Виктор Каспрук: Кровавая дипломатия: Кремль применяет переговоры как средство для усиления конфликта – Блоги | OBOZ.UA

На сегодняшний день искусство ведения переговоров воспринимается как противоположность военным конфликтам, а дипломатические инициативы, как правило, ориентированы на разрешение споров мирными, ненасильственными способами с целью достижения геополитических интересов. Дипломатия служит цивилизационным вариантом в противовес военным действиям, трансформируя "игру с нулевой суммой" - войну - в процесс нахождения стратегического компромисса в рамках международного права.

Вот текст на оригинальном языке:

Однак у Кремлі "дипломатія" стала безпосереднім продовженням військових дій — специфічним інструментом гібридної агресії, де переговори використовуються не для встановлення миру, а для легітимації анексії українських територій, дезорієнтації супротивника та підготовки до нових атак. Аналіз подій, що відбувалися наприкінці 2025 - на початку 2026 року, свідчить про те, що "мирна" риторика Москви є складовою частиною її ескалаційної стратегії.

Усе це стало можливим завдяки позиції президента США Дональда Трампа, який протягом більше року не втомлюється висловлювати думку, що з Путіним можна "домовитися", адже, за його словами, той прагне "миру". Це логічно призвело до ситуації, коли ведуться лише "переговори про переговори", і здається, що російському диктатору такі безкінечні дискусії служать лише димовою завісою для перегрупування своїх військових сил.

Росія продовжує виявляти небажання до серйозних переговорів, замість цього використовуючи міжнародні платформи для затримки процесу. При цьому чинна адміністрація США, здається, підтримує такі дії Москви.

Кремлівські підходи до дипломатії поступово трансформувалися, перетворившись на ультиматуми замість компромісів. Будь-яка пропозиція, що не передбачає безумовної капітуляції України, миттєво отримує статус "неприйнятної" з боку Москви. Далі знову запускається вже знайома "дипломатія у повторі", основна мета якої полягає в легітимації окупації анексованих українських територій.

Наступає ще один "день бабака" у переговорах між Росією та Сполученими Штатами. Головною вимогою Російської Федерації залишається абсолютна передача під її юрисдикцію Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей у межах їхніх адміністративних кордонів, включаючи території, які вона ніколи не знаходилася під її контролем.

У цьому контексті Росія, користуючись невизначеністю попередніх самітів (зокрема, зустрічі на Алясці влітку 2025 року), намагається представити Україну як "перешкоду на шляху до миру", водночас готуючи умови для наступу на нові мирні населені пункти.

Москва звинувачує Україну, як сторону, що "прагне продовження війни", оскільки та наполягає на міжнародному праві та відновленні кордонів. Це розраховано на західний електорат та політиків "realpolitik", які втомилися від тривалого конфлікту, з метою послаблення військової та політичної підтримки Києва.

Росія, яка беззаперечно зарекомендувала себе як лідер у мистецтві підступності та аморальності, намагається знайти міжнародне виправдання для майбутніх руйнівних дій: нібито "ми пропонували мир на Алясці, але через відмову України змушені продовжувати військову операцію". Це спроба уникнути відповідальності за гуманітарні наслідки атак на міські території. Таким чином, можна стверджувати, що йдеться про маніпулятивне поєднання примусової дипломатії і інформаційного впливу, де переговори виступають не як засіб досягнення миру, а як продовження конфлікту іншими шляхами.

Москва використовує підходи рефлексивного управління щодо Заходу, що полягає в активному нав'язуванні західним керівникам спотвореного розуміння дійсності.

Необхідно зазначити, що рефлексивне управління є концепцією, що виникла з радянської військової психології, зокрема з досліджень Владіміра Лефевра. Ця концепція передбачає надання супротивнику спеціально підготовленої інформації з метою спонукати його до прийняття рішення, яке буде вигідним для маніпулятора.

Наразі цей процес розгортається через наступні механізми:

1. Моделювання "картини світу" опонента

На відміну від класичної дезінформації, мета якої - просто обдурити, рефлексивне управління спрямоване на зміну алгоритму прийняття рішень. Кремль вивчає цінності, страхи та логічні фільтри західних лідерів, щоб "підсунути" їм таку інтерпретацію подій, де єдиний "раціональний" вихід збігається з інтересами Російської Федерації.

2. Основні способи впливу:

Формування фальшивих дилем. Країнам пропонується вибір між "ескалацією (ядерним конфліктом)" і "поступками (дипломатичними рішеннями)". Оскільки демократичні керівники прагнуть уникнути катастрофічних наслідків, вони схиляються до варіанту поступок, що саме і є стратегічною метою Москви.

Трансляція через побоювання. Постійні ядерні загрози або військові навчання поблизу кордонів формують у свідомості західних політиків "червоні лінії", які вони встановлюють самостійно, обмежуючи необхідну підтримку Україні.

Інформаційне перевантаження. Подача численних суперечливих версій однієї події (як це сталося під час катастрофи літака MH17 у липні 2014 року над Донецькою областю, де загинуло 298 осіб) не має на меті переконати в істинності якоїсь однієї з цих версій. Основна мета полягає в тому, щоб викликати відчуття, що "правда відсутня", що, в свою чергу, паралізує можливість Заходу до вжиття рішучих заходів.

3. Гібридна війна. Росія використовує слабкі сторони відкритих суспільств (свободу слова, політичний плюралізм), щоб перетворити їх на інструменти саморуйнування. Західний лідер, діючи у межах своєї логіки (гуманізм, прагматизм, електоральні цикли), приймає рішення, яке де-факто є результатом чужого інтелектуального проектування.

Адже створення "інформаційних бульбашок" призводить до того, що політики високого рангу втрачають здатність до об'єктивного аналізу. Що дозволяє Росії нівелювати технологічну й економічну перевагу Заходу за рахунок маніпуляції його волею.

Не можна відкидати можливість, що дипломатичні ігри Москви можуть стати початком розширення конфлікту й на інші європейські країни. Адже теперішні фіктивні переговори можуть бути лише підготовчим етапом до більш масштабної ескалації в 2026 році, яка здатна вийти за межі України. Поки дипломати займаються обговореннями "демілітаризованих зон", Російська Федерація розробляє сценарії штучних криз (наприклад, "блокада Калінінграда"), що можуть призвести до прямого конфлікту з НАТО.

Також в Кремлі розраховують на економічне виснаження західників. Що тривалі та безплідні переговори підірвуть єдність Заходу швидше, ніж вичерпаються російські ресурси, попри рекордні втрати живої сили на початку цього року.

Російська "дипломатія на крові" - це не шлях до завершення війни, а стратегічний маневр. Для Кремля стіл переговорів є такою ж лінією фронту, як і окопи під Покровськом. Будь-яка поступка сприймається як слабкість і сигнал до подальшої ескалації.

Московську "кроваву дипломатію" можна віднести до стратегії тиску, яка сполучається з ідеєю "нульової суми". Серед основних доктринальних складових Кремля слід виділити:

Переговори як складова "гібридної війни". У сучасній російській геополітиці дипломатичні зусилля не є засобом досягнення компромісу, а слугують продовженням конфлікту іншими шляхами. Це втілення концепції "нелінійної війни", де інформаційні, психологічні та дипломатичні прийоми мають таку ж важливість, як і військові удари. Стіл для переговорів використовується для дезорієнтації супротивника та виграшу часу, що дозволяє перегрупувати сили та легітимізувати захоплені території через нав’язування "нових реалій".

- Проблема безпеки та реалістичний підхід. Кремль функціонує в рамках суворого неореалізму, який розглядає міжнародну систему як анархічну. У цій концепції будь-який компроміс сприймається як симптом вичерпання ресурсів.

Сигнал про слабкість. Коли одна зі сторін приймає умови, не отримуючи нічого натомість, це сприймається як ознака вразливості. Згідно з теорією раціонального вибору, агресор може відповісти на таку поведінку ще більшим тиском, сподіваючись на додаткові поступки від супротивника.

Ескалація для досягнення деескалації — це складова стратегії рефлексивного управління. Коли противник прагне перетворити лінію фронту на справжнє пекло, застосовуючи тактику випаленої землі, безперервні атаки або ж створюючи гуманітарну кризу, щоб змусити українців погодитися на переговори на вигідних для нього умовах.

Запеклий військовий тиск на Краматорськ, а також удари по цивільних об'єктах, це не лише тактичний хід, а й свідоме створення "больових точок", які повинні перетворитися на політичні вигоди.

- Нерівномірність сприйняття миру. У західній політичній традиції мир розглядається як стабільний стан, вільний від конфліктів. Натомість для сучасного російського режиму "мир" є лише короткочасним затишшям, що потрібне для підготовки до нових етапів агресивних дій.

Для Москви дипломатичні зусилля виступають не як шлях до миру, а як спосіб продовження конфлікту. Мета полягає не у встановленні перемир'я, а в повній політичній нейтралізації країни, що страждає від російської агресії.

Цей підхід Москви можна проаналізувати через переосмислення відомої концепції Карла фон Клаузевіца: якщо раніше війна трактувалася як "продовження політики іншими засобами", то в контексті сучасної російської стратегії дипломатія перетворюється на "продовження війни іншими методами".

Отже, дипломатія перетворюється на свого роду "зброю". Її мета полягає не в тому, щоб зупинити конфлікт, а в реалізації остаточної політичної цілі — позбавлення об'єкта впливу його суб'єктності та примусового залучення до сфери власних інтересів. У цій парадигмі будь-які поступки лише знижують "вартість агресії" для Росії, що, в свою чергу, підштовхує до нових актів насильства.

Путіну вдається використовувати переговори, як перепочинок, а дипломатичні майданчики застосовуються в якості інформаційної зброї (ООН, ОБСЄ) та слугують рупором для дезінформації, де мета - не переконати, а розмити поняття істини, створюючи "паралельну реальність". Москва все робить для того, щоб примусити Україну визнати своє позбавлення суб'єктності та добровільно погодитися на десуб'єктивізацію. Плануючи для нас капітуляцію через "діалог".

Кремль намагається змусити українців прийняти умови, які фактично передбачають відмову від суверенітету, включаючи право Росії на вето щодо зовнішньої політики України та зміни в конституційному устрої під загрозою сили.

Мета Путіна виходить далеко за межі простого захоплення територій; він прагне до політичного, економічного, дипломатичного, фінансового, медійного, релігійного, енергетичного, історичного, ідеологічного, військового, безпекового, демографічного, етнічного, технологічного, цифрового, соціального та культурного підкорення України Росії. Це прагнення має на меті перетворити Україну на васальну державу.

Досі російський лідер регулярно застосовував тактику тиску, прагнучи примусити Україну ухвалити умови капітуляції, при цьому прикриваючи це під виглядом дипломатичних компромісів або обіцянок про припинення бойових дій. Однак будь-яка територіальна чи політична поступка буде сприйнята Кремлем не як крок до миру, а як свідчення слабкості західної системи безпеки, що лише підштовхне його до висунення нових незаконних вимог.

Усе це може відбуватися через те, що жодні компроміси з боку Росії не можуть зменшити рівень насильства. Якщо агресивні дії не ведуть до суттєвих втрат (економічних, військових, іміджевих), вони стають вигідним засобом для реалізації зовнішньої політики. А кожен поступок сьогодні забезпечує ще більші вимоги з боку Москви завтра.

Агресивні дії Російської Федерації можна розглядати як прояв геополітичного реваншизму з боку держави, яка має терористичні тенденції і прагне підірвати чинний світовий порядок. У цьому контексті Росія виступає як агресивний ревізіоніст, оскільки її дії не просто порушують міжнародні норми, але й націлені на заміну системи "порядку, заснованого на правилах" на модель "сфер впливу", де незалежність менших країн стає обмеженою.

Використання Росією "правового інструменталізму" — це спроба маніпулювати нормами ООН для легітимації агресивних дій, що перетворює принципи права сильного на офіційну доктрину. Це є явною підміною правосуддя диктатурою сили та використанням юридичних механізмів для виправдання свавілля. Якщо міжнародна спільнота не зупинить цей реваншизм, існує ризик повернення до стану "війни всіх проти всіх" за гоббсівською концепцією, де єдиним важливим аргументом стане сила.

Отже, конфлікт між Росією та Україною не є лише локальним протистоянням, а відображає серйозну кризу глобальної системи. Це руйнівна спроба старої імперії, що переживає занепад, змінити міжнародні правила і силою нав'язати свої умови, які відповідають її геополітичним прагненням.

Російська агресія являє собою організований протест проти сучасної світової системи. Суб'єкт, чий вплив вже відходить у минуле, прагне зруйнувати глобальну "структуру безпеки" лише через те, що вона більше не забезпечує йому привілейоване становище.

В певному сенсі, це страждання від втраченого трону. Росія прагне змінити правила гри на міжнародній арені, оскільки традиційний підхід призвів до її поразки.

У цьому контексті опір України проти Російської Федерації став основним чинником, що забезпечує цілісність глобальної системи безпеки. Адже витривалість українського народу є критично важливою для запобігання знищенню міжнародного правового порядку.

Проте замість розв'язання конфліктів, дипломатичні переговори використовуються Москвою для легітимізації статус-кво, виграшу часу або деморалізації противника.

Тому, згідно з цією логікою, єдиним способом зупинити цикл насилля є не "пошук компромісу", а збільшення ціни агресії до того рівня, що стане критичним для виживання путінського режиму, оскільки дипломатичне поле для Москви є лише черговим фронтом бойових дій.

Тому справжній мир може бути досягнутий не шляхом прийняття умов агресора, а завдяки суттєвому посиленню оборонних можливостей України та рішучій міжнародній ізоляції реваншистського злочинного режиму Путіна, який лише імітує мирні наміри для підготовки нових злочинів.