міністерство. Це вимагає розробки загальнонаціональної політики із залученням парламенту та інших державних інституцій.

Отже є суттєва різниця між двома підходами. Перший передбачає формування цілісної державної стратегії, яка визначить відповідальних і механізми роботи. Другий пропонує зосередитися на конкретних рішеннях, що вже зараз можуть покращити становище людей.

Однак ці підходи не обов'язково суперечать один одному. Стратегічне бачення може визначати напрям державної політики, тоді як конкретні нормативні зміни мають забезпечувати її практичну реалізацію.

Державні програми існують, але люди про них не знають

Ще однією системною проблемою учасники дискусії назвали недостатню комунікацію між державними інституціями та переселенцями.

Головна редакторка видання "Вікна відновлення" Ольга Стукало поділилася результатами дослідження, яке було здійснене у співпраці з медіа "Східний варіант". У рамках фокус-групових дискусій взяли участь вимушені переселенці, журналісти, представники громадських організацій та державних структур.

Дослідження показало, що існують інформаційні перешкоди: навіть за умови наявності певної програми допомоги, відомості про неї не завжди досягають тих, хто міг би отримати вигоду від її використання.

Окрім цього, існує нестача відгуків, які б допомогли державним установам оцінити ефективність впроваджених механізмів.

Стукало пропонувала посилити комунікаційний аспект державних і місцевих програм, а також більш систематично залучати медіа до цього процесу.

Народний депутат Максим Ткаченко надав яскравий приклад. Він поділився інформацією про програму кредитування житла для переселенців з Луганщини, яка включала суттєве часткове погашення кредитів за рахунок обласного бюджету для певних категорій учасників.

Згідно з інформацією депутата, напередодні закінчення терміну подачі документів було зареєстровано приблизно 170 заявок. Проте, після того як інформацію про програму поширили через Telegram-канал організації "ВПО України", кількість бажаючих різко зросла.

Ткаченко звернувся до керівництва Луганської обласної військової адміністрації з проханням продовжити термін прийому документів. Після продовження програми, за його словами, долучилися ще сотні людей.

Ця ситуація показала, що навіть найвигідніші фінансові програми можуть бути недоступними через брак інформації.

Суть проблеми полягає не лише в обсязі повідомлень на офіційних ресурсах, а й у рівні зрозумілості інформації, її доступності для цільової аудиторії, а також у можливості отримати кваліфіковану консультацію.

Присутність державної програми не гарантує автоматичну доступність допомоги. Якщо особа не в курсі можливостей підтримки чи не розуміє, як правильно звертатися за нею, тоді така програма виявляється бездіяльною для неї.

Житло для переселенців: чому потрібні окремі механізми для окупованих територій

Хоча основною темою обговорення було представництво громад та підтримка зв'язків, питання житла неодноразово виникало в ході бесіди.

Роман Власенко звернув увагу на нерівність становища людей, які втратили житло на підконтрольних Україні територіях, і тих, чиї домівки залишилися в окупації.

У останні часи підтвердження руйнування чи втрати житла часто стає значно важчим завданням. Доступ до майна може бути ускладнений, можливості проведення оглядів обмежені, а процедури отримання компенсацій не завжди охоплюють всі групи постраждалих.

Власенко вважає, що в державних програмах житлового забезпечення слід передбачити окремий фінансовий напрямок для осіб з тимчасово окупованих регіонів.

Він наголосив, що ресурси держави обмежені, а кількість зруйнованих будинків постійно зростає. Однак це не повинно означати, що люди, які втратили житло багато років тому, залишатимуться поза увагою.

Власенко також поділився інформацією про програми підтримки на місцевому рівні, зокрема про можливість отримання компенсації частини початкового внеску за іпотечні кредити, до реалізації яких приєдналися деякі громади Луганської області.

Водночас навіть такі механізми не розв'язують проблеми в повному обсязі.

Олександр Магдаліц повідомив про роботу міністерства над удосконаленням нормативних актів, що стосуються евакуації, розміщення людей та забезпечення житлом. За його словами, до координаційної роботи активніше залучають громадські й благодійні організації, які безпосередньо беруть участь в евакуації населення. Один із пріоритетів -- зробити так, щоб допомога людині не завершувалася після її прибуття до транзитного центру, а відповідальність між різними установами була чітко розподілена.

Однак учасники обговорення фактично дійшли висновку, що без стабільної житлової політики інтеграція переселенців залишиться незавершеною.

Переселенці прагнуть знайти стабільне місце проживання і не бажають залишатися внутрішньо переміщеними людьми на завжди.

Важливу частину обговорення присвятили тому, як самі вимушені переселенці сприймають свій статус і майбутнє.

Ольга Стукало презентувала результати дослідження, проведеного в рамках фокус-груп, яке було присвячене досвіду переселення та можливостям відновлення.

На її думку, для багатьох респондентів цього дослідження термін "відновлення" більше не асоціюється лише з поверненням до рідного міста.

Особи, особливо в похилому віці, розуміють, що їхній шлях назад додому може виявитися закритим назавжди. Тому стає все актуальнішим обговорення аспектів життя в новому оточенні, можливостей для професійного зростання та відчуття своєї причетності до спільноти.

Деякі респонденти вважають, що статус внутрішньо переміщеної особи є своєрідним знаком, який відрізняє їх від інших членів громади.

Люди прагнуть, щоб їхнє існування не зводилося лише до обставин вимушеного переміщення. Вони бажають активно долучатися до життя тих спільнот, куди їх занесла доля.

Дослідження виявило ряд бар'єрів, що ускладнюють інтеграцію: неврегульоване житлове питання, жорсткі вимоги до соціальної допомоги, тривале перебування у тимчасових укриттях та брак підтримки на початкових етапах після переїзду.

Особливе значення, за словами Стукало, мають перші 30 днів перебування людини в новій громаді.

У цей час переселенці мають бути поінформовані не тільки про гуманітарну допомогу, але й про можливості працевлаштування, професійного навчання, місцеві сервіси та шанси на активну участь у житті громади.

Переселенців варто сприймати не лише як осіб, які потребують допомоги, а й як цінних носіїв професійних знань, досвіду та навичок, які можуть внести вагомий внесок у розвиток приймаючих громад.

Окремо Стукало звернула увагу на роботу рад ВПО. Вони можуть бути інструментом участі переселенців у прийнятті рішень, але залишаються дорадчими органами.

Результативність їхньої діяльності у великій мірі визначається відкритістю місцевої адміністрації до врахування порад і залучення переселенців до створення програм підтримки.

Допомога повинна визначатися потребами особи, а не тільки її соціальним становищем.

Олександр Магдаліц зазначив, що міністерство має намір впровадити модель підтримки, яка буде зосереджена на індивідуальних потребах особи та її сім'ї.

За його словами, вимушені переселенці не становлять однорідну групу. Їхні умови життя суттєво варіюють в залежності від часу евакуації, складу родини, стану здоров'я, житлових умов та інших важливих аспектів.

Отже, система підтримки повинна орієнтуватися не лише на факт наявності довідки ВПО, а й на актуальні виклики, які потребують вирішення.

Магдаліц розповів про розробку механізму оцінки потреб, що забезпечить підтримку особи починаючи з моменту евакуації або першого контакту і до наступних стадій адаптації.

Мова йде про співпрацю соціальних служб, органів місцевого самоврядування та інших закладів, які здатні запропонувати підтримку.

Одночасно питання підтримки статусу внутрішньо переміщеної особи після успішної адаптації в новій громаді стало більш складним.

Магдаліц зауважив, що вимушене переміщення є подією, яка назавжди залишається частиною життєвого досвіду людини. Навіть якщо вона отримала житло, знайшла роботу та адаптувалася, сам факт втрати дому не зникає. Тому важливо розділяти юридичний статус і конкретні потреби, пов'язані з переміщенням.

Індивід може втратити потребу в окремих формах матеріальної підтримки, проте водночас бажати зберегти зв’язок зі своїм рідним містом або спільнотою.

Довідка ВПО як останній зв'язок із домом

Альона Луньова підкреслила ще один важливий аспект, який зазвичай не враховується в державних програмах підтримки — емоційний зв'язок особи з рідним місцем, з якого вона була змушена покинути.

Активістка з прав людини поділилася, що вона родом із Сімферополя і, незважаючи на адаптацію до нового оточення, все ще зберігає документ, що засвідчує її статус вимушеної переселенки.

"Ця довідка для мене перетворилася на символ спогадів," -- зазначила вона.

Вона зазначила, що для багатьох осіб цей документ виступає не лише юридичним підтвердженням їхнього статусу, але й символом зв’язку з їхнім рідним містом.

Луньова підкреслила, що державна політика повинна охоплювати більше ніж просто соціальні виплати, житлові рішення та програми зайнятості.

Не менш важливо створювати можливості для збереження локальної ідентичності через культурні, освітні та медійні проєкти.

Одночасно, приєднання до нової громади не повинно вести до заперечення вашої колишньої ідентичності.

Індивідуум може активно залучатися до життя нового міста, водночас зберігаючи свою ідентичність луганчанина, донеччанина чи кримчанина.

Успішна інтеграція внутрішніх переселенців не завжди передбачає відмову від минулого. Навпаки, здатність зберігати спогади про рідний дім може стати ключовим чинником, що сприяє відчуттю стабільності та ідентичності в українському суспільстві.

Як запобігти забуттю Луганщини та Донеччини в колективній пам'яті України.

Питання збереження регіональної ідентичності особливо гостро постає для громад, території яких перебувають під російською окупацією багато років.

У ході обговорення було висловлено тривогу, що Луганщина повільно втрачає своє місце в свідомості певної частини українців, які уявляють свою країну. Це стосується не лише географічних назв, але й сприйняття тих людей, що залишилися під окупацією, як невід'ємної частини українського суспільства.

Роман Власенко підкреслив, що охорона історичної та культурної спадщини повинна стати першочерговим обов'язком державних структур. Він зауважив, що люди, які втратили свої домівки, роботу та звичне оточення, часто не мають ані ресурсів, ані сил для збереження регіональної культурної спадщини. Саме тому цю діяльність необхідно підтримувати з боку державних і місцевих органів.

Як приклад Власенко навів видання історичних матеріалів про Луганщину, підготовлених за участю Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

Він також підкреслив, що переселенці звертаються до органів влади, які перебувають у процесі переміщення, не лише з питань конкретних послуг, але й через відчуття єдності.

Для багатьох важливо мати справу з людьми, які розуміють їхній досвід, знають рідні населені пункти та поділяють пам'ять про них.

Водночас Власенко акцентував, що переселенці здатні не лише зберігати власну культуру, а й збагачувати нею громади, у яких тепер живуть. Таким чином, регіональна ідентичність може залишатися живою навіть без фізичного доступу до території.

Максим Ткаченко: важливо зберігати не тільки громади, але й людей та їхні взаємозв'язки.

Народний депутат Максим Ткаченко підкреслив, що підтримка зв'язків між людьми вимагає безперервних зусиль, а не лише разових дій з боку держави.

Він поділився, що після вимушеного переїзду з Луганська у 2014 році розпочав організацію заходів у Києві, присвячених його рідному місту та області. За його словами, ці зустрічі відбуваються щороку і допомагають підтримувати зв'язок серед людей, які змушені були залишити свої домівки.

Водночас Ткаченко звернув увагу на іншу проблему -- недостатню організовану підтримку переміщення трудових колективів. Він навів власний досвід 2014 року, коли, переїхавши до Києва, почав шукати роботу для колег, щоб допомогти їм також залишити окуповану територію.

На думку депутата, місцеві органи влади мали б активніше працювати над збереженням професійних спільнот, допомагати з працевлаштуванням та організованим переїздом. Як приклад він запропонував розглянути долю шахтарів із Донеччини, які могли б продовжити працювати за спеціальністю в інших регіонах України.

Ткаченко висловив своє занепокоєння щодо ситуації, коли перенесення адміністративних органів триває, але підтримка для місцевих жителів і їх професійних зв'язків залишається на недостатньому рівні.

На його погляд, після розформування Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій, деякі аспекти, що стосуються допомоги переселенцям та підтримки зв'язків з окупованими громадами, виявилися без чітко визначеного центру відповідальності.

Це знову піднімає первісне питання: хто несе відповідальність за координацію державної політики стосовно осіб, які залишилися під окупацією, емігрували за межі країни або мешкають в інших частинах України?

Які зміни необхідно впровадити в державну політику?

1. Вкрай важливо встановити осіб, відповідальних за систематичну комунікацію з мешканцями тимчасово окупованих регіонів. Місцеві органи влади мають потенціал стати ключовими гравцями в цьому процесі, проте для ефективної роботи їм необхідні чітко визначені повноваження та надійні правові гарантії.

2. Державні програми повинні бути не лише формально доступними, а й зрозумілими для людей. Інформування, консультації та зворотний зв'язок мають стати частиною кожної програми підтримки.

3. Житлова політика повинна враховувати специфічні потреби людей з тимчасово окупованих регіонів. Нездатність фізично довести пошкодження їхнього житла не повинна автоматично позбавляти їх можливості отримати компенсацію.

4. Інтеграція переселенців має ґрунтуватися на їхніх реальних потребах і можливостях. Люди, які переїхали, можуть бути активними учасниками розвитку нових громад, а не лише отримувачами допомоги.

5. Збереження зв'язку з окупованими громадами повинно стати окремим напрямом державної та місцевої політики. Культурні, освітні, історичні й медійні ініціативи здатні підтримувати приналежність до рідних територій навіть за умов тривалої окупації.